Армія УНР на порозі катастрофи: контекст написання книги
Коли генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко сідав за написання «Армії без держави» на еміграції у Празі в першій половині 1930-х років, він ставив перед собою завдання, далеко ширше за звичайні мемуари. Йому належало пояснити світові — і передусім наступним поколінням українців — як армія, яка втратила власну державу, зберегла свою ідентичність, бойовий дух і організацію в умовах, коли все, здавалося, було безповоротно втрачено. Це не просто історія воєнних операцій — це дослідження феномену армії, що продовжує боротьбу без території, без регулярного постачання, без дипломатичного визнання, маючи лише волю до перемоги і відданість ідеї незалежної України.
Книга вийшла друком у 1935 році — через п'ятнадцять років після подій, які вона описує, і через рік після іншої важливої праці автора — «Зимовий похід» (1934). Ці два тексти доповнюють один одного: якщо «Зимовий похід» зосереджений на військово-оперативних деталях рейду 1919–1920 років, то «Армія без держави» охоплює значно ширший контекст — від краху Директорії до спроб реорганізації збройних сил на еміграції. Разом із «Українсько-польською війною 1918–1919» (1929) та нарисами «На Україні» (1930, 1935) ці роботи утворюють унікальний мемуарний корпус, написаний людиною, яка була не просто свідком, а одним із головних дійових осіб Української революції 1917–1921 років.
Сам автор — постать надзвичайна. Нащадок задунайських козаків, Михайло Омелянович-Павленко пройшов шлях від офіцера царської армії до одного з найвищих командувачів армії Української Народної Республіки. Його військова кар'єра охоплює Першу світову війну, Українську революцію, командування армією ЗУНР під час боїв за Львів, а згодом — керівництво найбільшим партизанським рейдом в історії визвольних змагань. Саме він зробив гасло «Слава Україні!» бойовим вітанням своїх вояків — традицію, яка пережила десятиліття радянського терору і стала символом опору під час Революції Гідності та повномасштабної війни з росією.
Контекст, у якому Омелянович-Павленко починав свій похід, був трагічним. Восени 1919 року армія УНР перебувала у стані, який можна назвати повною катастрофою. З одного боку наступала Червона армія, з другого — Добровольча армія Денікіна, з третього — польські війська. Територія УНР стиснулася до вузької смуги між Вапняркою і Проскуровом. Уряд Директорії фактично втратив контроль над ситуацією. Епідемія тифу косила тисячі вояків — за деякими підрахунками, хвороба забрала більше життів, ніж бої. У листопаді 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра прийняв рішення відвести залишки армії до Польщі для перегрупування. Але не всі підрозділи могли або хотіли це зробити.
Чому «армія без держави»: сенс назви і сенс боротьби
Назва книги — «Армія без держави» — не просто літературний прийом, а точний опис парадоксальної ситуації, в якій опинилися українські збройні сили наприкінці 1919 року. Армія, яка за всіма канонами воєнної теорії не повинна була існувати без державного апарату, без тилу, без поповнення, без фінансування — продовжувала боротися. Більш того, вона провела одну з найвідважніших операцій в історії Першої світової та післявоєнних конфліктів — п'ятимісячний рейд тилами ворога протяжністю понад 2500 кілометрів.
Омелянович-Павленко детально розбирає причини, через які армія виявилася у цьому стані. Він не шукає простих пояснень і не зводить усе до «зради» чи «об'єктивних обставин». Автор показує складне переплетення факторів: дипломатичну ізоляцію УНР (Антанта відмовлялася визнавати українську незалежність, роблячи ставку на «єдину і неподільну росію»), внутрішні суперечності в українському керівництві, нестачу кваліфікованих командних кадрів, катастрофічну епідемію тифу, яка знищила більше вояків, ніж ворожі кулі. Але найголовніше — він показує, що навіть у цих умовах українська армія зберегла те, що французи називають «esprit de corps» — бойовий дух, корпоративну гідність, відчуття спільної місії.
Для сучасного українського читача, який переживає повномасштабну війну з росією, ця тема резонує з особливою силою. Коли в перші дні після 24 лютого 2022 року багато хто у світі прогнозував швидке падіння України, саме «esprit de corps» — від Збройних Сил до територіальної оборони, від добровольців до волонтерів — виявився тим фактором, якого не могли прорахувати аналітики ворога. Книга Омеляновича-Павленка нагадує: це не випадковість. Здатність українського війська боротися «без держави», тобто в умовах, коли державні інституції ослаблені або зруйновані, — це глибока традиція, а не виняток.
Автор підкреслює ще один важливий аспект: армія, яка продовжувала боротися після фактичного краху держави, тим самим зберігала саму ідею державності. Допоки існувала організована збройна сила під українським прапором, допоки вояки присягалися на вірність Українській Народній Республіці — доти держава існувала, хай і без території. Цей юридичний і символічний аспект мав величезне значення для міжнародного становища українського руху: наявність армії свідчила, що Україна — не «географічний вираз», а нація, яка бореться за своє право на існування.
Перший Зимовий похід: маршрут і хронологія рейду
Центральна частина книги присвячена Першому Зимовому походу — операції, яка за масштабом, відвагою і стратегічним значенням не має аналогів в історії українських визвольних змагань. 6 грудня 1919 року зведена група армії УНР чисельністю від п'яти до десяти тисяч вояків (різні джерела подають різні цифри, Омелянович-Павленко називає кілька тисяч боєздатних при значно більшій кількості хворих і поранених) вирушила у рейд тилами більшовицьких та денікінських військ. Похід тривав рівно п'ять місяців — до 6 травня 1920 року — і охопив відстань понад 2500 кілометрів.
Маршрут походу, який описує Омелянович-Павленко, вражає своєю географією. Від Любара на Житомирщині колона рушила на південний схід, через Умань, Єлисаветград (нині Кропивницький), Олександрію, далі на схід до Нової Праги і Новомосковська, звідти — поворот на північний захід через Черкащину, Полтавщину, знову Київщину. Маршрут не був прямолінійним — він петляв, змінюючись залежно від розвідувальних даних, наявності ворога, стану доріг і необхідності уникати великих гарнізонів.
Автор детально описує щоденне життя колони на марші: нічні переходи по засніжених степах, короткі зупинки в селах, де вояки отримували їжу і теплий притулок від місцевого населення, раптові сутички з ворожими підрозділами, які часто переростали у серйозні бої. Зимові умови були жахливими: морози сягали мінус двадцяти і нижче, вояки не мали достатнього зимового обмундирування, конікали загрожувало переохолодження. Епідемія тифу продовжувала збирати свою данину — сотні вояків хворіли, і колона мусила везти їх із собою, бо залишити хворих означало віддати їх на розправу ворогу.
Особливу увагу Омелянович-Павленко приділяє ключовим боям походу. Бій під Чорним Островом, де повстанці розбили значно чисельніший більшовицький гарнізон. Зіткнення під Уманню, де довелося прориватися через кільце оточення. Бої на Єлисаветградщині, де колона зустріла запеклий опір і мусила змінити маршрут. Кожен бій описаний не як абстрактна схема, а через людські долі: хто командував, хто відзначився, хто загинув, які рішення виявилися вдалими, а які — помилковими. Ця людяність оповіді — одна з найсильніших рис книги.
Стратегічне значення Зимового походу, як показує автор, виходило далеко за межі суто воєнного виміру. По-перше, похід продемонстрував населенню окупованих територій, що українська армія існує і продовжує боротьбу — в умовах тотальної більшовицької пропаганди це мало колосальний психологічний ефект. По-друге, рейд дезорганізував ворожий тил: більшовики мусили знімати підрозділи з фронту для боротьби з колоною, що послаблювало їхні позиції на інших напрямках. По-третє, похід дозволив зібрати розвідувальну інформацію про настрої населення, стан ворожих комунікацій і можливості для подальшого повстанського руху.
Командування і прийняття рішень: генерал-хорунжий у дії
Як командувач Зимового походу, Омелянович-Павленко описує процес прийняття рішень зсередини — і це, мабуть, найцінніший аспект книги для тих, хто цікавиться воєнним мистецтвом. Він не приховує ані сумнівів, ані помилок, ані суперечок у командуванні. Щоденні рішення — куди рухатися, де зупинитися, чи приймати бій чи уникати його, як розподілити мізерні запаси між підрозділами — подаються без героїчного лакування, з усією складністю реального командування.
Заступником Омеляновича-Павленка був Юрій Тютюнник — постать, яка заслуговує окремого дослідження. Тютюнник, енергійний і харизматичний командир, часто мав власну думку щодо тактичних рішень, і стосунки між ним і головним командувачем не завжди були простими. Автор описує ці тертя відверто, але без злобливості — як природний наслідок стресу, втоми і різних темпераментів у надзвичайних обставинах. Саме ця відвертість робить мемуари Омеляновича-Павленка значно ціннішими за «парадні» спогади, в яких автор завжди правий, а підлеглі — завжди вдячні.
Звання «генерал-хорунжий» — яке Омелянович-Павленко носив на момент походу — заслуговує окремого коментаря. У системі звань армії УНР генерал-хорунжий відповідав приблизно генерал-майору в інших арміях. Це було перше генеральське звання, і саме його семантика — «хорунжий», тобто прапороносець, піднесений до генеральського рівня — символізувала зв'язок між найнижчим офіцерським рангом і найвищим командуванням. Генерал-хорунжий — це генерал, який пам'ятає, що колись був хорунжим; це командувач, який не забув, що таке бути молодшим офіцером на передовій.
Структура командування Зимового походу, описана автором, демонструє гнучкість, яка стане характерною рисою українського воєнного мистецтва у наступні десятиліття. Колона складалася з кількох бригад і окремих підрозділів, кожен зі своїм командиром. У поході командири діяли значною мірою автономно: в умовах стрімких маршів і раптових зіткнень з ворогом не завжди була можливість отримати наказ від головного командувача. Тому Омелянович-Павленко наголошував на ініціативності молодших командирів — хорунжих, сотників, поручників — які мусили приймати самостійні рішення на основі загального розуміння мети походу.
Цей принцип — який сучасна військова наука називає «командуванням за наміром» (mission command) — не був сформульований Омеляновичем-Павленком як теоретична концепція. Він просто описує, як все працювало на практиці. Але саме цей підхід дозволяв колоні зберігати боєздатність навіть тоді, коли зв'язок між підрозділами переривався, коли окремі частини відривалися від основних сил, коли командири гинули або потрапляли в полон. Кожен молодший офіцер знав загальний напрямок руху і загальну мету — і діяв відповідно.
Хорунжі у Зимовому поході: молодші офіцери на межі можливого
Для порталу «Хорунжі» ця книга має виняткове значення, бо вона дає живу, неприкрашену картину того, як молодші офіцери армії УНР — хорунжі, підхорунжі, сотники — діяли в екстремальних умовах п'ятимісячного рейду. Омелянович-Павленко не пише про них як про абстрактних «героїв» — він описує конкретних людей з іменами, характерами, слабкостями і подвигами.
Хорунжий у Зимовому поході — це командир, на якого лягало непропорційно велике навантаження. Він мусив не лише вести свій підрозділ у бій, а й забезпечувати його виживання у повсякденному сенсі: знайти ночівлю, організувати харчування, подбати про хворих і поранених, підтримувати дисципліну і бойовий дух людей, які тижнями йшли по засніжених степах, не знаючи, чи доживуть до ранку. У регулярній армії ці функції розподілені між багатьма ланками — у Зимовому поході все це лягало на плечі молодшого командира.
Автор описує випадки, коли хорунжі брали на себе командування після загибелі або хвороби старших командирів — і діяли на рівні, який значно перевищував їхній формальний ранг. Це було не виключенням, а нормою: епідемія тифу і постійні бої створювали ситуацію, коли хорунжий міг раптово опинитися на чолі сотні чи навіть більшого підрозділу. Ті, хто виживав і справлявся, отримували підвищення «на полі бою» — система, яка забезпечувала природний відбір найздібніших командирів.
Особливо вражають описи моральних дилем, з якими стикалися молодші офіцери. Чи залишити тяжкопоранених у селі, ризикуючи їхнім життям (більшовики розстрілювали полонених), чи везти їх з колоною, сповільнюючи рух і ставлячи під загрозу всіх? Чи приймати бій за конкретне село, ризикуючи втратами, чи обійти його, ризикуючи залишити населення без захисту? Ці питання не мали «правильних відповідей» — і Омелянович-Павленко не намагається їх давати заднім числом. Він просто описує, як люди — часто дуже молоді люди — вирішували ці нерозв'язні задачі.
Одним із найпотужніших мотивів книги є протиставлення молодості хорунжих і величі їхнього завдання. Більшість молодших офіцерів походу були у віці від двадцяти до тридцяти років. Вони не мали академічної військової освіти — багато з них вступили до армії як добровольці у 1917–1918 роках і здобули офіцерський ранг на фронті. Їхнім «університетом» була сама війна, а Зимовий похід став випускним іспитом, який не всі змогли скласти. Але ті, хто вижив, стали носіями воєнного досвіду, якого жодна академія не могла б дати.
Населення і армія: народний тил Зимового походу
Одна з найважливіших тем книги — стосунки між колоною Зимового походу і місцевим населенням. Омелянович-Павленко детально описує, як українські селяни реагували на появу вояків армії УНР у своїх селах — і ця картина є надзвичайно промовистою.
У більшості випадків населення зустрічало армію з ентузіазмом і готовністю допомогти. Селяни давали їжу, теплий одяг, відкривали двері своїх хат для ночівлі, повідомляли про розташування ворожих гарнізонів, надавали провідників, які знали місцеві шляхи. Це було не просто гостинність — це був свідомий акт спротиву більшовицькій окупації, за який загрожувала смертна кара. Омелянович-Павленко підкреслює: без цієї підтримки Зимовий похід був би фізично неможливим. Армія, яка рухалася через ворожу територію протягом п'яти місяців, не могла б вижити, якби населення було байдужим або ворожим.
Проте автор не ідеалізує ці стосунки. Він відверто описує й інші ситуації: села, де населення боялося репресій і намагалося уникнути контактів з армією; випадки, коли місцеві більшовицькі активісти доносили ворогу про пересування колони; поодинокі ексцеси, коли голодні і виснажені вояки поводилися не так, як належить. Ця відвертість підвищує довіру до тексту: автор не створює чорно-білу картину, а показує всю складність ситуації.
Психологічний ефект появи армії УНР у глибокому тилу більшовиків був, за описом автора, колосальним. Селяни, які вже змирилися з радянською владою, бачили, що українська армія існує, що вона організована, що вона бореться. Це давало надію — а надія в умовах окупації є найпотужнішою зброєю. Омелянович-Павленко наводить приклади, коли після проходу колони в окремих районах спалахували повстання — не тому, що армія їх організовувала (вона не мала для цього ресурсів), а тому, що сам факт її присутності ламав монополію більшовиків на владу і насильство.
Структура мемуарів і стиль автора
«Армія без держави» побудована за хронологічним принципом, але з важливими тематичними відступами. Основна лінія оповіді слідує за Зимовим походом від початку до кінця, проте автор регулярно відступає від хронології, щоб пояснити ширший контекст: дипломатичну ситуацію, дії інших фронтів, політичні рішення керівництва УНР. Ці відступи не перевантажують текст — вони надають йому глибини, якої зазвичай бракує суто воєнним мемуарам.
Стиль Омеляновича-Павленка — стриманий, навіть лаконічний. Він не зловживає емоціями, не вдається до патетики, яка була характерна для багатьох мемуаристів його доби. Коли він описує загибель товаришів, зраду союзників чи безнадійність окремих ситуацій — він робить це простими, точними словами, які діють на читача сильніше за будь-яку риторику. Цей «офіцерський» стиль — без прикрас, без самовихваляння — відрізняє його мемуари від багатьох інших текстів тієї доби і робить їх особливо переконливими.
Автор демонструє рідкісну для мемуаристів якість — готовність визнавати власні помилки і невдачі командування. Він описує випадки, коли розвідка підвела, коли рішення про маршрут виявилося помилковим, коли координація між підрозділами не спрацювала. Ця самокритичність робить «Армію без держави» не лише мемуарами, а й навчальним посібником — прикладом того, як командир аналізує власний досвід, включаючи помилки, заради того, щоб наступні покоління їх не повторювали.
Окремо варто відзначити портрети людей, які Омелянович-Павленко вплітає у текст. Командири бригад, ординарці, лікарі, рядові козаки — кожен з'являється як жива людина з характером, звичками, особистою історією. Ці мікропортрети створюють мозаїку, з якої складається образ армії — не як абстрактної інституції, а як спільноти людей, об'єднаних спільною долею і спільним вибором.
Серед інших воєнних мемуарів: місце книги в літературі
«Армія без держави» належить до особливого жанру — воєнних мемуарів командувача, який описує кампанію, що закінчилася не перемогою, а, в кращому випадку, виживанням. У цьому сенсі книга Омеляновича-Павленка стоїть в одному ряду з такими класичними текстами, як «Анабасіс» Ксенофонта (відступ десяти тисяч грецьких найманців через ворожу територію), мемуари генерала Врангеля про евакуацію з Криму чи спогади учасників Довгого маршу Мао Цзедуна. У кожному з цих текстів армія рухається через ворожу або нейтральну територію, борючись одночасно з ворогом і з обставинами — холодом, голодом, хворобами, деморалізацією.
Проте Зимовий похід має важливу відмінність від більшості подібних операцій. Це не був відступ у класичному сенсі — рух від ворога до безпечного місця. Колона рухалася по території, яка була повністю контрольована ворогом, без фіксованої точки призначення, без можливості евакуації. Мета була не «дістатися до точки Х», а «залишатися на території України, продовжуючи боротьбу». Це був рейд — тобто наступальна операція в ворожому тилу, а не відступ. І ця відмінність принципова: вона визначала і психологію учасників, і тактичні рішення командування.
Серед українських воєнних мемуарів «Армія без держави» посідає особливе місце. Якщо порівнювати її з «Споминами» Андрія Мельника, що описують формування Січових Стрільців і визвольні змагання з іншого ракурсу, то книга Омеляновича-Павленка вирізняється більшою оперативною деталізацією і меншою ідеологічною навантаженістю. Якщо порівнювати з пізнішими мемуарами учасників УПА, то «Армія без держави» представляє іншу епоху і інший тип збройної боротьби — регулярну армію, що перетворюється на партизанську, а не партизанську армію від самого початку.
Цікаво порівняти книгу Омеляновича-Павленка з творами його заступника Юрія Тютюнника — зокрема, з «Зимовим походом» Тютюнника (інша книга з тією ж назвою, що описує ті ж події, але з іншої перспективи). Де Омелянович-Павленко — стриманий і аналітичний, Тютюнник — емоційний і літературний. Де перший бачить стратегічну картину, другий зосереджується на людських драмах. Читати обидві книги паралельно — це як дивитися на одну подію двома очима: картина стає об'ємною.
Зимовий похід як вершина українського воєнного мистецтва
Історики Української революції 1917–1921 років одностайно визнають Перший Зимовий похід найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва цього періоду. І книга Омеляновича-Павленка дозволяє зрозуміти чому. Це була не просто відважна операція — це був тріумф волі над обставинами, організації над хаосом, людського духу над матеріальною перевагою ворога.
Зимовий похід можна розглядати як один із найбільших партизанських маршів в історії. За масштабом — 2500 кілометрів за п'ять місяців — він перевищує більшість відомих рейдів Першої та Другої світових воєн. За умовами — зимові марші по засніжених степах, без регулярного постачання, з тисячами хворих на тиф — він не має прямих аналогів. За результатом — колона не лише вижила, а й зберегла боєздатність і організацію — він свідчить про виняткову якість командування і бойовий дух особового складу.
Омелянович-Павленко, не вдаючись до самовихваляння, показує, які саме елементи воєнного мистецтва забезпечили успіх походу. По-перше, це гнучкість маршруту: колона не рухалася за жорстким планом, а постійно коригувала напрямок на основі розвідувальних даних. По-друге, це вміння уникати великих боїв, зберігаючи сили для вирішальних моментів. По-третє, це майстерне використання місцевості — річок, лісів, ярів — для приховання руху і організації оборони. По-четверте, це постійна робота з місцевим населенням, яке забезпечувало «народний тил» походу.
Лінія наступності від Зимового походу до пізніших українських збройних формувань простежується чітко. Багато учасників походу стали ядром українського військового руху на еміграції. Юрій Тютюнник у 1921 році організував Другий Зимовий похід (який закінчився трагічно). Досвід рейдових операцій був засвоєний організаторами УПА, серед яких були й ветерани визвольних змагань 1917–1921 років. А принципи, закладені Омеляновичем-Павленком, — децентралізація, ініціативність, зв'язок з населенням — залишаються актуальними і для сучасних Збройних Сил України.
«Слава Україні!»: гасло, що народилося в поході
Один із найменш відомих, але найважливіших фактів, пов'язаних з Омеляновичем-Павленком і його армією, — це те, що саме він запровадив «Слава Україні!» як офіційне бойове вітання своїх підрозділів. Це гасло, яке стало символом українського спротиву у XXI столітті, має глибоке коріння саме в тому періоді визвольних змагань, який описує «Армія без держави».
У контексті Зимового походу «Слава Україні!» було не просто формальним привітанням — це було щоденне підтвердження мети боротьби. Кожен раз, коли вояк вітався цими словами, він нагадував собі й товаришам, заради чого вони йдуть через засніжені степи, заради чого мерзнуть і голодують, заради чого ризикують життям. Гасло виконувало функцію, яку в інших арміях виконують релігійні ритуали або ідеологічна індоктринація — але робило це природно, органічно, без примусу.
Подальша доля цього гасла — окрема і дивовижна історія. Від армії УНР воно перейшло до Організації Українських Націоналістів, потім — до Української Повстанської Армії. Радянська влада десятиліттями переслідувала тих, хто його вживав. Але воно вижило — в еміграції, в дисидентському середовищі, в народній пам'яті. І коли 2013–2014 року на Майдані Незалежності в Києві сотні тисяч людей скандували «Слава Україні! — Героям слава!», вони — часто несвідомо — продовжували традицію, закладену Омеляновичем-Павленком і його вояками під час Зимового походу. Книга «Армія без держави» дозволяє побачити витоки цієї традиції — і зрозуміти, чому ці слова мають таку силу.
Значення для сучасної України: чому цю книгу треба читати сьогодні
«Армія без держави» — одна з тих книг, значення яких зростає з кожним десятиліттям. Написана у 1935 році, вона набула нового звучання після Другої світової війни, коли УПА повторила досвід партизанської боротьби. Вона набула ще глибшого значення після здобуття Україною незалежності у 1991 році, коли постало питання про національну воєнну традицію. І вона стала особливо актуальною після 2014 року — а тим більше після 24 лютого 2022 року, — коли Україна знову опинилася у ситуації війни з переважаючим ворогом.
Уроки, які можна винести з книги, численні і практичні. Перший: армія може боротися навіть у найбезнадійніших обставинах, якщо зберігає бойовий дух і організацію. Другий: молодші командири — хорунжі, сотники — є стрижнем будь-якої армії, і їхня ініціативність може компенсувати нестачу ресурсів і чисельності. Третій: підтримка населення є вирішальним фактором — армія, за якою стоїть народ, непереможна. Четвертий: навіть поразка може бути плідною, якщо з неї зробити правильні висновки і передати досвід наступним поколінням.
Для курсантів і молодших офіцерів сучасних Збройних Сил України ця книга — джерело натхнення і професійних уроків одночасно. Вона показує, що українська воєнна традиція не починається з 2014 чи навіть з 1991 року — вона сягає щонайменше 1917-го, а через козацьку спадщину — значно далі. Хорунжий армії УНР, який вів свій підрозділ через зимові степи у 1920 році, і лейтенант ЗСУ, який обороняє позицію на Донбасі чи Запоріжжі у 2024–2026 роках, — це ланки одного ланцюга. Вони розділені століттям, але об'єднані тим самим «esprit de corps», тією самою готовністю боротися за Україну навіть тоді, коли шанси на успіх здаються мізерними.
Нарешті, «Армія без держави» — це потужна відповідь на кремлівський наратив про те, що Україна — «штучне утворення», що українці «не мають власної воєнної традиції», що «українська армія — це міф». Книга Омеляновича-Павленка — документальне свідчення того, що українська армія існувала, боролася і зберігала свою ідентичність навіть тоді, коли держава була знищена. І якщо армія може існувати без держави — то тим більше держава, яка має таку армію, не може бути знищена.
Висновок: книга-заповіт генерал-хорунжого
«Армія без держави» Михайла Омеляновича-Павленка — це більше, ніж мемуари. Це заповіт генерала, який пройшов одну з найнеймовірніших воєнних кампаній в історії і вважав своїм обов'язком зберегти її для нащадків. Кожна сторінка цієї книги пронизана усвідомленням, що описувані події мають значення, яке виходить далеко за межі конкретного моменту, — що Зимовий похід був не просто воєнною операцією, а актом національного самоствердження, який визначатиме долю України на десятиліття вперед.
Для порталу «Хорунжі» ця книга має подвійне значення. По-перше, вона написана генерал-хорунжим — носієм найвищого втілення того звання, якому присвячений портал. Сам факт, що генеральський ранг в армії УНР називався «генерал-хорунжий», свідчить про те значення, яке хорунжий — прапороносець, хоругвоносець — мав в українській воєнній традиції. По-друге, книга детально описує реальну роль молодших офіцерів — хорунжих у вужчому сенсі — як тих, на кому трималася вся структура армії під час Зимового походу.
Перший Зимовий похід, описаний у цій книзі, залишається одним із найяскравіших прикладів того, на що здатна українська армія, коли її ведуть рішучі командири і підтримує власний народ. Два з половиною тисячі кілометрів по засніжених степах, через ворожі тили, через хвороби і голод — і на фініші не зламана юрба, а організована бойова сила, готова продовжувати боротьбу. Це не легенда — це задокументований історичний факт, і «Армія без держави» є його головним документальним свідченням.
Читайте цю книгу — і ви зрозумієте, звідки бере початок та незламність, яку увесь світ побачив у лютому 2022 року. Вона бере початок ось тут — у зимових степах 1919–1920 років, у хорунжих і козаках, які відмовилися здаватися, у генералі, який повів їх вперед, коли позаду не залишилося нічого, крім волі боротися. Слава Україні.