Автор та його місце в українській історіографії
Зиновій Книш належить до тієї категорії українських авторів, які одночасно були і учасниками подій, і їхніми літописцями. Народжений на початку XX століття, він пройшов через вир національно-визвольного руху не як сторонній спостерігач, а як безпосередній діяч — активіст підпільних структур, людина, особисто знайома з багатьма ключовими постатями руху. Ця подвійна роль — учасника й хроніста — визначила характер усієї його літературної спадщини.
Книш був надзвичайно продуктивним автором. Його перу належать десятки праць, серед яких виділяються «Архів Сеника» — публікація документів з архіву одного з провідників ОУН Євгена Сеника, «В ясирі лева» — спогади про перебування в ув'язненні, та «Голос з підпілля» — збірка матеріалів підпільної преси. Кожна з цих книг була не просто авторським текстом, а, по суті, рятувальною операцією: Книш фіксував, збирав, упорядковував матеріали, яким загрожувало знищення або забуття. В умовах еміграції, де документи розпорошувалися по приватних колекціях, а свідки поступово відходили у вічність, ця робота мала характер змагання з часом.
«УПА в світлі документів» посідає особливе місце серед праць Книша, оскільки присвячена саме Українській Повстанській Армії — збройній формації, яка стала символом українського спротиву обом тоталітарним режимам XX століття. Книга вийшла 1950 року, тобто фактично по гарячих слідах подій: бойові дії УПА тривали ще в Карпатах, підпілля діяло, останні загони чинили збройний опір. Ця хронологічна близькість до описуваних подій надає виданню особливої цінності, але водночас ставить питання про об'єктивність — адже автор писав не з академічної дистанції, а з позиції співучасника боротьби.
Для розуміння контексту появи книги слід пам'ятати, що на 1950 рік ситуація з інформацією про УПА була критичною. На території України радянська влада планомірно знищувала будь-які сліди повстанського руху: спалювалися документи, переслідувалися родини вояків, забороняли навіть згадувати саму абревіатуру «УПА» в позитивному контексті. На Заході про Армію знали мало — лише те, що потрапляло через «залізну завісу», переважно в спотвореному вигляді. Радянська пропаганда активно нав'язувала образ повстанців як «бандитів» та «колаборантів», і цей наратив домінував у міжнародному інформаційному просторі.
У цих умовах робота Книша мала характер не лише історичний, а й політичний: кожен опублікований документ був контраргументом до радянської дезінформації, кожне свідчення вояка — доказом того, що УПА була організованою військовою силою з чіткою структурою, дисципліною та ідеологією, а не розрізненими «бандами», як стверджувала радянська історіографія.
Контекст видання: 1950 рік та українська еміграція
Щоб повністю оцінити значення книги, необхідно зрозуміти обставини, в яких вона з'явилася. 1950 рік — це час великих переміщень. Друга світова війна завершилася п'ять років тому, але її наслідки для українських політичних емігрантів були далеко не подоланими. Десятки тисяч колишніх вояків УПА, підпільників ОУН, членів їхніх родин опинилися в таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині та Австрії. Частина вже переїхала до Канади, США, Великої Британії, Австралії, але процес розселення ще тривав.
Для цих людей — розпорошених по різних країнах, відірваних від батьківщини, невпевнених у своєму майбутньому — збереження пам'яті про спільну боротьбу було питанням ідентичності. Вони не могли дозволити собі забути: забуття означало б визнання радянської версії подій як єдино правильної. Книги, подібні до «УПА в світлі документів», виконували функцію колективної пам'яті — вони стверджували: «ми були, ми боролися, наша боротьба мала сенс».
Видання книги 1950 року мало і суто практичне значення. Свідки подій ще були живі, їхня пам'ять ще була свіжою, деталі не встигли затертися. Документи, вивезені з України, ще зберігалися — але в хиткому стані: частина була на дешевому папері воєнного часу, частина — рукописною, частина — у вигляді машинописних копій не найкращої якості. Кожен рік зволікання з публікацією означав ризик втрати частини матеріалів. Книш це розумів і діяв відповідно.
Водночас 1950 рік — це час, коли підпілля в Карпатах ще існувало. Останні загони УПА продовжували збройну боротьбу, хоча в умовах тотальної переваги радянських сил вона набувала дедалі більш відчайдушного характеру. Командир УПА Роман Шухевич загинув у бою саме 5 березня 1950 року. Отже, книга Книша виходила не як мемуари про завершену епоху, а як хроніка ще триваючої боротьби. Це надавало виданню особливої емоційної напруги та гостроти.
Еміграційні видавництва того часу працювали в умовах обмежених ресурсів. Тиражі були невеликими, поліграфічна якість — скромною, поширення — переважно через громадські організації та приватні мережі. Проте це не применшувало значення опублікованих матеріалів: навіть малотиражне видання фіксувало інформацію, переводило її з ефемерного стану усних спогадів та приватних паперів у стан друкованого тексту, доступного для читання, копіювання, цитування.
Типи документів у збірці
«УПА в світлі документів» не є монографією в традиційному розумінні — це збірка різнорідних матеріалів, об'єднаних спільною тематикою. Книш зібрав і систематизував документи кількох типів, кожен з яких висвітлює різні аспекти діяльності УПА та дає змогу побачити повстанський рух із різних перспектив.
Перша група — це офіційні документи підпілля: накази командування, інструкції, звіти з бойових операцій, організаційні схеми. Ці документи фіксують формальний бік діяльності УПА як військової організації. Вони демонструють, що Армія мала чітку структуру командування, систему звітності, стандартизовані процедури. Для дослідника ці матеріали є безцінними, оскільки спростовують радянський міф про «бандитські зграї» — жодна «зграя» не веде такої документації.
Друга група — спогади учасників. Саме ця частина збірки є, мабуть, найціннішою, адже зберігає живий голос людей, які безпосередньо брали участь у подіях. Книш зібрав свідчення вояків різних рангів — від рядових стрільців до старшин, від зв'язкових підпілля до медичних працівників. Ця різноманітність голосів створює багатовимірну картину повстанського руху, яку неможливо отримати з жодного одиничного джерела.
Третя група — матеріали підпільної преси. УПА видавала власні газети, листівки, інформаційні бюлетені — часто в умовах, які здаються неможливими: у лісових бункерах, при свічках, на примітивному обладнанні. Ці видання не лише інформували вояків про хід подій, а й підтримували моральний дух, формували ідеологічну основу руху. Книш включив до збірки зразки цієї літератури, які інакше могли б зникнути назавжди.
Четверта група — аналітичні матеріали, підготовлені штабами УПА. Сюди входять оцінки бойової ситуації, аналіз тактики ворога, планування операцій. Ці документи свідчать про високий рівень військового мислення командування Армії та його здатність до стратегічного аналізу, що є особливо вражаючим з огляду на партизанський характер бойових дій і постійну нестачу ресурсів.
Особисті свідчення учасників: голоси з підпілля
Найбільш вражаючою частиною збірки є особисті свідчення вояків УПА. Книш, завдяки своїм зв'язкам у середовищі руху, зміг зібрати спогади людей, які інакше ніколи б не взялися за перо. Багато з них не були літераторами — це були солдати, селяни, ремісники, студенти, які опинилися в повстанських лавах з різних причин, але переважно — з глибокого переконання в правоті своєї справи.
Свідчення рядових стрільців відкривають читачеві світ повсякденного підпільного існування — світ, який не потрапляє до офіційних звітів. Це розповіді про багатоденні переходи лісами, про ночівлі в бункерах під час облав, про харчування — часто мінімальне, іноді повністю відсутнє протягом днів. Це історії про товариство — про людей, з якими ділили останній шматок хліба і яких наступного дня могли знайти мертвими. Ця буденність підпільного існування, зафіксована в простих, невишуканих словах звичайних людей, має силу, якої не мають жодні академічні описи.
Свідчення старшин — командирів середньої ланки — дають інакшу перспективу. Ці люди стояли між стратегічним командуванням і рядовими вояками. Вони отримували накази згори й мусили виконувати їх із наявними — часто мізерними — ресурсами. Їхні спогади розкривають механізми прийняття рішень у підпільних умовах: як планувалися операції, як оцінювалися ризики, як вирішувалися конфлікти. Ця управлінська перспектива є надзвичайно цінною для розуміння УПА як організації, а не лише як сукупності бойових епізодів.
Окремо варто відзначити свідчення зв'язкових — людей, які забезпечували комунікацію між різними підрозділами УПА та між Армією і цивільним населенням. Їхня робота була однією з найнебезпечніших: вони мусили переміщуватися між населеними пунктами, часто — через контрольовану ворогом територію, переносячи документи, повідомлення, іноді — зброю та медикаменти. Свідчення зв'язкових у збірці Книша відкривають малознаний аспект повстанської боротьби, який рідко потрапляє до героїчних наративів, але без якого жоден рух опору не міг би існувати.
Свідчення хорунжих УПА: молодший командний склад
Для тематики порталу «Хорунгі» особливий інтерес становлять свідчення хорунжих УПА — молодших командирів, які обіймали перше офіцерське звання в структурі Армії. Хорунжий в УПА — це, як правило, командир чоти (взводу) або помічник сотенного (командира роти). Це була ключова ланка між рядовими вояками та вищим командуванням, і саме від хорунжих залежала безпосередня ефективність бойових дій.
Збірка Книша містить свідчення кількох хорунжих, які описують свій шлях від мобілізації або добровільного вступу до лав УПА через вишкільні курси до командування підрозділом. Ці свідчення розкривають систему підготовки молодших командирів, яка, попри партизанські умови, була систематизованою та продуманою. Хорунжі проходили спеціальні курси, де вивчали тактику малих підрозділів, топографію, основи фортифікації, надання першої допомоги, а також — що менш очевидно — основи політичної грамоти й ідеологічні засади руху.
Із свідчень хорунжих вимальовується картина вишкільної системи УПА, яка вражає своєю організованістю. Попри те, що вишколи проводилися в лісових таборах, під постійною загрозою виявлення та знищення, вони включали як теоретичну підготовку, так і практичні заняття — стрільби, маршові тренування, відпрацювання засідок та відходів. Хорунжі зазначають, що рівень підготовки був достатнім для виконання бойових завдань, хоча, безумовно, поступався регулярним армійським стандартам за обсягом і тривалістю.
Особливо цінними є свідчення хорунжих про бойовий досвід. Вони описують конкретні операції — засідки на дорогах, напади на гарнізони, оборонні бої під час облав. Ці описи позбавлені пафосу й героїзації: хорунжі фіксують і страх перед боєм, і розгубленість при перших втратах, і радість від успішної операції, і гіркоту відступу. Саме ця щирість робить їхні свідчення безцінними — вони показують війну такою, якою вона була, а не такою, якою хотілося б її бачити.
Хорунжі також описують свої стосунки з підлеглими та командирами. З їхніх свідчень стає зрозуміло, що в умовах підпілля формальна ієрархія доповнювалася неформальними зв'язками довіри та взаємоповаги. Хорунжий мусив бути не лише командиром, а й порадником, товаришем, іноді — духівником для своїх вояків. Авторитет у підпіллі будувався не стільки на званні, скільки на особистих якостях: хоробрості, розсудливості, здатності піклуватися про підлеглих.
Звання хорунжого в УПА, як свідчать матеріали збірки, надавалося після проходження відповідних підстаршинських та старшинських курсів або за бойові заслуги. На відміну від козацької доби, де генеральний хорунжий був одним із найвищих посадовців Гетьманщини, хорунжий в УПА — це молодший офіцер, перший крок у старшинській ієрархії. Проте сама назва звання зберігала зв'язок із козацькою традицією, підкреслюючи безперервність українського військового спадку.
Вишкільна система та підготовка кадрів
Документи, зібрані Книшем, дають змогу реконструювати систему підготовки кадрів УПА — від рядового стрільця до старшини. Ця система є одним із найменш відомих, але найважливіших аспектів повстанського руху, адже саме якість кадрів визначала боєздатність Армії в умовах колосальної чисельної та матеріальної переваги ворога.
Базовий вишкіл новобранця тривав від двох до чотирьох тижнів і проводився безпосередньо в підрозділі. Молодший командир — як правило, досвідчений рядовий або підхорунжий — навчав новачків основ обводження зі зброєю, тактики індивідуальних дій у бою, орієнтування на місцевості, маскування та пересування лісом. Особливу увагу приділяли діям під час облави — наймасовішої та найнебезпечнішої форми ворожих операцій.
Підстаршинські курси готували командирів найнижчої ланки — ройових (командирів відділення з 5–10 вояків). Ці курси, за свідченнями учасників, тривали один-два місяці та включали поглиблену тактичну підготовку, основи командування, вміння читати карту та складати кроки (маршрутні нариси). Курсанти вивчали організацію засідки, прикриття відходу, дії в обороні, основи розвідки.
Старшинські курси — підготовка майбутніх хорунжих та поручників — були найвищим рівнем вишколу в умовах підпілля. Тривалість їх, за різними свідченнями, становила від двох до чотирьох місяців. Курсантів навчали тактики рівня чоти і сотні, плануванню операцій, управлінню особовим складом, основам міжнародного гуманітарного права (наскільки це було можливо в партизанських умовах), політичній грамоті. Інструкторами на цих курсах часто виступали колишні офіцери регулярних армій — української, польської, навіть радянської, — які приєдналися до повстанського руху.
Документи в збірці Книша фіксують також систему самоосвіти, яка діяла в підрозділах УПА. Вояки зобов'язані були вивчати спеціальну літературу — інструкції, настанови, посібники, які видавалися підпіллям. У деяких підрозділах проводилися регулярні заняття з тактики, історії України, політичної ситуації. Ця система свідчить про те, що командування УПА розуміло: перемога залежить не лише від зброї, а й від свідомості та освіченості кожного вояка.
Повсякденне життя в підпіллі
Одним із найцінніших аспектів збірки є відтворення повсякденного життя підпільників — теми, яка рідко потрапляє до академічних досліджень, зосереджених на бойових діях та політичних рішеннях. Документи та спогади, зібрані Книшем, дають змогу побачити, як жили повстанці не під час бою, а між боями — у ті тривалі періоди очікування, переміщення, ховання, які становили більшу частину підпільного існування.
Бункер — підземне укриття, замасковане в лісі або під господарською будівлею — був основним місцем перебування повстанців у зимовий період та під час облав. Зі свідчень у збірці вимальовується картина бункерного існування: тісний простір, де кілька людей проводили тижні й місяці, обмежений доступ до свіжого повітря, постійна вогкість, примітивне освітлення (каганці, свічки), необхідність дотримуватися абсолютної тиші під час облав. Деякі свідки описують психологічний тиск замкненого простору, який для окремих вояків був важчим за бойові дії.
Харчування було постійною проблемою. Підрозділи УПА отримували продовольство від місцевого населення — як добровільну допомогу, так і через організовану систему постачання. Документи у збірці фіксують норми забезпечення (часто мінімальні), проблеми з доставкою продуктів у віддалені райони, сезонні коливання доступності їжі. В окремих свідченнях описуються періоди голоду, коли вояки кілька днів обходилися без їжі або харчувалися ягодами та грибами.
Медичне забезпечення було ще одним критичним питанням. УПА мала власну медичну службу — лікарів і санітарів, які працювали в польових умовах із мінімальним обладнанням та медикаментами. Свідчення у збірці описують операції, проведені при свічках у бункерах, лікування поранень підручними засобами, поширення інфекційних хвороб у скупчених умовах. Трофейні медикаменти були одним із найцінніших здобутків будь-якої операції.
Попри нелюдські умови, повстанці зберігали елементи нормального людського існування. Зі свідчень у збірці Книша ми дізнаємося про пісні, які складали та співали вояки (деякі з них увійшли до українського пісенного канону), про святкування українських свят у підпіллі, про листування з родинами (яке було вкрай ризикованим), про товариські стосунки, які складалися між побратимами і часто зберігалися до кінця життя.
Структура та тактика УПА крізь призму документів
Офіційні документи у збірці Книша дають змогу реконструювати організаційну структуру УПА, яка на піку свого розвитку нараховувала від 30 до 40 тисяч вояків, а загалом через її лави пройшло близько 100 тисяч осіб. Структура Армії будувалася за ієрархічним принципом: Головний Військовий Штаб (ГВШ) → Генеральні Військові Округи (ГВО) → Територіальні Військові Округи (ТВО) → Курені (батальйони) → Сотні (роти) → Чоти (взводи) → Рої (відділення).
Ця структура, зафіксована в документах збірки, демонструє поєднання елементів регулярної армії з партизанською гнучкістю. Формально УПА мала централізоване командування, єдину систему звань, стандартизовані процедури звітності. Фактично ж — через специфіку підпільної діяльності — підрозділи часто діяли автономно, а зв'язок між ними забезпечувався кур'єрами та зв'язковими, що робило комунікацію повільною та ненадійною. Хорунжий, який командував чотою на віддаленій території, нерідко мусив приймати рішення самостійно, не маючи змоги зв'язатися з вищим командуванням.
Тактика УПА, за свідченнями, зібраними у збірці, базувалася на класичних принципах партизанської війни, адаптованих до конкретних умов Західної України. Основними видами бойових дій були засідки на дорогах та шляхах пересування ворога, диверсійні акції проти інфраструктури (залізниці, мости, телеграфні лінії), рейди — швидкі переміщення підрозділів на значні відстані для створення враження масовості та непередбачуваності.
Озброєння УПА було переважно трофейним — здобутим у боях або зібраним на полях колишніх битв Другої світової війни. Документи у збірці фіксують різноманітність озброєння: німецькі, радянські, навіть чехословацькі та угорські зразки зброї одночасно перебували на озброєнні одного підрозділу. Це створювало серйозні логістичні проблеми — різні калібри набоїв, відсутність запасних частин, неможливість стандартизації. Деякі свідчення описують випадки, коли вояки мали зброю, але не мали до неї набоїв, або навпаки.
Офіційний день Української Повстанської Армії — 14 жовтня, свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ця дата пов'язана з козацькою традицією, і документи збірки фіксують особливе ставлення повстанців до цього свята: навіть в умовах бойових дій вояки намагалися відзначити Покрову, що підкреслювало зв'язок повстанського руху з багатовіковою українською військовою традицією.
Документальна цінність та джерелознавчий аналіз
Оцінюючи документальну цінність збірки Книша, слід враховувати кілька факторів. По-перше, хронологічну близькість: книга вийшла 1950 року, тобто більшість зібраних матеріалів датуються 1943–1949 роками. Це означає, що часовий розрив між подіями та їх фіксацією є мінімальним — від одного до семи років. Для джерелознавства це надзвичайно важливо: чим менший розрив, тим менша ймовірність спотворення фактів пам'яттю або ретроспективним осмисленням.
По-друге, автентичність свідчень. Книш збирав матеріали безпосередньо від учасників подій, багатьох із яких знав особисто. Це давало йому можливість верифікувати інформацію — перевіряти деталі, зіставляти свідчення різних людей про ті самі події, виявляти суперечності та неточності. Водночас ця близькість до свідків створювала ризик упередженості: Книш був «своєю людиною», і свідки могли — свідомо чи несвідомо — коригувати свої розповіді відповідно до очікувань збирача.
По-третє, комплексність джерел. Збірка поєднує різні типи документів: офіційні й особисті, наративні та документальні, командирські та солдатські. Це дозволяє дослідникові побачити одні й ті самі події з різних перспектив і сформувати більш об'єктивну картину, ніж на основі будь-якого одного типу джерел.
Водночас збірка має і свої обмеження як джерело. Книш — учасник руху та його симпатик — природно схилявся до позитивної презентації матеріалу. Критичні чи суперечливі документи могли не потрапити до збірки — не через свідому фальсифікацію, а через загальну тенденцію підбирати матеріали, які підтверджують позитивний образ руху. Це типова проблема еміграційних видань тієї доби, і дослідник повинен враховувати цей контекст при роботі зі збіркою.
Ще одне обмеження — нерівномірність географічного та хронологічного покриття. Збірка відображає переважно досвід тих підрозділів і тих регіонів, учасники яких були доступні Книшеві в еміграції. Це означає, що деякі аспекти діяльності УПА — зокрема в тих районах, звідки менше людей вирвалося на Захід, — залишилися незафіксованими. Повна картина може бути відтворена лише шляхом зіставлення збірки Книша з іншими джерелами.
Порівняння з «Літописом УПА» та іншими виданнями
«УПА в світлі документів» Книша та багатотомний «Літопис Української Повстанської Армії», видання якого розпочалося 1976 року, є взаємодоповнюючими джерелами, які разом створюють значно повнішу картину повстанського руху, ніж кожне з них окремо. Проте між цими виданнями є суттєві відмінності, які варто усвідомлювати.
Головна відмінність — масштаб і методологія. «Літопис УПА» — це багатотомний проєкт, який будувався за строгими археографічними стандартами, з розгорнутим науковим апаратом, покажчиками, бібліографіями. Книга Книша — компактна збірка, видана оперативно, без розгорнутого академічного апарату, з більш вільною редакторською рукою. Якщо «Літопис» — це фундаментальна академічна публікація, то збірка Книша — швидше оперативна фіксація матеріалів, зроблена по гарячих слідах.
Друга відмінність — хронологія публікації. Книш видав свою збірку 1950 року, тобто на 26 років раніше за перший том «Літопису». Це означає, що деякі матеріали, зафіксовані Книшем, згодом були включені до «Літопису» в більш повному та науково опрацьованому вигляді. Проте є й такі свідчення в збірці Книша, які не потрапили до «Літопису» — і тому залишаються унікальними джерелами, доступними лише в цьому виданні.
Третя відмінність — авторська позиція. «Літопис УПА», особливо в пізніших томах Нової серії, прагне до максимальної науковості та об'єктивності. Книш писав відверто з позиції учасника та прихильника руху. Для дослідника обидві позиції мають свою цінність: «об'єктивний» підхід «Літопису» забезпечує академічну надійність, «суб'єктивний» підхід Книша зберігає емоційний та людський вимір подій, який при надмірній науковій обробці може бути втрачений.
Серед інших видань, з якими збірку Книша варто порівнювати, — праці Петра Мірчука, зокрема його «Нарис історії ОУН», а також мемуари окремих командирів УПА. Специфіка збірки Книша полягає саме в її документальному характері: він не стільки писав власний текст, скільки збирав та упорядковував чужі — і в цьому її унікальна цінність. Автор виступив не як інтерпретатор, а як збирач і хранитель голосів, які інакше могли б залишитися нечутими.
Значення для сучасного читача та дослідника
У 2020-х роках, коли Україна переживає нову збройну боротьбу за своє існування, документи з часів УПА набувають несподіваної актуальності. Досвід підпільної боротьби, зафіксований у збірці Книша, — це не лише історія, а й практичний компендіум знань про ведення бойових дій в умовах чисельної та матеріальної переваги ворога, про організацію спротиву на окупованій території, про психологічну стійкість в екстремальних умовах.
Для істориків збірка Книша є цінним першоджерелом, яке, попри свої обмеження, зберігає матеріали, недоступні в інших виданнях. Особливо цінними є свідчення рядових учасників руху — людей, чиї імена не потрапили до підручників історії, але чий досвід є незамінним для розуміння повстанського руху «знизу», з перспективи звичайного вояка.
Для широкого читача книга Книша є вікном у світ, який важко уявити з позиції сучасного комфорту: світ постійної небезпеки, нестачі, невизначеності, де кожен день міг стати останнім, — і де люди, попри все, зберігали людяність, товариськість, віру у свою справу. Ці свідчення є потужним антидотом проти будь-яких спроб тривіалізації чи героїзації минулого: вони показують війну та підпілля не в чорно-білих категоріях, а у всій складності людського досвіду.
Окремо слід відзначити значення збірки для генеалогічних та краєзнавчих досліджень. Імена, дати, географічні деталі, згадані у свідченнях, можуть допомогти нащадкам учасників руху встановити долі своїх предків. У багатьох родинах пам'ять про участь батьків чи дідів в УПА зберігалася на рівні усних переказів, часто неточних і фрагментарних. Документальні свідчення, зібрані Книшем, можуть доповнити ці родинні перекази конкретними фактами.
Висновок: голос з-поміж документів
«УПА в світлі документів» Зиновія Книша — це не академічна монографія і не героїчний епос. Це збірка голосів — голосів людей, які опинилися в центрі одного з найдраматичніших епізодів української історії XX століття і залишили свої свідчення про пережите. Книш виступив збирачем та упорядником цих голосів, і саме в цьому полягає його головна заслуга.
Видана 1950 року — в час, коли підпільна боротьба ще тривала, коли емігранти ще жили надією на повернення, коли радянська пропаганда активно нав'язувала свою версію подій — збірка стала одним із перших актів документальної протидії. Вона засвідчила, що УПА була не «бандитським формуванням», а організованою військовою силою з чіткою структурою, ідеологією та дисципліною. Вона зберегла голоси рядових учасників, які без зусиль Книша залишилися б нечутими.
Для сучасного дослідника збірка є цінним, хоча й не бездоганним джерелом. Її обмеження — упереджений підбір матеріалу, відсутність розгорнутого наукового апарату, нерівномірне покриття — є типовими для еміграційних видань тієї епохи і компенсуються хронологічною близькістю до подій та автентичністю свідчень. Використана в комплексі з іншими джерелами, зокрема з «Літописом УПА», збірка Книша дає змогу побачити повстанський рух не лише крізь призму офіційних документів, а й через живий досвід його учасників.
Особливу цінність для порталу «Хорунгі» становлять свідчення хорунжих УПА — молодших офіцерів, чий бойовий та управлінський досвід є ще одним свідченням безперервності українського військового спадку: від козацьких хорунжих XVII–XVIII століть до повстанських хорунжих XX століття. Звання змінювало зміст, але зберігало назву — і разом із нею зв'язок із традицією, яка, попри всі зусилля ворогів, виявилася сильнішою за будь-яке насильство.
Книга Книша нагадує нам, що історія — це не лише великі битви та політичні рішення. Це також шепіт у бункері, запис у польовому щоденнику, лист додому, який так і не був надісланий. Зберігши ці фрагменти людського досвіду, Зиновій Книш виконав роботу, за яку йому мають бути вдячні всі наступні покоління українських дослідників та читачів.