Контекст написання: чому ця книга з'явилася саме тоді
Коли 2005 року Олександр Вовк опублікував «Воєнну доктрину Української повстанської армії», українська історична наука перебувала на переломному етапі. Минуло вже понад десятиліття від здобуття незалежності, архіви поступово відкривалися, але системного дослідження саме воєнно-доктринальних засад УПА досі бракувало. Більшість робіт, присвячених Українській повстанській армії, зосереджувалися на політичних аспектах, на біографіях командирів чи на загальному описі бойових дій. Вовк поставив перед собою інше завдання: реконструювати саму логіку війни, яку вела УПА, — її тактичну граматику, стратегічне мислення, організаційні принципи.
Це було надзвичайно важливо з кількох причин. По-перше, радянська історіографія десятиліттями зводила діяльність УПА до «бандитизму» — хаотичного, нескоординованого терору без жодної воєнної логіки. Такий наратив слугував подвійній меті: делегітимізувати визвольний рух і водночас применшити масштаб воєнної загрози, яку УПА становила для радянської окупаційної влади. Вовк, натомість, показує, що за діями УПА стояла продумана доктрина — система принципів ведення збройної боротьби, яка еволюціонувала у відповідь на зміну ворогів і обставин.
По-друге, на початку 2000-х років Україна активно реформувала власні збройні сили, і питання про національну воєнну традицію набувало практичного значення. Чи існує специфічно українська школа воєнного мистецтва? Чи можна простежити лінію наступності від козацьких часів через визвольні змагання 1917–1921 років до УПА? Вовк не претендує на вичерпну відповідь, але його дослідження доводить: так, УПА сформувала оригінальну воєнну доктрину, яка заслуговує на серйозне вивчення, — і не лише як історичний артефакт, а як джерело практичних уроків.
Книга Вовка вийшла в контексті ширшої хвилі досліджень повстанського руху. У 2004 році Іван Патриляк опублікував працю про військову діяльність ОУН(б) у 1940–1942 роках, Петро Содоль ще раніше видав фундаментальні дослідження організаційної структури УПА, а Літопис УПА продовжував публікувати документальні джерела. Проте Вовк зайняв унікальну нішу: він дивився на УПА очима воєнного теоретика, а не лише історика. Його цікавила не стільки хронологія подій, скільки внутрішня логіка прийняття рішень — чому командири діяли саме так, які принципи визначали вибір тактики, як формувалася ієрархія командування в умовах партизанської війни.
Доктрина-попередниця: Михайло Колодзінський і теоретичне підґрунтя
Одним із найцінніших аспектів праці Вовка є те, що він не розглядає воєнну доктрину УПА як щось, що виникло на порожньому місці. Автор простежує інтелектуальну генеалогію повстанського воєнного мислення, і ключовою постаттю тут виступає полковник Михайло Колодзінський — військовий теоретик ОУН, який у 1935–1937 роках написав «Воєнну доктрину українських націоналістів». Це був, мабуть, перший систематичний спроба сформулювати засади збройної боротьби за українську державність у нових умовах.
Праця Колодзінського складалася з трьох частин. Перша — історико-політична — обґрунтовувала необхідність збройної боротьби через аналіз геополітичного становища України між Польщею, радянським режимом та іншими сусідами. Друга частина була присвячена воєнній географії українських земель: рельєф, комунікації, природні укріплення, ресурсна база — усе те, що визначає характер можливих бойових дій. Третя і найважливіша частина окреслювала стратегію повстання як такого.
Центральною ідеєю Колодзінського була концепція «будови держави від першого села». Повстання, на його думку, мало починатися не з захоплення столиці чи інших великих міст, а з поступового встановлення контролю над сільською місцевістю. Село за селом, волость за волостю повстанці мали створювати паралельні структури влади, витісняючи окупаційну адміністрацію. Ця ідея була одночасно прагматичною і революційною: прагматичною — бо відповідала реальному розкладу сил (повстанці не могли конкурувати з регулярними арміями у відкритому бою за великі міста), революційною — бо передбачала органічне поєднання збройної боротьби з державотворенням.
Вовк зазначає, що «Воєнна доктрина українських націоналістів» Колодзінського ніколи не була офіційно прийнята ОУН як програмний документ. Вона циркулювала серед радикальних кіл організації, впливала на мислення окремих командирів, але не набула статусу канонічного тексту. Це пояснюється кількома факторами: внутрішніми суперечностями в ОУН щодо стратегії, арештами і загибеллю ключових діячів (сам Колодзінський загинув у 1939 році), а також тим, що реальний розвиток подій — Друга світова війна — створив умови, яких жоден теоретик не міг передбачити у всій повноті.
Проте, як переконливо показує Вовк, ідеї Колодзінського не зникли безслідно. Вони увійшли в «генетичний код» повстанського руху. Коли 1942–1943 років почала формуватися УПА, її командири — часто вихованці підпільних вишкільних курсів ОУН — несвідомо відтворювали логіку Колодзінського: контроль над територією починався із сіл, створювалися паралельні адміністративні структури, збройна боротьба органічно поєднувалася з державотворчою діяльністю. Доктрина Колодзінського, не ставши офіційним документом, стала живою практикою.
Структура та методологія дослідження
Монографія Вовка побудована логічно і послідовно. Автор рухається від загального до конкретного: від геополітичного контексту та передісторії — через організаційну структуру і принципи командування — до конкретних тактичних прийомів і бойових операцій. Такий підхід дозволяє читачеві побачити УПА не як стихійне явище, а як складну військову організацію з власною внутрішньою логікою.
Перші розділи присвячені аналізу умов, у яких формувалася повстанська армія. Вовк детально розглядає ситуацію на західноукраїнських землях у 1942–1943 роках: нацистська окупація, терор проти цивільного населення, Волинська трагедія, загроза радянського повернення. Автор показує, що УПА постала не з ідеологічного фанатизму, а з об'єктивної необхідності самозахисту українського населення в умовах, коли жодна зовнішня сила не була готова його захистити.
Далі Вовк переходить до аналізу організаційної структури. Тут його дослідження набуває особливої деталізації. Автор реконструює всю вертикаль командування: від Головного Військового Штабу (ГВШ) з його шістьма відділами — оперативним, розвідувальним, вишкільним, організаційно-персональним, тиловим і політично-виховним — до рівня окремого рою в десять-дванадцять вояків. Між ними — три краї (Північний, Західний, Південний), воєнні округи, курені, сотні, чоти.
Методологічно Вовк спирається на широку джерельну базу: документи УПА (зокрема, опубліковані в рамках серії «Літопис УПА»), спогади учасників повстанського руху, радянські оперативні звіти (які, попри свою тенденційність, містять цінну фактичну інформацію про тактику противника), а також праці українських і зарубіжних дослідників. Автор критично ставиться до кожного джерела, зіставляючи дані з різних боків конфлікту, що надає його висновкам переконливості.
Організаційна структура: від ГВШ до рою
Один із найбільш інформативних розділів книги — детальний аналіз організаційної структури УПА. Вовк показує, що ця структура не була статичною: вона еволюціонувала у відповідь на зміну оперативної обстановки, втрати командного складу і зміну характеру ворога. Проте загальна архітектура залишалася досить стійкою і свідчила про високий рівень військово-організаційного мислення командування УПА.
На найвищому рівні УПА мала три краї: Північний (переважно Волинь і Полісся), Західний (Галичина) і Південний (Поділля та частково Буковина). Кожен край мав власне командування і певну автономію в оперативних питаннях, що було зумовлено складністю комунікацій в умовах підпілля. Головний Військовий Штаб координував діяльність країв через систему зв'язкових і кур'єрів — складну і вразливу, але єдино можливу в тих умовах мережу.
ГВШ складався із шести відділів, кожен із яких відповідав за окрему сферу. Оперативний відділ планував і координував бойові операції. Розвідувальний забезпечував інформацію про ворога — розташування гарнізонів, маршрути переміщення, чисельність і озброєння. Вишкільний відділ організовував підготовку кадрів — від рядових вояків до командирів сотень. Організаційно-персональний вів облік особового складу і відповідав за кадрові призначення. Тиловий відділ забезпечував постачання — завдання надзвичайно складне для армії, яка не мала регулярного тилу. Нарешті, політично-виховний відділ відповідав за морально-політичну підготовку вояків і роботу серед цивільного населення.
На рівні УПА-Захід (Галичина) діяло шість воєнних округ. Кожна округа об'єднувала кілька куренів. Курені формувалися з трьох- чотирьох сотень і нараховували від 300 до 800 вояків. Саме курінь був найбільшим підрозділом, який зазвичай діяв як єдине ціле у бойових операціях. Полкові та вищі формації існували, але збиралися лише для великих операцій і швидко розформовувалися після їх завершення.
Вовк приділяє особливу увагу сотні як основній тактичній одиниці УПА. Він детально описує дві схеми організації сотні. Перша — «легка» — передбачала 168 осіб, озброєних рушницями, легкими скоростріли, автоматами, пістолями, гранатами і вибухівкою. Друга — «тяжка» — нараховувала 186 осіб і додатково мала три станкових кулемети та три міномети калібру до 82 мм. Вибір між схемами залежав від наявного озброєння (переважно трофейного) та характеру завдань підрозділу.
Цікавим є зауваження Вовка щодо командування сотнею. Термін «сотенний» — командир сотні — не відповідав конкретному військовому званню. «Сотенним» міг бути сотник, майор, полковник чи підстаршина — залежно від обставин, досвіду і наявних кадрів. Це свідчить про прагматизм організаційної культури УПА: посада визначалася не формальним рангом, а реальними здібностями і довірою бійців. Найздібніші командири сотень згодом призначалися командирами куренів.
Хорунжий як командир малого підрозділу: стрижень повстанської армії
Для читачів порталу «Хорунжі» ця частина книги Вовка має особливе значення. Автор приділяє значну увагу ролі хорунжих — молодших офіцерів, які командували чотами (три рої) та іноді роями. У класичній армійській ієрархії хорунжий — це перший офіцерський ранг, але в умовах партизанської війни ця посада набувала значно більшого значення, ніж у регулярній армії.
У регулярних збройних силах молодший офіцер діє в рамках чіткої вертикалі: він отримує накази від вищого командування, має надійний зв'язок, забезпечення і підтримку. У партизанській армії все інакше. Хорунжий часто опинявся в ситуації, коли зв'язок з командуванням переривався на дні чи тижні, коли рішення треба було приймати миттєво, не маючи можливості проконсультуватися, коли від його вибору залежало життя десятків людей. Фактично хорунжий в УПА був не просто виконавцем наказів, а самостійним командиром, який мав володіти навичками тактичного мислення, розвідки, орієнтування на місцевості, надання першої медичної допомоги, а часто й політичної роботи серед населення.
Вовк показує, що якість командирів малих підрозділів була вирішальним фактором боєздатності УПА. Армія могла мати блискучих стратегів на рівні ГВШ, але якщо хорунжий на місці не міг грамотно організувати засідку, вивести підрозділ з-під удару чи забезпечити скритне переміщення — вся стратегія розсипалася. Саме тому вишкільна система УПА приділяла підготовці молодших командирів надзвичайну увагу.
Чота — підрозділ хорунжого — складалася з трьох роїв, кожен по десять-дванадцять вояків. Це був мінімальний підрозділ, здатний самостійно виконувати тактичні завдання: провести засідку, здійснити розвідку, забезпечити охорону. Рій, натомість, був найменшою організаційною одиницею — свого роду «бойовою родиною», де кожен знав кожного, де довіра будувалася на щоденному спільному виживанні. Хорунжий мав не лише командувати цими людьми, а й бути їхнім наставником, моральним авторитетом, а часом — і суддею.
Автор наводить чимало прикладів, коли саме ініціативність і тактична грамотність хорунжих визначали результат бою. У ситуаціях раптового зіткнення з ворогом, коли командир сотні перебував у іншому місці або був убитий, хорунжий брав на себе командування і діяв автономно. Ця здатність до децентралізованого командування — одна з найсильніших рис воєнної доктрини УПА, яку Вовк особливо підкреслює. Вона різко відрізняла УПА від радянської армії, де ініціатива молодших командирів не заохочувалася, а часто й каралася.
Тактичні принципи партизанської війни
Серцевина книги Вовка — це, безумовно, аналіз тактичних принципів УПА. Автор систематизує ті прийоми ведення бойових дій, які повстанська армія виробила у протистоянні з трьома різними ворогами: нацистською Німеччиною, радянським режимом та польськими формуваннями. Кожен з цих ворогів вимагав певних коригувань тактики, але загальні принципи залишалися незмінними.
Засідка була основним тактичним прийомом УПА. Вовк детально аналізує її різновиди: засідка на марші (коли ворожа колона рухається дорогою), засідка на стоянці (напад на розташування ворога), засідка-приманка (коли частина повстанців імітує відступ, заманюючи ворога під вогонь основних сил). Кожен тип засідки вимагав ретельної підготовки: вивчення місцевості, визначення шляхів відходу, розподілу вогневих завдань, встановлення сигналів. Успіх засідки залежав від раптовості, концентрації вогню і швидкого відходу до появи ворожих підкріплень.
Диверсії становили другий важливий напрямок тактичної діяльності. Повстанці руйнували залізничні колії, мости, лінії зв'язку, знищували складські запаси. Мета диверсій була подвійною: завдати матеріальної шкоди ворогу і дезорганізувати його систему управління та постачання. Вовк зазначає, що диверсійна діяльність УПА часто недооцінюється дослідниками, які зосереджуються на бойових зіткненнях. Насправді ж диверсії були не менш ефективним інструментом, ніж прямі бойові дії, — особливо проти ворога, який залежав від довгих ліній комунікацій.
Рейди — третій ключовий елемент тактики УПА. Рейдовий загін міг подолати десятки і сотні кілометрів, з'являючись у несподіваних для ворога місцях, завдаючи удару і зникаючи до того, як ворог встигав зреагувати. Рейди виконували також розвідувальну функцію: командири на місці оцінювали ситуацію на нових територіях, встановлювали контакти з місцевим підпіллям, поширювали інформацію. Відомий рейд Ковпака через Карпати показав радянську модель рейдової тактики; УПА розробила власну, більш гнучку і менш залежну від центрального командування.
Масштаб бойової діяльності УПА, який наводить Вовк, вражає. У 1944–1945 роках повстанці провели близько 14 500 бойових операцій. З них понад 2 500 були спрямовані проти нацистських окупантів, що спростовує радянський міф про «співпрацю УПА з гітлерівцями». На піку чисельності армія нараховувала 30–40 тисяч вояків, а загалом через її лави пройшло понад 100 тисяч осіб. Контрольовані території сягали приблизно 150 тисяч квадратних кілометрів — площу, порівнянну з кількома європейськими державами.
Принцип економії сил пронизує всю тактику УПА. Повстанці не могли дозволити собі бій на виснаження — кожна втрата була невідновною. Тому доктрина наголошувала: бити лише тоді, коли маєш перевагу; уникати затяжних боїв; ніколи не триматися за позицію, якщо це загрожує оточенням. Ця настанова формувала особливу психологію повстанця: не сором відступити — ганьба дати себе знищити без потреби.
Система вишколу: як готували командирів і вояків
Окремий розділ книги Вовка присвячений системі підготовки кадрів — одному з найменш досліджених аспектів діяльності УПА. Автор показує, що повстанська армія створила власну, хай і примітивну за стандартами регулярних армій, але дієву систему вишколу. Вишкільний відділ ГВШ координував підготовку на всіх рівнях — від індивідуального навчання новобранця до старшинських курсів для майбутніх командирів сотень.
Підготовка рядового вояка включала стрілецьку справу (поводження з різними типами зброї — від карабіна до кулемета), тактику малих підрозділів (дії в складі рою і чоти), топографію (орієнтування на місцевості без карти), сапернну справу (основи мінування і розмінування), надання першої медичної допомоги. Навчання проводилося в умовах суворої конспірації — часто вночі, в лісових таборах, з постійною загрозою нападу.
Підготовка командирів була значно глибшою. Майбутні хорунжі та сотенні проходили курси тактики, вивчали досвід інших партизанських рухів, аналізували власні бойові операції — як успішні, так і невдалі. Особлива увага приділялася здатності приймати рішення в умовах невизначеності: курсантам ставилися тактичні задачі, де не було єдиної «правильної відповіді», і оцінювалася логіка прийнятого рішення, а не його відповідність шаблону.
Вовк зазначає, що значна частина командного складу УПА мала попередній військовий досвід: хтось служив у польській армії, хтось — у дивізії «Галичина», хтось пройшов вишкільні табори ОУН ще до війни. Цей різноманітний досвід створював специфічне інтелектуальне середовище, де перехрещувалися різні військові традиції та школи. УПА була, у певному сенсі, лабораторією синтезу: її доктрина народжувалася не з підручників, а з живого досвіду людей, які воювали в різних арміях і виносили з кожної щось корисне.
Окремо автор розглядає спеціалізовані служби: зв'язку, розвідки, постачання, політико-виховної роботи. Кожна з них мала власну систему підготовки. Зв'язківці вивчали шифрування, кур'єрські маршрути, методи конспірації. Розвідники — збір та аналіз інформації, вербування агентури, контррозвідувальні заходи. Постачальники — логістику в умовах, коли армія не мала фіксованого тилу і залежала від трофеїв, допомоги населення та підпільних майстерень. Ця спеціалізація, як підкреслює Вовк, була ознакою зрілості повстанської армії — вона вийшла далеко за межі стихійного збройного опору.
Постачання та логістика: воювати тим, що є
Проблема постачання — вічний біль будь-якої партизанської армії, і УПА не була винятком. Вовк детально аналізує, як повстанці вирішували цю проблему, і його висновки додають нових відтінків до розуміння повстанської доктрини.
Основним джерелом озброєння були трофеї. Після кожного бою повстанці ретельно збирали зброю та боєприпаси — як ворожі, так і своїх полеглих. Це створювало надзвичайну строкатість озброєння: в одному підрозділі могли бути німецькі карабіни Mauser, радянські гвинтівки Мосіна, угорські автомати, чеські кулемети. Кожен тип зброї вимагав своїх боєприпасів, що створювало логістичний кошмар. Проте повстанці перетворили цю слабкість на прийнятну робочу реальність: вояки навчалися поводитися з будь-якою зброєю, а розподіл озброєння в підрозділі намагалися зробити якомога однорідним.
Курені й полки формувалися на підставі наказів командира округи, і питання забезпечення було одним із визначальних факторів при формуванні підрозділів. Якщо не вистачало зброї чи боєприпасів, підрозділ не формувався, навіть якщо бажаючих було вдосталь. Це прагматичне обмеження відрізняло УПА від деяких інших повстанських рухів, які гналися за чисельністю на шкоду боєздатності.
Продовольче забезпечення спиралося на підтримку сільського населення — «народний тил», без якого партизанська війна була б неможливою. Селяни надавали їжу, одяг, притулок, інформацію про рухи ворога. Ці відносини не були односторонніми: УПА захищала села від грабунків, допомагала з господарством (повстанці нерідко працювали на полях під час затиш'я), забезпечувала паралельне судочинство і адміністрування. Це і була та «будова держави від першого села», яку теоретизував Колодзінський, — утілена в практиці УПА.
Вовк також описує підпільні майстерні, де ремонтувалася зброя, виготовлялися вибухові пристрої, шилося обмундирування. Ці майстерні — часто замасковані в криївках (підземних бункерах) — були справжнім «воєнно-промисловим комплексом» повстанської армії. Їхнє існування свідчить про рівень організаційної зрілості УПА, який зазвичай недооцінюється.
УПА і класична партизанська війна: подібності та відмінності
Одним із найцікавіших аспектів праці Вовка є, хай і не завжди експліцитне, порівняння доктрини УПА з класичними теоріями партизанської війни. XX століття дало кілька впливових моделей герильї: маоїстську (Китай), кастрівську (Куба), вʼєтнамську, титівську (Югославія). Кожна з них мала свою специфіку, але всі поділяли певні спільні принципи. Доктрина УПА вписується в цей контекст, водночас зберігаючи важливі особливості.
Спільні риси очевидні: опора на місцеве населення, використання знання місцевості як тактичної переваги, уникання відкритого бою з переважаючим ворогом, пріоритет маневру над позицією, трофейне забезпечення. Ці принципи універсальні для будь-якої партизанської армії, і УПА не була винятком.
Проте існують важливі відмінності. По-перше, УПА воювала одночасно проти кількох ворогів — ситуація, рідкісна навіть для партизанських рухів. Більшість герилій протистоять одному конкретному ворогу (колоніальній метрополії, диктатурі, окупанту). УПА ж мусила адаптувати тактику до трьох принципово різних противників, кожен із яких мав власну військову культуру, тактику і ступінь жорстокості.
По-друге, на відміну від маоїстської моделі, яка передбачала поступовий перехід від партизанської війни до регулярних операцій, доктрина УПА не будувала ілюзій щодо можливості перемогти радянську армію у відкритому бою. Мета була іншою: зберегти збройний опір якомога довше, щоб не дати радянській владі консолідувати контроль над західноукраїнськими землями, і водночас — тримати «вогонь» визвольної ідеї до моменту, коли геополітична ситуація зміниться. Це була стратегія виживання і збереження, а не стратегія перемоги у класичному сенсі.
По-третє, рівень децентралізації в УПА був вищим, ніж у більшості партизанських рухів. Маоїстська та вʼєтнамська моделі передбачали жорстку партійну дисципліну і централізоване командування. В УПА — через умови підпілля, загибель командирів і складність комунікацій — кожен підрозділ мав бути готовим діяти автономно. Це створювало ризик втрати координації, але водночас робило армію надзвичайно стійкою: знищення одного підрозділу не руйнувало всю структуру.
Вовк проводить паралелі і з козацькою воєнною традицією. Запорозькі козаки теж були майстрами засідок, рейдів, несподіваних ударів. Вони теж покладалися на знання місцевості і підтримку населення. Чи можна говорити про безперервну лінію українського воєнного мислення від козаків через гайдамаків та Армію УНР до УПА? Вовк обережний у висновках, але сама постановка питання надзвичайно продуктивна.
Значення для сучасної української воєнної думки
Книга Вовка, написана у 2005 році, набула нового, значно глибшого звучання після 2014 року, коли Україна знову опинилася у стані війни з росією. Багато принципів, які автор аналізує як історичні, виявилися дивовижно актуальними для сучасних українських збройних сил і добровольчих формувань.
Принцип децентралізованого командування — один із тих уроків УПА, які Збройні Сили України активно засвоюють сьогодні. Перехід від радянської моделі жорсткої вертикалі до натовської концепції «командування за наміром» (mission command) для українських військових не є суто західним запозиченням — він має глибоке коріння у власній воєнній традиції. Хорунжий УПА, який приймав самостійні рішення на основі розуміння загального наміру командира, — це прообраз сучасного молодшого командира, який діє за принципами mission command.
Досвід протидії чисельно переважаючому ворогу, який аналізує Вовк, теж має пряме практичне значення. Економія сил, маневреність, використання місцевості, засідки на комунікаціях ворога — ці принципи залишаються актуальними для будь-якої армії, яка протистоїть кількісно і технічно переважаючому противнику. Сучасні технології — дрони, супутниковий зв'язок, високоточна зброя — змінили інструменти, але не базову логіку.
Особливого значення набуває аналіз Вовком співвідношення між збройною боротьбою та цивільним спротивом. УПА не існувала у вакуумі — вона спиралася на розгалужену мережу цивільної підтримки, від якої залежала її боєздатність. Сучасні концепції «тотальної оборони» і «цивільного спротиву», які Україна активно розвиває після 2022 року, перегукуються з тим, що Вовк описує як «народний тил» УПА. Різниця в масштабі і технологіях, але принцип той самий: армія непереможна, коли за нею стоїть увесь народ.
Водночас Вовк не ідеалізує повстанську доктрину. Він чесно вказує на її обмеження: брак важкого озброєння, вразливість системи зв'язку, неможливість утримувати території тривалий час, залежність від підтримки населення (яку ворог міг підірвати терором і депортаціями). Ці обмеження не знецінюють досягнень УПА, але нагадують: жодна доктрина не є універсальною, кожна має свої межі застосування.
Критична оцінка: сильні та слабкі сторони праці
Як і кожне дослідження, монографія Вовка має свої сильні і слабкі сторони. Серед безумовних переваг — системність підходу. Автор не просто описує окремі бойові епізоди, а будує цілісну картину воєнної доктрини. Він показує, як різні елементи — організація, тактика, вишкіл, постачання, командування — пов'язані між собою і утворюють єдину систему. Це робить книгу корисною не лише для істориків, а й для професійних військових, які можуть аналізувати досвід УПА з фахового погляду.
Другою перевагою є врівноважений тон. Вовк уникає двох крайнощів, характерних для літератури про УПА: беззастережного героїзування і тотальної демонізації. Він пише як дослідник, а не як адвокат чи прокурор. Факти подаються з опорою на джерела, висновки — аргументовано. Це не означає «нейтральності» в сенсі відсутності позиції: Вовк однозначно розглядає УПА як національно-визвольний рух. Але він розрізняє патріотизм і некритичність.
Серед обмежень варто відзначити недостатню увагу до контексту протидії. Вовк детально описує доктрину УПА, але менше аналізує доктрини її ворогів — радянські методи боротьби з повстанцями, нацистські каральні операції, польські антипартизанські тактики. Повніше розуміння воєнної доктрини УПА можливе лише в діалозі з тактикою противника: адже доктрина формувалася не в кабінеті, а у відповідь на конкретні виклики.
Також бажаним було б більш розгорнуте порівняння з іншими партизанськими рухами Другої світової війни та післявоєнного періоду. Югославські партизани Тіто, польська Армія Крайова, французький Рух Опору — кожен із них розробив власну тактику і доктрину. Порівняльний аналіз дозволив би краще виявити специфіку УПА і водночас побачити універсальні закономірності партизанської війни.
Нарешті, книга виграла б від більшої кількості карт і схем. Воєнна доктрина — це, серед іншого, просторова логіка: де розташувати засідку, як спланувати маршрут рейду, де розмістити базовий табір. Візуальний матеріал допоміг би читачеві краще зрозуміти тактичні рішення, про які пише автор.
Висновок: книга, яку варто прочитати кожному
«Воєнна доктрина Української повстанської армії» Олександра Вовка — це одна з тих книг, значення яких зростає з часом. Написана у 2005 році, вона стала ще актуальнішою після Революції Гідності, після початку російської агресії у 2014 році і, безумовно, після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року. Не тому, що Вовк «передбачив» ці події, — а тому, що він досліджував глибинні принципи воєнного мислення, які залишаються актуальними незалежно від конкретної епохи.
Для курсантів і молодших офіцерів ця книга — джерело розуміння того, якою може бути роль командира малого підрозділу. Хорунжий УПА був не гвинтиком у машині, а самостійним лідером, від якого залежало все. Сучасний командир взводу чи роти, який засвоїть цей урок, стане кращим офіцером — незалежно від того, в якій армії він служить.
Для дослідників історії УПА книга Вовка — методологічний орієнтир: як аналізувати повстанський рух не через призму ідеології, а через призму воєнного мистецтва. Такий підхід не виключає ідеологічного та політичного аналізу, але доповнює його тим виміром, якого часто бракує.
Для ширшого кола читачів — усіх, хто цікавиться українською історією, — ця монографія відкриває УПА з несподіваного боку. Не як предмет політичних суперечок, а як воєнний феномен: армію, яка з мінімальними ресурсами протистояла двом найпотужнішим військовим машинам XX століття і робила це настільки ефективно, що радянській владі знадобилося майже десятиліття, щоб придушити збройний опір, — і ще довші десятиліття, щоб зламати дух опору в західноукраїнському суспільстві. Спойлер: не вдалося.
Воєнна доктрина УПА, яку досліджує Вовк, — це не лише історична спадщина. Це частина живої української воєнної традиції, яка сьогодні продовжується на фронтах російсько-української війни. Молоді командири, які навіть не читали цієї книги, несвідомо відтворюють ті ж принципи: ініціативність, гнучкість, економія сил, опора на знання місцевості, тісний зв'язок із цивільним населенням. Ці принципи — у крові. Але усвідомити їх, систематизувати, передати наступним поколінням — ось для чого потрібні такі книги, як «Воєнна доктрина Української повстанської армії».