Прапори Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії — це не лише тканина і барвники. Кожен з цих стягів є концентрованим виразом ідеї, кожен був підносимий під кулями і ховався в роки підпілля, кожен мав своїх мучеників і своїх героїв. Спільна синьо-жовта основа, закорінена в давнину Галицько-Волинського князівства, і революційна червоно-чорна символіка ОУН разом утворюють панораму українського символічного спротиву XX–XXI століть.
Від Центральної Ради 1917 року до окопів повномасштабної війни 2022 року ці прапори супроводжували Україну в найдраматичніші моменти її новітньої історії. Вони заборонялися окупантами і знову з'являлися на вулицях, щойно ставало можливим. Кожне покоління відкривало для себе їх значення і передавало далі разом із пам'яттю про тих, хто за них загинув.
Прапор УНР: синьо-жовтий стяг 1917–1918 років
Перша задокументована поява синьо-жовтого прапора у добу Центральної Ради пов'язана з мітингами та маніфестаціями весни 1917 року у Києві. Тоді стяги виготовлялися стихійно, без єдиного зразка, проте синьо-жовта колористика вже домінувала — як природне продовження геральдичних традицій українських земель. Смуга синього кольору ідентифікувала небо над вільним краєм, жовта — пшеничні лани, якими здавна славилася Україна.
Законодавче закріплення відбулося 22 березня 1918 року, коли Центральна Рада ухвалила закон про державний герб і прапор УНР. Синьо-жовта двоколірність відповідала тогочасній загальноєвропейській традиції простих двоколірних державних прапорів. Пропорції полотнища і точні відтінки кольорів спершу точно не регламентувалися, тому різні установи і військові частини користувалися певними варіаціями. Загальний принцип — синє поле зверху, жовте знизу — дотримувався повсюдно.
Варто зауважити, що на деяких ранніх прапорах УНР смуги розташовувалися у зворотному порядку — жовта над синьою — і ця дискусія щодо «правильного» розташування тривала протягом усього міжвоєнного часу в еміграції. Після відновлення незалежності України 1991 року синьо-жовтий порядок (синє зверху, жовте знизу) було закріплено остаточно, хоча окремі дослідники продовжували вказувати на наявність обох варіантів в оригінальних джерелах 1917–1918 років.
Прапор УНР у вигнанні зберігався в еміграційних громадах — Праги, Варшави, Берліна, Парижа. Уряд УНР в екзилі офіційно функціонував аж до 1992 року, коли останній Президент екзиляного уряду Микола Плав'юк передав символи державності Президентові незалежної України Леонідові Кравчуку.
Прапор ЗУНР: синьо-жовтий з гербом золотого лева
Западноукраїнська Народна Республіка, проголошена 19 жовтня 1918 року у Львові, успадкувала синьо-жовту символіку від середньовічної геральдики Галицько-Волинського князівства. Герб золотого лева на синьому полі, що зображувався на прапорах ЗУНР, веде своє походження від печаток Лева Даниловича — галицького князя XIII–XIV ст. — та від пізнішої геральдики Королівства Галичини.
Лев на прапорі ЗУНР завжди зображувався у геральдичній позі «пасант» або «рампант» — з піднятою лапою. Цей образ відрізняв галицьку символіку від великоукраїнської і підкреслював регіональну ідентичність Галичини в рамках ширшого українського проекту. Прапори ЗУНР нерідко виготовлялися з тканини двох кольорів з вишитим або намальованим гербом, позаяк централізованого виробництва в умовах Польсько-Української війни 1918–1919 років не існувало.
22 січня 1919 року, коли на Софійській площі в Києві відбувся Акт злуки УНР та ЗУНР, обидва синьо-жовті прапори піднялися поруч. Збіг колористики — не випадковість, а ознака спільного геральдичного коріння обох частин соборної України. Після воєнної поразки ЗУНР та окупації Галичини Польщею прапор із золотим левом продовжував жити в символіці галицького підпілля і пізніше в рядах ОУН та УПА.
Прапор Гетьманату Скоропадського: синьо-жовтий з тризубом
29 квітня 1918 року Павло Скоропадський проголосив відновлення Гетьманату і став Гетьманом усієї України. Гетьманат офіційно зберіг синьо-жовтий прапор як державний стяг, однак суттєво доповнив символіку тризубом. Тризуб — знак давньоруських князів Рюрикового дому — вперше в новітній час набув значення державного герба України саме за Скоропадського.
Поєднання синьо-жовтого кольору з тризубом на прапорах Гетьманату заклало символічний зв'язок між Україною козацької доби, Руссю Данила Галицького і сучасною державністю. Тризуб на жовтому тлі у верхньому куті синьо-жовтого полотнища — саме так виглядали офіційні прапори гетьманської доби. Цей варіант став прецедентом для розміщення тризуба на державному прапорі у подальших дискусіях.
Незважаючи на те що Гетьманат проіснував лише сім місяців, його символічна спадщина виявилася довготривалою. Саме в цей період були закладені основи геральдичної традиції, яка через десятиліття повернулася в незалежній Україні. Тризуб, затверджений як малий герб України у 1992 році, завдячує своїм відновленням у тому числі гетьманській доби 1918 року.
Прапор ОУН: червоно-чорний — кров і земля
Червоно-чорний прапор Організації Українських Націоналістів є одним із найвпізнаніших символів українського визвольного руху і водночас одним із найбільш дискутованих. Ідея двоколірного стяга виникла в середовищі ОУН наприкінці 1920-х років — невдовзі після її заснування у Відні 1929 року. Символічне значення кольорів: червоний — кров, принесена в жертву за незалежність; чорний — земля, оплакана Батьківщина, скорбота за поневоленими.
Офіційно червоно-чорний прапор затверджено на конференції ОУН 1932 року. Із цього моменту він стає обов'язковим атрибутом організаційних зборів, присяг і бойових церемоній. У роки Другої світової війни прапор поширився разом з повстанськими відділами від Карпат до Волині. Зберігати його було смертельно небезпечно: нацистська окупаційна влада і радянські органи безпеки рівною мірою карали за прапор ОУН ув'язненням або розстрілом.
Горизонтальне розташування смуг — червона зверху, чорна знизу — є канонічним. Деякі джерела фіксують варіанти з вертикальними смугами, однак горизонтальний варіант став домінуючим і загальновизнаним. Прапор не мав герба або написів у базовому варіанті, хоча на деяких бойових стягах ОУН розміщувався тризуб або напис «ОУН» у центрі.
Порівняно з синьо-жовтим прапором, червоно-чорний у сприйнятті сучасників виражав не державність, а революційний дух, бойову рішучість і готовність до самопожертви. Ці конотації зберіглися до сьогодні: для одних він залишається символом героїзму і незалежницького руху, для інших — предметом дискусій про складність і суперечності визвольної боротьби.
Прапори УПА: бойові стяги повстанських відділів
Українська Повстанська Армія, формально створена 14 жовтня 1942 року, успадкувала червоно-чорний прапор ОУН як основний бойовий стяг. Проте у великій підпільній армії, що діяла в умовах повної конспірації на розрізнених теренах, єдиного стандарту прапорів дотримуватися було практично неможливо. Кожен курінь, кожна сотня мали свою символіку і традиції.
Курені, сформовані переважно з галичан, нерідко використовували стяги із золотим левом на червоному полі — реміненсценцію символіки ЗУНР та галицької геральдичної традиції. На Волині ж домінував червоно-чорний прапор без додаткових елементів. Зустрічалися стяги з надписами «Воля народам!», «Слава Україні!» або назвою підрозділу. Деякі бойові прапори УПА мали вишиті хрести — як данину козацькій традиції освяченого похідного стяга.
Особливе місце займали полкові прапори — реліквії, які зберігалися в найбільшій таємниці, передавалися між командирами і вважалися найдорожчою святинею підрозділу. Після ліквідації або відступу частини такий прапор або закопували, або спалювали, щоб він не дістався ворогові. Деякі вцілілі прапори УПА зберігаються сьогодні в приватних колекціях та музеях — у Львові, Коломиї, в діаспорних архівах Канади і США.
Символіка в підпіллі: зберігання прапорів як акт спротиву
В умовах радянської окупації та нацистського терору будь-яка українська національна символіка перетворювалася на смертельно небезпечний предмет. Синьо-жовтий прапор міг стати підставою для арешту як «буржуазний націоналізм», червоно-чорний — як «бандерівська агітація», що прирівнювалася до збройного опору. НКВС і пізніше МДБ цілеспрямовано полювали за прапорами підпільних організацій як за речовими доказами на слідстві.
Тому члени ОУН і УПА виробили складні системи конспіративного зберігання прапорів. Полотнища ховали в подвійних стінах, підлогах, пораженому дереві, замурованих нішах. Іноді вони зберігалися вшиті в цивільний одяг або загорнуті у просмолений папір і закопані під порогом. Підняття прапора навіть на один день — у свято або під час присяги нового бійця — було ритуальним актом колективного ствердження боротьби.
Відомо кілька випадків, коли піднятий на сільській церкві або управі синьо-жовтий прапор ставав приводом для масових репресій проти цілого села. Незважаючи на це, підпільники продовжували свою символічну боротьбу аж до кінця 1950-х років. Останні збройні відділи УПА були ліквідовані органами МДБ–КДБ у 1954–1956 роках, але підпільна мережа ОУН зберігалася у деяких регіонах ще в 1960-х роках.
Відродження символів: 1989–1991 роки
З початком горбачовської гласності та перебудови в Радянському Союзі кінця 1980-х років українські національні символи почали виходити з підпілля буквально. Перші публічні появи синьо-жовтих прапорів у Львові, Івано-Франківську, Тернополі 1988–1989 років зустрічали ще насторожену реакцію влади, проте вже не криваві репресії. Громадяни несли на мітинги саморобні стяги, виготовлені зі шматків тканини, відповідних кольорів.
Паралельно легалізувався і червоно-чорний прапор ОУН. Його реабілітація відбувалася повільніше, в умовах гострих дискусій — адже радянська пропаганда десятиліттями формувала образ ОУН як «фашистської» організації. Проте для мешканців Галичини, де пам'ять про членів ОУН і УПА зберігалась у родинній усній традиції, червоно-чорний прапор завжди залишався символом опору, а не злочину.
Знакова подія відбулася 24 липня 1990 року, коли депутати Львівської міської ради підняли синьо-жовтий прапор над будівлею ратуші — вперше публічно і офіційно з 1941 року. Це стало потужним символічним актом, що спонукав інші міста Галичини і згодом усієї України до аналогічних кроків. Незалежність України 24 серпня 1991 року завершила процес повернення символів: держава офіційно прийняла спадщину УНР і ЗУНР як свою.
Дискусії щодо червоно-чорного прапора ОУН тривали і після 1991 року. Його правовий статус у незалежній Україні залишається предметом суспільних дебатів: він не є державним символом, але й не заборонений. Закон України 2015 року про декомунізацію і реабілітацію борців за незалежність надав ОУН та УПА офіційний статус учасників визвольної боротьби, що непрямо легітимізувало і їхню символіку.
Сучасне використання: Майдан, ЗСУ і повномасштабна війна
Революція Гідності 2013–2014 років перетворила червоно-чорний прапор ОУН на невід'ємну частину майданівської символіки. Поруч із синьо-жовтими стягами, прапорами Євросоюзу і регіональними символами він майорів над барикадами і наметовими містечками. Для учасників Майдану він означав рішучість — готовність не відступати перед авторитарною владою, яка вдалася до насилля.
Після початку повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року символіка ОУН набула нового сенсу на фронті. Військовослужбовці ЗСУ носять шеврони з червоно-чорним прапором як знак приналежності до традиції тих, хто воював за незалежність ще в роки, коли ця боротьба здавалася безнадійною. Нашивки із зображенням Степана Бандери, тризуба і червоно-чорного прапора поширилися в різних підрозділах — від спецназу до тероборони.
Синьо-жовтий прапор у ході великої війни набув нового виміру. Він покрив тисячі домовин полеглих захисників, став фоном для фотографій звільнених міст — Бучі, Херсона, Ізюма. Прапор, затверджений Центральною Радою 1918 року і відроджений 1991-го, знову опинився в епіцентрі боротьби за існування нації — і цього разу за нею стоять мільйони.
Таким чином, усі ці прапори — синьо-жовтий УНР та ЗУНР, червоно-чорний ОУН і бойові стяги УПА — утворюють єдину символічну нитку через сторіччя. Вона з'єднує Центральну Раду 1917 року, повстання у Карпатах, підпільну боротьбу в таборах і лісах і сучасні окопи на лінії фронту. Кожен з цих прапорів — не реліквія, а жива зброя пам'яті.