Чорноморське козацтво

5 червня 1775 року регулярні російські війська під командуванням генерала Петра Текелія оточили Нову Запорозьку Січ — останню твердиню запорозького козацтва на Нижньому Дніпрі. Операція була підготовлена таємно і виконана блискавично: козаки, що поверталися з воєнної кампанії проти Туреччини, навіть не встигли усвідомити, що відбувається. Кошовий отаман Петро Калнишевський, зрозумівши безнадійність опору, наказав козакам скласти зброю.

Катерина II видала маніфест, що оголошував Запорозьке Військо ліквідованим. Офіційним приводом слугували звинувачення у заворушеннях і ненадійності козаків. Справжньою ж причиною була потреба розширити дворянське землеволодіння на родючих землях Запорожжя і позбутися незалежної козацької сили, яка могла стати осередком нових повстань. Велика козацька вольниця, що понад двісті років захищала Україну від татарських набігів, припинила існування.

Доля козацьких провідників склалася трагічно: кошового отамана Петра Калнишевського, якому виповнилося вже 85 років, ув'язнили в Соловецькому монастирі, де він провів 28 років аж до звільнення 1803 року і помер незабаром після нього. Суддя Павло Головатий та писар Іван Глоба отримали менш суворі вироки. Рядових козаків розпустили по домівках або записали до різних стану підданих.

Знищення Нової Січі залишило глибоку рану в народній пам'яті. У козацьких думах і піснях плач над зруйнованою Січчю звучав ще довго після 1775 року. Але дух запорожців не згас — він знайшов нові форми і нове поле для вияву в наступних роках, коли колишні козаки отримали можливість відновити свою організацію.

Після знищення Нової Січі козаки розділилися. Частина — кілька тисяч найбільш непримиренних — утекла за Дунай на османські землі і заснувала Задунайську Січ. Перебуваючи під протекторатом Туреччини, задунайські козаки зберігали традиційний устрій і навіть брали участь у воєнних діях проти Росії на боці Порти. Задунайська Січ проіснувала до 1828 року, коли внаслідок переходу кошового Йосипа Гладкого на бік Росії була ліквідована.

Інша частина запорожців залишилась на підвладних Катерині II землях і поступово розчинилась серед місцевого населення Херсонщини та Катеринославщини. Колишні козаки обробляли землю, займалися рибальством, але не забували своєї козацької ідентичності. Серед них були й ті, хто на різних умовах продовжував служити в складі російської армії, чекаючи нагоди відновити козацьку організацію.

Саме ця остання група — «вірні запорожці» — стала основою для відтворення козацького війська у 1787–1788 роках. Серед них вирізнялися три постаті, яким судилося стати засновниками Чорноморського козацького війська: Сидір Білий — досвідчений воєнний командир і авторитетний козацький ватажок; Захарій Чепіга — рішучий і войовничий козак, колишній полковник; Антон Головатий — розумний організатор і дипломат, що умів домовлятися з владою.

Протягом 1775–1787 років ці люди і тисячі козаків навколо них жили в стані невизначеності — без землі, без організації, без офіційного статусу. Але вони зберегли козацькі традиції, зброю, пісні й відчуття приналежності до великої спільноти. Коли 1787 року розпочалася нова турецька війна і Потьомкін згадав про запорожців, для них настала година відродження.

Напередодні нової російсько-турецької війни 1787–1791 років Григорій Потьомкін — всесильний фаворит Катерини II і намісник Новоросії — пригадав про козаків. Він чудово розумів цінність досвідчених бійців, що знали степові умови, вміли воювати на воді й суходолі. За його ініціативою 1787 року розпочалося формування «Вірного козацького війська» з колишніх запорожців, що залишились у межах імперії.

Сидір Білий, Захарій Чепіга і Антон Головатий активно взялися до організаційної роботи. Вони їздили по колишніх запорозьких землях, збираючи козаків під нові прапори, отримували від Потьомкіна зброю, коней і провіант. Козаки відновлювали куренну організацію, обирали ватажків, відроджували власні звичаї і ритуали. Дух Запорозької Січі воскресав у нових умовах.

22 січня 1788 року Катерина II підписала указ про офіційне заснування Чорноморського козацького війська. Кошовим отаманом став Сидір Білий — і вже того ж року загинув у бою під Очаковом, ставши першою жертвою нового козацького формування серед його засновників. Після його загибелі кошовим отаманом обрано Захарія Чепігу, а Антон Головатий зайняв посаду військового судді й став головним дипломатом і організатором козацтва.

Чорноморське козацьке військо від самого початку мало двоїстий характер: воно було і козацьким формуванням із традиційним устроєм, і регулярним підрозділом російської армії. Козаки зберігали виборні посади, куренну організацію, козацькі звичаї — але водночас підпорядковувались командуванню і діяли в рамках загальноармійських завдань. Ця двоїстість визначатиме характер Чорноморського козацтва протягом усього його існування.

Важливою фігурою в організації Чорноморського козацького війська був хорунжий— носій козацького прапора і хоругви. Хоругва Чорноморського козацтва символізувала безперервний зв'язок із традицією Запорозької Січі. Хорунжий ніс прапор у бою, охороняв честь козацького товариства і уособлював дух незламного запорозького лицарства на нових землях.

Чорноморські козаки взяли активну участь у бойових діях російсько-турецької війни з першого ж дня свого формування. Їх головною перевагою перед регулярними підрозділами була мобільність, знання місцевості, вміння воювати в степових і річкових умовах. Козацька флотилія на гребних судах — чайках — стала грізною силою на мілководних прибережних і річкових ділянках театру воєнних дій.

Кінбурнська битва 1787 року, в якій козаки разом із Суворовим відбили турецький десант на Кінбурнській косі, стала одним із перших доказів їхньої бойової ефективності. Наступного року Чорноморці брали участь у взятті Очакова — стратегічно важливої турецької фортеці в гирлі Дніпро-Бузького лиману. Під Очаковом загинув кошовий отаман Сидір Білий, ставши символом самопожертви козацтва.

Найбільшим тріумфом Чорноморського козацтва у цій кампанії стала участь у штурмі Ізмаїлу 11 грудня 1790 року. Ізмаїл вважався неприступною фортецею — турки укріпили його за всіма правилами тогочасної фортифікації. Суворов організував штурм з одночасним ударом з суходолу і річки. Козацька флотилія під командуванням Антона Головатого атакувала фортецю з боку Дунаю і зіграла вирішальну роль у загальному успіху операції.

Під час Ізмаїльського штурму козаки продемонстрували безприкладну хоробрість. Антон Головатий особисто вів свої загони у вогонь, надихаючи козаків особистим прикладом. Козацькі чайки, попри щільний артилерійський вогонь, прорвались до берега і висадили десант, що вдерся в місто з несподіваного боку. Взяття Ізмаїлу вписало ім'я Чорноморського козацтва золотими літерами в історію.

Ясський мир 1791 року завершив воєнну кампанію. Росія отримала нові землі і значно зміцнила позиції в Причорномор'ї. Козаки Чорноморського війська отримали подяку командування і нагороди, але залишились без постійного місця дислокації. Питання про їхнє майбутнє і місце перебування ще мало бути вирішеним.

Після завершення воєнних дій козаки Чорноморського війська тимчасово розташувались на Тамані. Питання про їхнє постійне облаштування стало нагальним. Антон Головатий їздив до Санкт-Петербурга і домагався аудієнції при дворі, добиваючись надання козакам земель. 30 червня 1792 року Катерина II підписала рескрипт, яким «жалувала» козакам землі на правому березі Кубані від гирла до Усть-Лабинська і Таманський острів.

Переселення відбувалося двома великими колонами. Морська колона — близько 3 000 козаків на 51 судні — вирушила з Очакова під командуванням полковника Саввою Білим і прибула на Тамань у серпні 1792 року. Суходільна колона — основна маса козаків з сім'ями, майном, худобою — рухалася степами під проводом кошового отамана Захарія Чепіги. Цей тривалий і виснажливий марш через сухі степи нагадував похід давніх народів у пошуках нової батьківщини.

Разом з козаками на Кубань переселилось близько 25 000 осіб. Серед них були як досвідчені ветерани воєнних кампаній, так і молодь, що ще не бачила бою, а також жінки, діти, старики. Усі вони несли з собою козацький побут, звичаї, пісні і мову — щоб відтворити на нових землях щось подібне до тієї Запорозької Січі, яку знищили сімнадцять років тому.

На Кубані козаки зустріли суворі умови: нездоровий клімат, незнайома місцевість, ворожі черкеські племена за Кубанню, відсутність нормального житла й запасів. У перші роки смертність серед переселенців була дуже високою. Але козаки не відступали — вони рубали ліси, будували курені, оснащували сторожові пости, закладали основи господарства на нових землях.

1793 року козаки заснували Катеринодар — місто, що стало адміністративним центром Чорноморії (так козаки називали свій новий край). Назва «Катеринодар» означала «дар Катерини» і відображала офіційну версію про те, що землі були даровані императрицею. Разом із містом виросло 40 куренів — поселень із запорозькими назвами, що зберігали живу пам'ять про Запорозьку Січ.

Чорноморське козацьке військо зберегло основні риси устрою Запорозької Січі: куренну організацію, виборні посади, козацьке самоврядування. Сорок куренів несли назви, що повністю відповідали запорозьким: Кисляківський, Канівський, Кущівський, Іркліївський, Корсунський та інші. Кожен курінь формував окреме поселення і забезпечував певну кількість козаків для військової служби.

На чолі Чорноморського козацького війська стояв кошовий отаман, якого обирала козацька рада і затверджував петербурзький двір. Поруч з кошовим діяли: військовий суддя, військовий писар, військовий осавул і, звичайно, військовий хорунжий — охоронець козацького прапора. Хоругва Чорноморського козацького війська зберігалась у Катеринодарі і виносилась лише на особливі урочистості або у похід. Хорунжий ніс відповідальність за збереження цього священного символу козацтва.

Козацька рада — зібрання всіх козаків — зберегла своє значення як вищий орган, що обговорював найважливіші питання козацького самоврядування. Щоправда, реальні повноваження ради поступово звужувались під тиском загальноімперських норм управління. Але формально козаки могли збиратися, обговорювати і приймати рішення зі своїх внутрішніх справ.

Особливо значущим виявилося збереження козацької мови. Чорноморські козаки розмовляли українською — саме тією говіркою, що прийшла разом із ними з Запоріжжя і збереглась на Кубані протягом десятиліть. Кубанська говірка — суміш запорозьких і південноукраїнських мовних рис — стала унікальним явищем: живим свідченням походження кубанських козаків з України. Ще в XIX ст. кубанські козаки чудово розуміли гостей з України і розмовляли з ними однією мовою.

Козацькі пісні, думи, обряди і звичаї перенеслися разом із переселенцями і відроджувались на Кубані. Кобзарське мистецтво, весільні ритуали, козацькі танці, характерна одяг — усе це зберігалось у побуті чорноморців. Яків Кухаренко — кошовий отаман і письменник середини ХІХ ст. — записував народні пісні і думи, прагнучи зберегти для нащадків культурну спадщину запорожців на Кубані.

Протягом першої половини XIX ст. Чорноморське козацьке військо поступово збільшувалось: прибували нові переселенці з України, зростало природне козацьке населення, на Кубань переводились нові козацькі контингенти. Поряд із Чорноморським військом діяло Кавказьке лінійне козацьке військо, що охоплювало землі по Тереку і верхній Кубані. Між двома козацькими формуваннями існував кордон, але і чимало спільного в службі й побуті.

Тривала Кавказька війна (1817–1864) поглинала величезні людські і матеріальні ресурси. Козаки обох військ несли виснажливу службу на кордоні з Кавказом, захищаючи станиці від набігів горців, брали участь у глибоких рейдах у гори. Ця спільна служба зближувала чорноморців і лінійців, стираючи відмінності між ними. Поступово ставало зрозуміло, що управляти двома окремими козацькими формуваннями у ході одної Кавказької кампанії недоцільно.

2 серпня 1860 року Олександр II підписав указ про об'єднання Чорноморського козацького військ і Кавказького лінійного козацького війська у нове Кубанське козацьке військо. Чорноморські козаки — прямі нащадки запорожців — утворили так звану «Чорноморську бригаду» нового формування, а лінійці — «Кавказьку бригаду». Злиття поклало офіційний кінець Чорноморському козацькому війську як окремій організації.

Проте культурна і етнічна ідентичність колишніх чорноморців не зникла зі злиттям. Їхні нащадки — кубанські козаки «чорноморського» походження — зберігали українську мову, звичаї і самосвідомість ще довго після 1860 року. У XIX — на початку ХХ ст. на Кубані активно розвивалась українська культура: виходили газети і журнали, ставились вистави, видавались книжки українською мовою. Кубанська говірка, що збереглась до нашого часу у ряді станиць, є живим свідченням запорозького коріння кубанського козацтва.

Після 1917 року і встановлення більшовицької влади кубанські козаки зазнали жорстоких репресій. Розкозачення, Голодомор 1932–1933 років (що у ряді кубанських станиць набрав особливо нищівного характеру), примусовий переведення на «російську» ідентичність — усе це мало на меті остаточно розірвати живий зв'язок між кубанцями і їхнім українським корінням. Проте пам'ять про запорозько-чорноморське походження кубанського козацтва не вдалось знищити повністю і вона залишається важливою частиною кубанської культурної ідентичності.

Сидір Іванович Білий(близько 1735–1788) — перший кошовий отаман Чорноморського козацького війська. Уродженець Полтавщини, він ще за часів Запорозької Січі зробив блискучу козацьку кар'єру і користувався великим авторитетом серед козацтва. Після знищення Січі 1775 року Білий залишився на підвладних Катерині II землях і зберіг зв'язки з козацькою спільнотою. 1787 року він став одним із головних організаторів нового козацького формування. Загибель у бою під Очаковом 1788 року зробила Сидора Білого першим козацьким мучеником нового війська — символом незламного духу запорожців.

Захарій Олексійович Чепіга (близько 1725–1797) — другий кошовий отаман Чорноморського козацького війська, один із найвидатніших його полководців. Народжений у козацькій родині на Полтавщині, він провів усе своє доросле життя у воєнних кампаніях. Після ліквідації Запорозької Січі Чепіга деякий час служив у складі регулярної армії. 1787 року він активно долучився до формування Чорноморського козацького війська і після загибелі Сидора Білого очолив його. Саме Чепіга провів основну суходільну колону переселенців на Кубань і заклав підвалини нового козацького краю.

Антон Андрійович Головатий (1744–1797) — військовий суддя Чорноморського козацького війська, видатний організатор і дипломат, поет. Народжений на Полтавщині, він здобув освіту в Київській академії і поєднував у собі розум вченого і хоробрість козацького воїна. Головатий особисто їздив до Санкт-Петербурга і домагався надання козакам земель на Кубані — без його дипломатичних зусиль переселення могло б і не відбутися. Він командував морською козацькою флотилією при Ізмаїлі, писав вірші і пісні українською мовою, піклувався про культурне і духовне життя козацтва. Його «Пісня до Чорноморського кошового уряду» стала козацьким гімном тієї доби.

Усі троє загинули або померли незабаром після переселення на Кубань — Чепіга і Головатий пішли з життя 1797 року. Вони встигли закласти фундамент козацького краю, але не дожили до його розквіту. Їхні імена увічнені в назвах станиць, вулиць і пам'ятників на Кубані. У Краснодарі досі стоїть пам'ятник засновникам Чорноморського козацтва.

Однією з найбільших переваг Чорноморського козацтва над регулярною армією була козацька флотилія — fleet легких гребних суден, відомих як чайки. Ця традиція сягала коренями часів Запорозької Січі, коли козацькі флотилії здійснювали сміливі рейди на Анатолійське узбережжя Туреччини і тримали в страху всі причорноморські порти. Чорноморці успадкували це мистецтво і вдосконалили його для нових умов.

Козацька чайка — плоскодонне гребно-вітрильне судно завдовжки 18–20 метрів — була ідеально пристосована до мілководних лиманів, гирл річок і прибережних морських акваторій, де великі кораблі не могли маневрувати. Озброєна кількома фальконетами (малими гарматами) і рясно укомплектована козацькими стрільцями, чайка могла завдавати несподіваних ударів і так само швидко відходити, ховаючись серед очеретів і мілин.

Під час кампанії 1788–1791 років чорноморська флотилія діяла на Дніпро-Бузькому лимані, Дніпровсько-Бузькому гирлі і в дельті Дунаю. Особливо ефективними були дії проти турецьких гарматних кораблів у мілководних районах, де переваги великих турецьких суден нівелювалися. Під час штурму Ізмаїлу козацькі чайки блокували дунайський берег фортеці, перешкоджаючи турецьким підкріпленням і відступу гарнізону.

Антон Головатий, командуючи флотилією при Ізмаїлі, застосував тактику масованого одночасного удару десятків чайок по берегу фортеці. Козаки висаджувались просто під стіни під вогнем турецьких гармат і стрімко йшли на штурм. Ця сміливість і злагодженість дій вразили навіть досвідченого Суворова, який особисто відзначив подвиг козацьких моряків у своїх реляціях.

На Кубані козаки відтворювали звичний побут, але в нових природних умовах. Основною одиницею поселення стала станиця — козацьке поселення, що поєднувало функції оборонного пункту, адміністративного центру і звичайного сільського поселення. Кожна станиця відповідала певному куреню і несла його назву: Канівська, Корсунська, Полтавська, Іркліївська та інші — запорозькі назви жили в нових кубанських топонімах.

Козацька хата на Кубані будувалась за зразком української мазанки: глиняні стіни, солом'яний або очеретяний дах, підбілені стіни. Всередині — традиційне оздоблення: вишиті рушники, ікони у кутку, глиняний посуд. Кубанський стіл відрізнявся від запорозького — степові умови давали більше м'яса і риби, а кубанські черешні і виноград стали новими складниками козацького харчування. Та основа залишалась незмінною: борщ, галушки, вареники і пампушки з часником.

Козацька служба на Кубані була виснажливою і небезпечною. Кубанська лінія — ланцюг укріплень по правому березі Кубані — потребувала постійного патрулювання і захисту від набігів адигейських і черкеських загонів. Козаки чергували на вежах, виїжджали у дозори і нерідко вступали у бойові зіткнення. Поряд з цим вони обробляли поля, виноградники і городи, забезпечуючи своє існування власною працею.

Кубанська природа поступово входила в козацькі пісні і легенди. Степові простори, плавні в дельті Кубані, велика ріка, гори на обрії — все це ставало частиною нової козацької батьківщини. І водночас козаки зберігали живу пам'ять про Дніпро, про Запорізький степ, про рідну Україну. Ця двоїстість — нова батьківщина і незабуте коріння — визначала духовний світ чорноморського козацтва протягом десятиліть.

Чорноморське козацьке військо ретельно відтворило запорозьку традицію військових регалій — клейнодів. Бунчук, булава, печатка, прапори — все це переносилось із Запорізького Коша на Кубань і зберігалось як священні символи козацтва. Особливе місце серед клейнодів посідали прапори — хоругви, за якими стежив військовий хорунжий.

Військовий хорунжий Чорноморського козацького війська — один із ключових урядників кошового уряду. Він зберігав головну військову хоругву, яку виносив на козацькі ради, урочисті збори і у похід. Хоругва освячувалась у церкві і вважалась захисником козацтва під покровом Пресвятої Богородиці. Втрата хоругви у бою означала найбільшу ганьбу — тому хорунжий ніколи не залишав свого місця поруч із прапором.

У кожному з 40 куренів також були свої хорунжі — охоронці куренних прапорів. Ця розгалужена система хорунжих забезпечувала цілісність козацького бойового порядку і підтримувала традицію, принесену з Запорожжя. На урочистих парадах у Катеринодарі прапороносці усіх куренів будувались у єдину шеренгу — жива демонстрація сили і єдності Чорноморського козацького війська.

Після злиття Чорноморського війська з Кавказьким лінійним у 1860 році традиція хорунжих перейшла до Кубанського козацького війська. Кубанські хорунжі продовжували нести свою службу при прапорах аж до революції 1917 року, коли більшовики ліквідували козацтво як соціальний стан. Але символіка хорунжого і хоругви збереглась у козацьких піснях і народній пам'яті кубанських козаків.

Чорноморське козацтво породило самобутню літературну традицію. Антон Головатий — не лише воєначальник і дипломат, а й поет, чиї твори відбивають самосвідомість козацтва у переломний момент його існування. Його «Пісня до Чорноморського кошового уряду» (1792) — своєрідна козацька ода, написана живою народною українською мовою, — оспівувала волелюбний дух козацтва і нові надії, пов'язані з переселенням на Кубань. Твір писався у час, коли доля козацтва ще була непевна, і тому несе в собі особливе напруження між вірою і тривогою.

У XIX ст. кубанська козацька культура продовжувала розвиватись на основі запорозьких традицій. Яків Кухаренко (1799–1862) — кошовий наказний отаман і письменник — записував народні пісні і думи, що зберігались серед козаків, і сам писав твори козацькою темою. Його «Чорноморський побут на Кубані» — безцінне етнографічне джерело про побут і звичаї чорноморських козаків у першій половині ХІХ ст. Кухаренко підтримував листування з Тарасом Шевченком, який надсилав йому свої твори і цікавився долею кубанських козаків.

Тарас Шевченко (1814–1861) залишив помітний слід у зв'язку з чорноморською тематикою. У своїх поезіях він оплакував долю Запорозької Січі і козацтва, хоча й не бував на Кубані особисто. Зате він листувався з Кухаренком і через нього дізнавався про кубанське козацьке життя. Знаменитий «Кобзар» Шевченка поширювався серед кубанських козаків і знаходив у їхніх серцях живий відгук — бо вони були прямими нащадками тих героїв, яких Шевченко оспівував.

Православна церква відігравала в житті чорноморських козаків ту саму роль, що й у Запорозькій Січі. Козаки будували нові церкви в кожній станиці, жертвували на монастирі і шанували свої військові святині. Головний собор Катеринодара — Свято-Троїцький — став духовним серцем Чорноморії і місцем збереження козацьких клейнодів. Перед кожним важливим походом козаки молились у своєму полковому храмі — традиція, що прийшла з Запорозької Січі і пережила всі перипетії переселення.

Головним обов'язком Чорноморського козацького війська після переселення на Кубань стала охорона нового кордону з Кавказом. Козаки несли службу вздовж так званої «Кубанської лінії» — системи укріплень, редутів і козацьких станиць, що простяглась по правому березі Кубані від Чорного моря до злиття Кубані з Лабою. Ця лінія мала стримувати набіги черкеських, адигейських і кабардинських загонів із Закубання.

Служба на Кубанській лінії була важкою і небезпечною. Козаки чергували на вежах і постах, виїжджали у дозори вночі і вдень, переслідували загони, що прорвались через кордон. Черкеські воїни — відмінні кіннотники і стрільці, що чудово знали місцевість — були гідними супротивниками навіть для бувалих козаків. Втрати з обох боків були значними, а служба вимагала постійної пильності і готовності до бою.

Попри постійну ворожнечу, між козаками і горцями існували і торговельні стосунки. На станичних ярмарках козаки обмінювались із черкесами сіллю, зерном і промисловими товарами. Нерідко укладались і особисті знайомства, а іноді — і шлюбні союзи. Кубанська козацька культура поступово збагачувалась кавказькими елементами: бурки, кинджали, деякі елементи кавказького одягу органічно ввійшли до козацького побуту і вигляду.

Кавказька війна (1817–1864) втягнула Чорноморське козацьке військо у затяжний і виснажливий конфлікт. Козаки брали участь у каральних експедиціях у гори, в обороні станиць від великих набігів, у будівництві нових укріплень вглиб Кавказу. Людські втрати були значними. Саме в цих умовах і визрів проект об'єднання Чорноморського і Кавказького лінійного козацьких військ у єдине Кубанське козацьке військо 1860 року.

Спадщина Чорноморського козацтва живе в кількох вимірах. По-перше, це топоніми Краснодарського краю росії — десятки станиць зі суто українськими козацькими назвами (Канівська, Полтавська, Корсунська, Іркліївська), що прямо вказують на їх походження від куренів Запорозької Січі. Ці назви є живими пам'ятками переселення 1792–1793 років і зв'язку Кубані з Україною.

По-друге, це кубанська говірка — особлива форма південно-східного українського діалекту, що збереглась у ряді станиць Краснодарського краю. Лінгвісти фіксують у ній численні архаїзми і запозичення, що відображають запорозький і слобідський козацький мовний субстрат. Кубанська говірка є безцінним свідченням того, що більш ніж двісті років тому запорожці принесли свою мову на нові землі.

По-третє, це Кубанський козачий хор — заснований 1811 року як Музичний хор Чорноморського козацького війська і збережений дотепер. Попри десятиліття русифікації і радянської ідеологізації, хор зберіг у своєму репертуарі українські козацькі пісні і думи, принесені переселенцями 1792–1793 років. Ці пісні — живий голос Чорноморського козацтва через два з половиною сторіччя.

Нарешті, це культурна пам'ять в Україні. Чорноморське козацтво посідає чільне місце в українській козацькій традиції — як символ незламності і здатності до відродження навіть після найжорстокіших ударів. Переселенці 1792–1793 років показали, що козацький дух не можна знищити разом із фортецею — він живе в людях, в їхній мові, піснях і пам'яті. Ця ідея особливо актуальна в часи нинішньої боротьби України за свою незалежність і ідентичність.

Отримання земель на Кубані стало результатом наполегливої дипломатичної роботи Антона Головатого, який їздив до Санкт-Петербурга і вів переговори при найвищому рівні влади. Головатий чудово розумів придворні правила і вмів знаходити потрібних покровителів. Через фаворитів Катерини II він добився аудієнції і змог переконати інтересантів двору у вигідності надання козакам кубанських земель — нові поселенці прикривали б кордон і зменшували витрати на утримання регулярних частин.

Рескрипт 30 червня 1792 року, підписаний Катериною II, надавав козакам землі в «вічне і спадкове володіння» з правом «у тих землях вести козацьке управління» відповідно до власних традицій. Це була важлива гарантія — козаки отримували не просто землю, а й право зберігати свій устрій. Щоправда, з часом ці гарантії ставали дедалі формальнішими в міру того, як загальноімперська бюрократія поглинала козацькі інституції.

Головатий не зупинився на досягнутому і продовжував дипломатичну роботу після переселення. Він домагався підтвердження козацьких прав у Павла I після смерті Катерини, клопотав про збільшення жалування, про залучення нових переселенців з України. Його численні листи і донесення до Петербурга — безцінне джерело для вивчення становища Чорноморського козацького війська в перші роки існування на Кубані.

Однією з найдивовижніших рис Чорноморського козацтва було збереження запорозьких традицій в умовах, які суттєво відрізнялися від Запоріжжя. На Запорозькій Січі козацтво було здебільшого неодруженим чоловічим братством — жінки туди не допускалися. На Кубані ж козаки приїхали з сім'ями, будували хати, вели господарство. Але козацькі звичаї і ритуали поступово пристосовувались до нової реальності сімейного козацького побуту.

Козацька рада на Кубані зберегла форму демократичного зборища, де кожен козак мав право голосу. Щоправда, реальна влада все більше зосереджувалась у руках кошового отамана і старшини, що призначалися або затверджувались петербурзьким урядом. Формально виборний козацький устрій поступово витіснявся бюрократичним управлінням — процес, характерний і для Гетьманщини, і для слобідських полків.

Запорозькі пісні і думи зазнавали змін під впливом кубанської природи і нового козацького досвіду. Поряд зі старими піснями про Дніпро і Запоріжжя народжувалися нові — про Кубань-ріку, про кавказькі гори, про козацьку службу на лінії. Ця нова козацька творчість органічно поєднувала запорозьку традицію з кубанською реальністю, творячи унікальну чорноморсько-козацьку культуру.

Побратимство — основа козацького духу — зберігалось на Кубані у формі куренного товариства. Козаки одного куреня жили в одному або сусідніх поселеннях, разом несли службу, допомагали одне одному в господарстві і горі. Козацька взаємовиручка, що колись рятувала запорожців у степових походах, тепер допомагала чорноморцям освоювати нові кубанські землі і протистояти небезпекам кавказького кордону.

Вшанування пам'яті героїв і мучеників козацтва було важливою частиною чорноморської традиції. Козаки пам'ятали імена Сидора Білого, Захарія Чепіги, Антона Головатого. У кожній станиці знали перекази про переселення і перші роки на Кубані. Ця жива усна традиція зберігала зв'язок між поколіннями і нагадувала нащадкам про козацьке коріння і подвиги дідів-запорожців.

Разом із запорозькими традиціями чорноморські козаки зберегли і живу козацьку мову. На відміну від Гетьманщини і Слобожанщини, де тиск русифікації був відчутнішим через безпосередню близькість до московських земель, Кубань завдяки географічній відстані довше зберігала мовну самобутність. Ще у першій половині ХІХ ст. мандрівники з подивом відзначали, що у кубанських станицях звучить жива українська мова — та сама, що колись лунала на Запорозькій Січі і берегах Дніпра.

Сьогодні кубанська культурна спадщина стає дедалі вагомішою темою у дискусіях про українсько-російські стосунки і деколоніальну ідентичність. Нащадки чорноморських козаків, що ідентифікують себе з українським корінням, зберігають живу пам'ять про запорозьких предків і сприймають Чорноморське козацтво як невід'ємну частину великої козацько-запорозької традиції. Ця пам'ять — один із найважливіших мостів між Україною і кубанською культурою.