КОЗАЦЬКІ ЗЕМЛІ

Запорожжя — край за дніпровськими порогами — займало особливе місце серед козацьких земель. Дніпрові пороги являли собою систему скелястих перешкод довжиною близько 80 кілометрів між сучасними містами Дніпро і Запоріжжя. Вони природно захищали козацький простір від навали і робили регіон ідеальним укриттям для вільного козацтва. Острів Хортиця — найбільший острів Дніпра завдовжки понад 12 кілометрів — став символом і серцем Запорожжя від часів Дмитра Вишневецького (Байди) у 1556 році.

Великий Луг — заплавні землі нижнього Дніпра між порогами і Чорним морем — слугував економічною базою Запорожжя. Рибні угіддя, мисливські угіддя, пасовища для коней і худоби, соляні озера забезпечували козацьку громаду продовольством і торговельними ресурсами. Великий Луг простягався на сотні кілометрів і був порівняний козацькими поетами з «матір'ю Запорожжя», що годувала й захищала вільне козацтво. Сьогодні більша частина цих земель затоплена водами Каховського водосховища.

Географія Запорозької Січі постійно змінювалась: за 220 років існування Січ восемь разів змінювала місце розташування — від Хортицької (1556) до Нової Підпільненської Січі (1734–1775). Кожне переміщення відображало геополітичні реалії: загрози з боку Польщі, Кримського ханства або Росії змушували козаків шукати нові захищені позиції. Попри ці переміщення, основний ареал козацьких поселень залишався незмінним — простори сучасної Дніпропетровської та Запорізької областей.

Козацьке господарство Запорожжя будувалось на рибальстві, мисливстві, скотарстві та торгівлі. Запорозькі козаки постачали рибу та сіль до всіх українських земель, вели активну торгівлю з Кримом, Туреччиною та польськими містами. Укріплення Запорозької Січі включали куренні будинки, церкву, арсенал, канцелярію та торгові ряди — повноцінний мікромісто козацької демократії.

Гетьманщина (офіційна назва — Військо Запорозьке) охоплювала Лівобережну Україну після поділу козацьких земель за Андрусівським перемир'ям 1667 року. Її серцем були міста Полтава, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Гадяч, Стародуб і Київ — центри десяти козацьких полків. Кожен полк одночасно був і адміністративно-територіальною одиницею, і бойовим підрозділом козацького війська. Полкова система стала унікальним явищем: ніде в Європі адміністративний і військовий поділ так повністю не збігались.

Батурин на річці Сейм був офіційною столицею Гетьманщини з 1669 року. У цьому місті сходились дипломатичні нитки козацької держави, тут функціонувала Генеральна військова канцелярія — вищий адміністративний орган. Батурин перетворився на справжній культурний і адміністративний центр: тут відкривались школи, розвивалось козацьке літописання, зберігались архіви. Трагічне знищення міста у 1708 році московськими військами Меншикова після переходу гетьмана Мазепи на бік Карла XII стало одним із найжахливіших злочинів проти козацького народу — загинули тисячі мирних мешканців.

Чигирин на Правобережжі був першою гетьманською столицею за Богдана Хмельницького і залишився символічним центром козацького державотворення. Після поділу України Чигирин опинився під польським контролем, і Батурин взяв на себе роль столиці Лівобережної Гетьманщини. Соціальна структура Гетьманщини включала козацьку старшину, рядових козаків, міщан і посполитих (кріпаків), проте рівень особистої свободи тут був значно вищим, ніж у сусідніх Польщі та Московії.

Економічно Гетьманщина спиралась на хліборобство, скотарство та активну торгівлю з Московією, Польщею й Туреччиною. Ніжинська ярмарка мала загальноєвропейське значення; грецькі та вірменські купці мали в Ніжині власні квартали. Культурне життя Гетьманщини досягло розквіту за часів гетьмана Івана Мазепи, який активно будував церкви та підтримував Києво-Могилянську академію — перший вищий навчальний заклад Східної Європи.

Слобожанщина (Слобідська Україна) — козацький регіон, що сформувався в XVII–XVIII століттях внаслідок масового переселення українців на схід, до земель, що формально перебували під московським суверенітетом. Назва походить від слова «слобода» — поселення з тимчасовими пільгами від податків і повинностей. Головними містами Слобожанщини стали Харків, Суми, Охтирка, Ізюм та Острогозьк. Харків, заснований козаками-переселенцями у 1654 році, поступово виріс у найбільший центр регіону.

Слобідські козаки мали особливий правовий статус: вони несли прикордонну службу Московського царства в обмін на широку автономію. Слобідська Україна поділялась на п'ять козацьких полків — Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький. На відміну від Гетьманщини, ці полки підпорядковувались безпосередньо московським центральним органам влади, а не гетьману. Проте всередині козаки зберігали власне самоврядування, вибирали полковників і мали власні суди.

Культурне обличчя Слобожанщини формувалось під потужним українським впливом: переселенці зберігали мову, звичаї, православну традицію і козацький устрій. Харків став центром освіти: у 1726 році тут відкрито Харківський колегіум, а у 1805-му — Харківський університет, перший університет Наддніпрянської України. Слобожанщина дала Україні видатних митців, письменників і вчених — від Григорія Сковороди до Петра Гулака- Артемовського. Ліквідація слобідських козацьких полків у 1765 році Катериною II і перетворення їх на гусарські регулярні частини завдала краю глибокої культурної травми.

Господарство Слобожанщини відрізнялось розвиненим землеробством, тваринництвом і активним ярмарковим торгівлею. Географічне положення на перетині шляхів між Гетьманщиною, Московією і донськими степами робило регіон важливим транзитним вузлом. Слобожанщина також мала розвинуті ремісничі традиції — виготовлення тканин, шкіряних виробів і зброї.

Правобережна Україна — землі на захід від Дніпра, що охоплювали Поділля, Волинь, Брацлавщину та частину Київщини — була ареною найгострішого протистояння між козацькими прагненнями до незалежності і польською шляхетською системою. Після Андрусівського перемир'я 1667 року Правобережжя залишилось під контролем Речі Посполитої, де козацька старшина опинилась у складному становищі між Польщею, Туреччиною і Росією. Руїна — епоха громадянських воєн 1660–1680-х — спустошила Правобережжя і обезлюднила цілі регіони.

Чигирин — перша козацька столиця часів Богдана Хмельницького — після Андрусівського перемир'я залишився на Правобережжі і став яблуком розбрату між польськими, турецькими і козацькими претендентами. Турецька облога Чигирина 1677–1678 років і його подальше зруйнування символізували трагічну долю Правобережжя. Суботів — родове село Хмельницького неподалік від Чигирина — зберіг Іллінську церкву, збудовану за наказом гетьмана і яка слугувала усипальницею його роду.

Гайдамацький рух XVIII століття — серія антипольських повстань козаків і селян Правобережжя — підтримував жевріючу козацьку традицію. Коліївщина 1768 року під проводом Максима Залізняка і Івана Ґонти стала останнім великим козацьким повстанням на Правобережжі. Після поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) Правобережжя поступово перейшло до Російської імперії, де козацькі традиції фактично повністю знищили.

Поділля і Волинь як частина козацьких земель завжди вирізнялись своїм аграрним характером і присутністю потужної польської та єврейської громади. Міста цих регіонів — Кам'янець-Подільський, Луцьк, Острог — мали давні культурні традиції, але перебували під значним польсько- католицьким впливом, що утруднювало козацьке самоствердження.

Запорозькі вольності — офіційна назва земель під управлінням Запорозької Січі — являли собою унікальний правовий простір, де діяли козацькі закони і звичаєве право, а не польська чи московська юрисдикція. Нова Запорозька Січ (1734–1775) досягла найбільшого адміністративного розвитку: вольності поділялись на вісім паланок (округів) — Бугогардівську, Інгульську, Кодацьку, Орельську, Протовчанську, Самарську, Кальміуську та Прогноївську. Кожна паланка мала власного полковника, хорунжого і козацькі органи управління.

Межі Запорозьких вольностей неодноразово змінювались внаслідок геополітичних переговорів. Після підписання Кючук-Кайнарджийського миру з Туреччиною у 1774 році Запорожжя стратегічно втратило своє значення для Росії як буфер від татарських набігів. Це прискорило рішення Катерини II ліквідувати Нову Січ. Земельні книги і реєстри козаків, що велись у Новій Січі, свідчать про розвинену бюрократичну систему — аж до 1775 року Запорозькі вольності функціонували як справжня мікродержава.

Господарство Запорозьких вольностей зосереджувалось на рибальстві, скотарстві, землеробстві та чумацькій торгівлі. Чумаки — козацькі купці-перевізники — возили сіль із Криму і рибу з Дніпра до всіх кутків України, забезпечуючи важливі економічні зв'язки між регіонами. Запорозькі козаки також активно займались бджільництвом і виноградарством у південних районах вольностей.

Правова система Запорозьких вольностей базувалась на козацькому звичаєвому праві і рішеннях Козацької ради. На відміну від Гетьманщини, де козацьке право поступово уніфікувалось з московським, Запорожжя зберігало більшу правову автентичність. Жінки і кріпаки не могли перебувати на Новій Січі, проте в паланках — у сільській місцевості вольностей — козацькі сім'ї жили звичайним побутом.

Ліквідація козацьких земель відбувалась поетапно впродовж другої половини XVIII століття і стала одним з найбільших злочинів російського імперіалізму проти українського народу. У 1764 році Катерина II скасувала гетьманство: останній гетьман Кирило Розумовський «добровільно» відмовився від булави під тиском петербурзького двору. Малоросійська колегія під керівництвом Румянцева поступово нищила залишки козацького самоврядування і перетворювала полкову систему на звичайні губернії.

5 червня 1775 року корпус генерала Петра Текелія оточив Нову Запорозьку Січ. Козаки, позбавлені можливості чинити збройний опір (більшість бойових загонів воювала на турецькому фронті), підкорились. Маніфест Катерини II оголосив Запорозьку Січ «гніздом розбійників» і «зборищем бунтівників» — цілком у дусі тогочасної московської антиукраїнської пропаганди. Колишній кошовий отаман Петро Калнишевський, якому виповнилось 85 років, був засланий до Соловецького монастиря, де провів у в'язниці 25 років і помер у 112-річному віці.

На місці козацьких земель Катерина II запровадила Новоросійську губернію, а пізніше Катеринославське намісництво. Назви нових міст — Катеринослав (нині Дніпро), Херсон, Миколаїв, Одеса — демонстративно нагадували про «нову Росію», що мала стерти пам'ять про Запорожжя. Козацькі землі роздавались російським вельможам, іноземним колоністам — сербам, болгарам, менонітам, грекам — і запроваджувалось кріпацтво, невідоме раніше в козацькому просторі.

Частина запорозьких козаків відмовилась підкоритись і тікала за Дунай під протекторат Османської імперії, де заснувала Задунайську Січ (1775–1828). Після ліквідації Задунайської Січі козаки-«вертальники» отримали від Росії дозвіл оселитись на Кубані, де утворили Чорноморське козацьке військо — останню пряму спадкоємицю запорозьких традицій.

Сучасні Дніпропетровська, Запорізька і Полтавська області — серце колишніх козацьких земель. Дніпро (до 2016 року — Дніпропетровськ) розташований на місці козацьких поселень і неподалік від острова Хортиця, який нині є Національним заповідником. Запоріжжя несе в своїй назві пряму вказівку на козацьку спадщину. Полтавська область — центр колишньої Полтавського полку Гетьманщини — зберігає численні козацькі пам'ятки, зокрема поле Полтавської битви.

Топоніміка козацьких земель — живий архів козацької епохи. Назви сотень сіл і хуторів відображають козацькі прізвища, назви куренів і паланок. Козацькі могили (кургани) досі прикрашають степовий пейзаж Дніпропетровщини і Запоріжжя. Місцева архітектурна спадщина включає козацькі церкви в стилі «козацького бароко» — унікального синтезу європейського бароко і місцевих традицій, що виник саме на козацьких землях.

Козацьке відродження кінця XX — початку XXI століття охопило всю Україну, але особливо яскраво проявилось на козацьких землях. Сотні козацьких громадських організацій, фестивалі козацької культури, відродження традиційних ремесел і бойових мистецтв — усе це свідчить про живу пам'ять про козацьку цивілізацію. Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році надало козацькому спадку нового виміру: захисники колишніх козацьких земель — Запоріжжя, Херсонщини, Донбасу — сприймаються як прямі нащадки запорозьких традицій вольності й спротиву.

Харківська, Сумська та Луганська область — колишня Слобожанщина — також усвідомлюють свою козацьку ідентичність. Харківський університет зберігає традиції козацького просвітництва; козацькі пісні Слобожанщини внесено до нематеріальної культурної спадщини України. Сумщина пишається своєю приналежністю до козацьких земель і активно відновлює пам'ятки козацької доби.

Острів Хортиця — найважливіший козацький заповідник України. Площею 2655 гектарів, він є найбільшим річковим островом Дніпра і одним з найбільших у Європі. Національний заповідник «Хортиця» відкрито у 1965 році; нині він включає Музей козацтва, реконструйовану Запорозьку Січ (козацький табір), скіфські кургани, петрогліфи доби бронзи і понад 200 видів рослин у незайманому степу. Щороку острів відвідують понад 500 тисяч туристів з України та з-за кордону.

Батурин і Чигирин — гетьманські столиці — активно реставруються як козацькі культурні центри. У Батурині відновлено гетьманський палац Кирила Розумовського (архітектор Ч. Камерон), Цитадель і садибу Кочубея. Чигирин відреставрував Богданову гору з фортечними мурами та пам'ятником Хмельницькому. Суботів, розташований за 10 кілометрів від Чигирина, зберіг Іллінську церкву XVII ст. — одну з небагатьох козацьких церков, що пережили всі війни.

Полтавське поле 1709 року — місце вирішальної битви між шведсько- козацькими і московськими силами — є державним музеєм-заповідником. Пам'ятки поля битви включають редути, меморіали, пам'ятники різних епох. Полтавська битва мала катастрофічні наслідки для козацьких земель: поразка Карла XII і Мазепи відкрила шлях до повного підкорення Гетьманщини Росією. Музей зберігає матеріальні свідчення козацьких традицій і дає повне уявлення про козацьке суспільство початку XVIII ст.

Меморіальні місця Слобожанщини охоплюють козацькі укріплення Харкова, Сум та Охтирки, збережені козацькі церкви XVII–XVIII ст. і козацькі цвинтарі. Харківський художній музей і Полтавський краєзнавчий музей зберігають значні колекції козацьких клейнодів, зброї, побутових предметів і документів. Попри руйнування, завдані российськими обстрілами з 2022 року, Харківщина і Сумщина продовжують зберігати козацьку спадщину навіть в умовах війни.