ЗАПОВІТ
Тарас Шевченко · Переяслав · 25 грудня 1845
Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.
Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори — Все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.
25 грудня 1845, у Переяславі
Історичний контекст
«Заповіт» був написаний Тарасом Шевченком 25 грудня 1845 року у Переяславі на Різдво. Цей вірш став духовним заповітом українського народу, його поетичним маніфестом боротьби за свободу.
Шевченко написав «Заповіт» у період найвищого творчого піднесення, коли після повернення в Україну побачив страждання свого народу під гнітом Російської імперії. Вірш став пророчим -- незабаром поет був арештований і засланий.
«Заповіт» читають на кожному національному зібранні, він звучить на мітингах і в церквах, у школах і на майданах. Цей вірш став символом боротьби за свободу, закликом до дії та нагадуванням про ціну незалежності.
Перекладений понад 150 мовами світу, «Заповіт» залишається одним із найвідоміших творів української літератури та невід'ємною частиною духовної спадщини нації.