Чому ця книга важлива
«Нарис історії ОУН» Петра Мірчука — це перша спроба створити цілісну, документовану історію Організації Українських Націоналістів від її витоків до початку Другої світової війни. До появи цієї праці існували окремі спогади, публіцистичні статті, пропагандистські брошури — але жодного систематичного дослідження, яке б простежило весь шлях від зародження ідеї організованого націоналістичного руху до його перетворення на масову політичну силу. Мірчук заповнив цю прогалину, спираючись не лише на документи, а й на власний досвід учасника подій.
Книга вийшла друком 1968 року в Мюнхені, Лондоні та Нью-Йорку — трьох центрах української еміграції. Це був не випадковий вибір місць видання: кожне з цих міст мало потужну українську громаду, яка зберігала пам'ять про визвольну боротьбу і потребувала наукового осмислення свого досвіду. В радянській Україні будь-яке об'єктивне дослідження ОУН було неможливим — радянська історіографія зводила історію організації до «буржуазного націоналізму» та «фашизму». Мірчук створив альтернативний наратив, побудований на фактах, а не на ідеологічних кліше.
Значення цієї праці полягає ще й у тому, що автор поєднав дві перспективи, які рідко сходяться в одній книзі: погляд учасника і погляд дослідника. Мірчук був безпосереднім свідком і активним діячем руху, тому його опис подій має ту автентичність, якої бракувало стороннім спостерігачам. Водночас він намагався витримати науковий підхід — подавав дати, імена, цитати з документів, посилання на першоджерела.
Для сучасного українського читача книга Мірчука залишається незамінним джерелом для розуміння того, як формувався організований український опір — спочатку проти польської окупації Галичини, потім проти радянського тоталітаризму. Без знання цієї передісторії неможливо зрозуміти ні трагедію ОУН-УПА, ні сучасні дискусії навколо спадщини націоналістичного руху.
Перший том охоплює період 1920–1939 років — від поразки визвольних змагань до початку Другої світової війни. Це період становлення: від розрізнених підпільних груп до потужної, централізованої організації з розгалуженою мережею по всій Європі. Мірчук показує цей процес крок за кроком, не приховуючи ні успіхів, ні внутрішніх суперечностей руху.
Петро Мірчук: учасник і літописець руху
Петро Мірчук належав до того покоління українських діячів, яке вступило в націоналістичний рух ще в міжвоєнний період і пронесло свої переконання через Другу світову війну, табори для переміщених осіб та десятиліття еміграції. Він не був кабінетним ученим, який вивчав ОУН за архівними документами — він був частиною цієї історії, знав особисто багатьох її ключових діячів, брав участь у подіях, про які згодом писав.
Ця подвійна роль — учасника і літописця — визначила як сильні, так і слабкі сторони його праці. З одного боку, Мірчук мав доступ до інформації, яка була недоступна стороннім дослідникам: усних свідчень підпільників, внутрішніх документів організації, особистих спостережень. З іншого боку, як людина, глибоко віддана справі, він іноді схилявся до апологетичного тону, підкреслюючи героїзм учасників руху і применшуючи суперечливі епізоди.
В еміграції Мірчук присвятив себе збереженню історичної пам'яті про визвольний рух. Окрім «Нарису історії ОУН», він є автором численних статей, брошур та інших праць, присвячених українському підпіллю. Його робота в мюнхенських та нью-йоркських українських видавництвах зробила його одним із ключових фігур еміграційної історіографії. Мірчук розумів, що без письмової фіксації досвіду учасників руху цей досвід буде втрачений назавжди — старше покоління вимирало, а молодше, народжене вже в еміграції, не мало живого зв'язку з подіями.
Видавництво «Українське видавництво» в Мюнхені, яке випустило книгу, було одним із найважливіших центрів української еміграційної друкованої продукції. Воно спеціалізувалося на історичній та політичній літературі і мало розвинену мережу дистрибуції серед українських громад у Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Завдяки цьому книга Мірчука дійшла до українських читачів по всьому світу.
Історичний контекст: міжвоєнний період
Щоб зрозуміти логіку виникнення ОУН, потрібно уявити ситуацію, в якій опинилися українці після Першої світової війни. Розпад Австро-Угорщини та російської імперії створив вікно можливостей для національного самовизначення — але українці, на відміну від поляків, чехів чи фінів, не змогли цим вікном скористатися. Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка проіснували лише кілька років і впали під ударами сусідніх держав.
За умовами Ризького мирного договору 1921 року Галичина, Волинь та Полісся відійшли до Польщі. Наддніпрянська Україна стала частиною радянського Союзу — спочатку у формі УСРР із певним ступенем автономії, а згодом — у тисках жорсткої централізації, колективізації та Голодомору. Буковина опинилася під Румунією, Закарпаття — під Чехословаччиною. Українська нація була розчленована між чотирма державами, жодна з яких не визнавала її права на самовизначення.
Саме в Галичині під польською владою визрів найпотужніший осередок організованого опору. Польська влада проводила політику колонізації та асиміляції: обмежувала українську освіту, заселяла Галичину польськими колоністами, репресувала українські культурні та політичні організації. Українці відчували себе переможеними, але не зламаними — покоління, яке пройшло через визвольні змагання 1917–1921 років, не збиралося миритися з окупаційним статусом.
Мірчук детально відтворює цю атмосферу розчарування, гніву та рішучості, яка стала живильним середовищем для виникнення радикального націоналістичного руху. Він показує, як поразка легальних методів боротьби — парламентських петицій, міжнародних апеляцій, культурної роботи — штовхала молоде покоління до підпільної діяльності та збройного опору. Це не було спонтанним вибухом — це був свідомий вибір людей, які вичерпали всі мирні засоби.
Міжнародний контекст також сприяв радикалізації. Версальська система, яка обіцяла право націй на самовизначення, на практиці діяла вибірково: поляки, чехи, фіни отримали свої держави, а українці — ні. Ліга Націй ігнорувала українські звернення. Демократичні держави Заходу не бажали ускладнювати відносини з Польщею — своїм союзником у протистоянні з Німеччиною та радянським Союзом. Ця несправедливість стала одним із найважливіших аргументів на користь позалегальних методів боротьби.
Частина I: Передумови — уроки поразки
Перша частина книги Мірчука присвячена аналізу причин поразки українських визвольних змагань 1917–1921 років. Автор не обмежується простою констатацією військової поразки — він намагається виявити глибинні причини невдачі, які, на його переконання, мали організаційний, ідеологічний та соціальний характер. Ця частина є ключовою для розуміння всієї подальшої логіки книги, бо саме з аналізу помилок минулого виростає обґрунтування нового, більш радикального підходу до визвольної боротьби.
Мірчук виділяє кілька фундаментальних причин невдачі. Першою і найважливішою він вважає відсутність єдиного, дисциплінованого політичного проводу. Визвольні змагання супроводжувалися постійними розбіжностями між різними політичними течіями — соціалістами, демократами, консерваторами, — які не змогли об'єднатися навіть перед обличчям спільного ворога. УНР і ЗУНР так і не створили справді єдиної держави, а Акт Злуки 22 січня 1919 року залишився значною мірою символічним жестом.
Другою причиною автор називає слабкість національної свідомості широких народних мас, особливо на Наддніпрянщині. Селянство, яке становило абсолютну більшість населення, часто було байдужим до національних ідеалів і легко піддавалося більшовицькій пропаганді, яка обіцяла землю та мир. Мірчук підкреслює, що без масової національної свідомості жодна армія не може утримати державність — бо армія тримається не лише зброєю, а й волею народу.
Третьою причиною Мірчук вважає геополітичну ізоляцію України. Жодна з великих держав не підтримала українську незалежність — Антанта робила ставку на «єдину і неподільну росію», а Центральні держави після своєї поразки вже нічим не могли допомогти. Брестський мир, який визнав УНР, став мертвою літерою після капітуляції Німеччини та Австро-Угорщини. Українці залишилися самі проти всіх.
Висновок, який Мірчук робить із цього аналізу, є прямолінійним: для успіху визвольної боротьби потрібна принципово нова організація — дисциплінована, централізована, з чіткою ідеологією та готовністю до жертв. Саме таку організацію, на думку автора, створили спочатку УВО, а потім ОУН. Ця лінія аргументації надає книзі внутрішню логіку: поразка стає не кінцем, а початком нового етапу боротьби.
УВО: Українська Військова Організація
Одним із найцінніших розділів книги є детальний опис виникнення та діяльності Української Військової Організації — структури, яка стала безпосередньою попередницею ОУН. Мірчук показує, як у перші роки після поразки визвольних змагань колишні вояки Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії створили підпільну військово-бойову організацію, покликану продовжувати збройну боротьбу проти польської окупації.
Засновником і провідником УВО був полковник Євген Коновалець — легендарна постать українського визвольного руху. Мірчук подає розгорнутий портрет Коновальця як людини виняткових організаторських здібностей, яка змогла об'єднати розрізнені групи колишніх вояків у єдину, дисципліновану структуру. Коновалець, командир Січових Стрільців під час визвольних змагань, мав неабиякий авторитет серед ветеранів і зміг використати цей авторитет для побудови підпільної мережі.
УВО мала яскраво виражений військовий характер: ієрархічна структура, жорстка дисципліна, конспірація, поділ на бойові та розвідувальні відділи. Організація проводила акти саботажу проти польської адміністрації, збирала розвідувальні дані, підтримувала зв'язки з українською еміграцією та деякими іноземними розвідками. Мірчук описує найважливіші бойові акції УВО — замахи на польських чиновників, підпали, диверсії на транспортних комунікаціях, — подаючи їх як закономірну відповідь на польський терор проти українського населення.
Водночас Мірчук визнає обмеженість суто військового підходу. УВО була ефективною бойовою структурою, але їй бракувало масової бази, ідеологічного підґрунтя та політичної програми. Вона діяла як військова організація в умовах, коли потрібна була організація політична — здатна не лише вести партизанську боротьбу, а й мобілізувати суспільство, сформулювати чітку візію майбутнього, запропонувати позитивну програму дій. Саме це усвідомлення стало головним імпульсом до створення ОУН.
Автор наголошує на тому, що УВО зіграла незамінну роль у збереженні духу опору в перші, найтяжчі роки після поразки. Коли легальні українські партії схилялися до компромісу з польською владою, коли Антанта визнала польську окупацію Галичини, коли, здавалося, будь-яка надія на визволення втрачена — саме УВО своїми акціями нагадувала, що боротьба продовжується. Це мало величезне морально-психологічне значення для українського суспільства.
Частина II: Народини ОУН — від Праги до Відня
Друга частина книги описує процес створення Організації Українських Націоналістів — від ідейної підготовки до формального заснування на Конгресі у Відні. Мірчук подає цей процес не як одноразову подію, а як тривалу еволюцію, що включала ідеологічні дискусії, організаційні наради, подолання внутрішніх розбіжностей та вироблення спільної платформи.
Ключовим етапом на шляху до створення ОУН стала Празька конференція — нарада представників різних українських націоналістичних організацій, яка відбулася в Празі. Мірчук описує Прагу як місце, де відбулася інтелектуальна кристалізація ідеї: різні течії українського націоналізму — від ветеранів УВО до студентських організацій, від еміграційних діячів до підпільників із Галичини — знайшли спільну мову і домовилися про основні принципи об'єднання.
І Конгрес Українських Націоналістів відбувся у Відні 28 січня — 3 лютого 1929 року. Мірчук подає докладний опис перебігу конгресу: склад делегатів, порядок денний, ключові доповіді та дискусії, ухвалені рішення. На конгресі були представлені українські націоналістичні організації з різних країн — Галичини, Волині, Чехословаччини, Німеччини, Франції, — що надало заснуванню ОУН загальноукраїнського характеру.
Головним рішенням конгресу стало обрання Євгена Коновальця Головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН). Цей вибір був логічним: Коновалець як засновник і провідник УВО мав найбільший авторитет серед учасників руху. Мірчук описує цей момент з очевидною повагою до Коновальця, підкреслюючи, що саме його особистість стала тим об'єднавчим чинником, який дозволив подолати розбіжності між різними фракціями.
Конгрес також ухвалив основоположні документи організації: статут, ідеологічну платформу, організаційну структуру. Мірчук аналізує ці документи, показуючи, як у них відбилися ідеї Дмитра Донцова про «чинний націоналізм», концепція інтегрального націоналізму та досвід європейських визвольних рухів. ОУН мала стати не партією в традиційному розумінні, а революційною організацією — з жорсткою дисципліною, принципом вождізму і готовністю до збройної боротьби.
Структура та ідеологія ОУН
Окремий розділ книги Мірчук присвячує організаційній структурі та ідеологічним засадам ОУН. Цей розділ є одним із найважливіших для розуміння того, чим ОУН відрізнялася від попередніх українських політичних організацій і чому вона змогла здобути такий вплив серед молоді. Мірчук показує, що ОУН була побудована на принципово інших засадах, ніж традиційні українські партії з їхнім демократичним устроєм, парламентськими амбіціями та компромісною тактикою.
Організаційна структура ОУН поєднувала елементи військової ієрархії та підпільної конспіративної мережі. На вершині стояв Провід — колегіальний орган, очолюваний Головою Проводу (Коновальцем). Нижче діяли крайові, окружні та районні проводи, які координували роботу низових осередків — «клітин» (чи «ланок»), що складалися з трьох-п'яти членів. Така структура забезпечувала одночасно і централізоване керівництво, і захист від розкриття: кожна ланка знала лише свого безпосереднього керівника, тому арешт окремих членів не міг знищити всю мережу.
Ідеологічним стрижнем ОУН став так званий Декалог — десять заповідей українського націоналіста, які кожен член організації мусив знати напам'ять. Мірчук аналізує Декалог як документ, що поєднав революційний пафос із квазірелігійною формою: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї», «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого діла, якщо цього вимагатиме добро Справи». Ці формули створювали особливий тип відданості — не раціональну прихильність до політичної програми, а тотальну самовідданість справі визволення.
Мірчук також описує систему підготовки членів організації: ідеологічне навчання, військовий вишкіл, конспіративні техніки. Молоді люди, які вступали до ОУН, проходили через систему «вишкільних курсів», де вивчали історію України, основи націоналістичної ідеології, тактику підпільної боротьби. Ця система виховання створювала кадри, готові до будь-яких випробувань — від тюремного ув'язнення до збройної боротьби.
Окремо автор зупиняється на ідейних впливах, які сформували ідеологію ОУН. Ключовою фігурою тут є Дмитро Донцов із його концепцією «чинного», або «вольового», націоналізму, яка протиставляла активну, жертовну боротьбу пасивному культурництву та парламентаризму. Мірчук показує, як ідеї Донцова були адаптовані для потреб конкретної організації — з усіма перевагами і ризиками такої адаптації.
Частина III: ОУН у боротьбі — збройні акції та репресії
Третя і найоб'ємніша частина книги описує практичну діяльність ОУН у період 1929–1939 років. Це був час інтенсивної боротьби на кількох фронтах одночасно: проти польської окупаційної влади в Галичині, проти радянського режиму в Наддніпрянській Україні та проти внутрішніх суперників — легальних українських партій, які закликали до компромісу з Польщею. Мірчук подає цей період як безперервну епопею жертовної боротьби, де кожна перемога оплачувалася кров'ю та тюремними строками.
Серед найважливіших акцій, які описує Мірчук, — замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934 року. Цю акцію виконав молодий член ОУН Григорій Мацейко (псевдонім «Гонта»). Вбивство Перацького стало відповіддю на «пацифікацію» — масові каральні операції польської поліції та війська проти українського населення Галичини, під час яких руйнувалися кооперативи, бібліотеки, побивалися селяни. Мірчук подає цю акцію як акт справедливої відплати, хоча визнає, що вона спричинила жорсткі репресії проти українського підпілля.
Після вбивства Перацького польська влада розгорнула масштабну кампанію проти ОУН. Був створений концентраційний табір у Березі Картузькій, куди без суду ув'язнювали підозрюваних у приналежності до підпілля. Відбулися гучні судові процеси — зокрема Варшавський процес 1935–1936 років, на якому судили керівників крайового проводу ОУН. Мірчук описує ці процеси як моменти, коли підсудні перетворювали залу суду на трибуну, відкрито заявляючи про свою боротьбу за незалежність України. Деякі з них, зокрема Степан Бандера, здобули в результаті процесів загальноукраїнську популярність.
Мірчук також описує акції саботажу та експропріації — напади на поштові відділення, збір коштів на потреби організації, підпали польських маєтків та установ. Він наголошує, що ці акції мали не стільки матеріальне, скільки морально-психологічне значення: вони демонстрували, що польська влада не контролює ситуацію і що український опір не зламаний. Для молодого покоління галичан ОУН стала символом незламності — на противагу «угодовським» партіям, які шукали порозуміння з окупантом.
Автор не оминає увагою і те, що діяльність ОУН мала свою ціну: десятки членів організації загинули під час акцій або були страчені за вироками польських судів, сотні потрапили до тюрем та таборів. Мірчук подає списки загиблих та ув'язнених, створюючи своєрідний мартиролог руху. Ці списки мають важливе документальне значення — вони зберігають імена людей, які інакше могли б бути забуті.
Євген Коновалець: провідник і його загибель
Постать Євгена Коновальця проходить через усю книгу Мірчука як центральна вісь, навколо якої обертається вся історія українського націоналістичного руху. Коновалець був не просто формальним керівником — він був об'єднувачем, людиною, чий авторитет тримав докупи різні течії, покоління та темпераменти всередині руху. Мірчук створює портрет лідера, який поєднував військову дисциплінованість із дипломатичною гнучкістю, принциповість — із вмінням знаходити компроміси.
Коновалець народився 1891 року на Волині, вчився на юридичному факультеті Львівського університету, під час Першої світової війни потрапив до російського полону, де брав участь у формуванні українських військових частин. Згодом він створив і очолив Українських Січових Стрільців — елітний підрозділ, який відіграв ключову роль у визвольних змаганнях. Після поразки Коновалець не склав зброї, а перейшов до підпільної боротьби, заснувавши УВО.
Мірчук детально описує дипломатичну діяльність Коновальця в еміграції: його контакти з урядами різних європейських держав, спроби здобути міжнародну підтримку для української справи, переговори з представниками інших поневолених народів. Коновалець розумів, що збройна боротьба в Галичині сама по собі не може привести до незалежності — потрібна зміна геополітичної ситуації, і до цієї зміни потрібно бути готовим. Тому він багато подорожував Європою, зустрічався з політиками та дипломатами, будував мережу міжнародних зв'язків.
Трагічна розв'язка настала 23 травня 1938 року в Роттердамі. Радянський агент Павло Судоплатов, який протягом кількох років вдавав із себе українського підпільника, вручив Коновальцю замасковану бомбу у вигляді подарункової коробки з цукерками. Вибух убив Коновальця на місці. Мірчук описує цю подію з глибоким болем і докладно аналізує обставини: як радянській розвідці вдалося впровадити свого агента, які помилки допустила охорона Коновальця, чому вождь рушив на зустріч без належних запобіжних заходів.
Загибель Коновальця стала переломним моментом в історії ОУН. Мірчук показує, як смерть вождя відкрила внутрішні суперечності, які раніше стримувались його авторитетом. Молоде покоління, виховане в Галичині в умовах жорсткої боротьби, мало інше бачення тактики і стратегії, ніж старше покоління емігрантів. Ці розбіжності вже невдовзі приведуть до розколу на ОУН-М (мельниківців) та ОУН-Б (бандерівців) — але це вже тема другого тому, який виходить за межі рецензованої книги.
Карпатська Україна: остання сторінка тому
Завершальні розділи першого тому присвячені епізоду Карпатської України — короткотривалій автономії, а згодом незалежності Закарпаття в 1938–1939 роках. Після Мюнхенської угоди та розпаду Чехословаччини Закарпаття отримало автономію, а 15 березня 1939 року проголосило незалежність під назвою Карпатська Україна. Проіснувала ця держава лише кілька днів — її окупувала Угорщина за мовчазної згоди Німеччини.
Мірчук описує роль ОУН у цих подіях: організація направила до Карпатської України добровольців із Галичини, які увійшли до складу «Карпатської Січі» — воєнізованої формації, яка мала захищати молоду державу. Хоча «Карпатська Січ» не могла протистояти угорській армії, її опір став символом готовності українців боронити свою державність навіть у безнадійній ситуації.
Для Мірчука Карпатська Україна — це одночасно і трагедія, і тріумф. Трагедія — бо ще одна спроба здобути державність закінчилася поразкою. Тріумф — бо навіть кількаденне існування незалежної української держави в Закарпатті доводило, що ідея української незалежності не вмерла, що вона здатна матеріалізуватися за найменшої нагоди. Кров добровольців, пролита під Хустом та на перевалах Карпат, стала ще одним аргументом на користь продовження боротьби.
Цей епізод також показує геополітичну наївність, яку Мірчук, утім, не завжди визнає відкрито. Надії ОУН на підтримку Німеччини, які існували протягом 1930-х років, розбилися саме в березні 1939-го: Гітлер віддав Закарпаття Угорщині, продемонструвавши, що українська незалежність не входить до його планів. Це мав бути тривожний сигнал, але, як показала подальша історія, не всі в ОУН зробили з нього належні висновки.
Критичний погляд і сучасна перспектива
Будь-яке чесне прочитання книги Мірчука мусить враховувати її очевидні обмеження. Автор пише зсередини руху і для руху — це не безстороння академічна історія, а інсайдерський погляд, який несе в собі всі переваги та недоліки такої позиції. Мірчук не приховує свого захоплення ОУН і Коновальцем, і це захоплення подекуди впливає на відбір і інтерпретацію фактів.
Найсерйозніша вада книги — недостатня критичність щодо ідеології та методів ОУН. Мірчук подає збройні акції, включаючи вбивства польських чиновників, як безальтернативну відповідь на окупацію, майже не обговорюючи моральні дилеми, пов'язані з індивідуальним терором. Він описує авторитарну структуру організації та принцип вождізму як необхідні елементи підпільної боротьби, не зупиняючись на тому, які ризики несе концентрація влади в руках однієї особи. Сучасний читач, який знає подальшу історію ОУН — розкол, внутрішні конфлікти, трагедії Другої світової війни, — має право на більш критичне прочитання цих розділів.
Ще одним обмеженням є те, що Мірчук майже повністю ігнорує контекст інших українських політичних сил. Легальні партії — УНДО, соціалісти, комуністи — подаються виключно як опоненти або перешкоди на шляху ОУН, без серйозного аналізу їхньої позиції та аргументів. Це збіднює картину: міжвоєнна Галичина мала набагато складніше політичне життя, ніж просте протистояння «борців» і «угодовців».
Проте ці вади не знецінюють книгу — вони лише вимагають від читача критичного підходу. «Нарис історії ОУН» залишається незамінним джерелом для вивчення внутрішньої логіки націоналістичного руху: як його учасники бачили світ, які цінності сповідували, чому обирали саме ті методи боротьби, які обирали. Жодне зовнішнє дослідження не може замінити цього погляду зсередини.
Сучасна українська історіографія значно просунулася у вивченні ОУН порівняно з часами Мірчука. Роботи таких дослідників, як Олександр Зайцев, Андрій Портнов, Тимоти Снайдер та інші, подають значно більш нюансовану картину руху, враховуючи документи з радянських, польських та інших архівів, які були недоступні Мірчуку. Але саме тому книга Мірчука зберігає свою цінність як першоджерело — голос учасника подій, який доповнює, а іноді й коригує висновки пізніших академічних досліджень.
Кому варто читати
«Нарис історії ОУН» Петра Мірчука — це книга для тих, хто хоче зрозуміти витоки українського організованого опору у XX столітті. Вона не є легким чтивом: стиль автора, характерний для еміграційної історіографії, подекуди здається архаїчним, а деталізація подій може втомлювати читача, не знайомого з контекстом. Проте для серйозного вивчення історії ОУН ця праця залишається обов'язковою.
Книга буде особливо корисною для тих, хто вивчає міжвоєнний період української історії — час, коли формувалися ідеї, структури та кадри, які визначили хід подій у Другій світовій війні та після неї. Без розуміння того, як і чому виникла ОУН, неможливо зрозуміти ні Акт відновлення державності 30 червня 1941 року, ні створення УПА, ні післявоєнне підпілля.
Водночас варто підходити до книги з критичним мисленням. Мірчук — апологет руху, і його текст слід читати паралельно з іншими джерелами, які дають ширшу перспективу. Ідеальне поєднання — це Мірчук як першоджерело плюс сучасні академічні дослідження, які забезпечують контекст та критичний аналіз.
Для молодого покоління українців, яке сьогодні шукає відповіді на питання про свою історичну ідентичність, ця книга є важливим свідченням того, через які випробування пройшов український народ у боротьбі за власну державу. Незалежно від того, як ми сьогодні оцінюємо конкретні рішення і методи ОУН, сам факт існування організації, яка за найтяжчих умов зберігала ідею незалежності та виховувала покоління борців, заслуговує на вивчення та осмислення.
«Нарис історії ОУН» — це не підручник і не об'єктивна енциклопедія. Це голос людини, яка присвятила своє життя справі, про яку пише. Саме в цьому — і головна цінність, і головне обмеження книги. Але без цього голосу наше розуміння українського визвольного руху було б значно біднішим.