Історія запорізьких козаків

Чому ця книга важлива

Серед сотень праць, присвячених козацькій добі, тритомна «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького займає унікальне місце. Це не просто академічне дослідження — це результат справжньої одержимості однієї людини темою, якій вона присвятила все своє життя. Жоден інший історик ані до, ані після Яворницького не зробив стільки для збереження пам’яті про Запорозьку Січ: він не лише працював в архівах від Петербурга до Стамбула, а й особисто пройшов усіма козацькими землями, зібрав тисячі артефактів, записав сотні народних переказів.

У контексті української історіографії XIX століття ця праця стала революційною. На той час козацька тематика перебувала під пильним наглядом цензури російської імперії, яка прагнула зобразити запорожців як частину «общерусской» історії. Яворницький же послідовно демонстрував самобутність козацької цивілізації — її окремий устрій, власне право, унікальну військову організацію та культуру, яка не мала аналогів у сусідніх державах. Він показав, що Запорозька Січ була не стихійним зібранням утікачів, а складним соціальним організмом із розвиненою системою самоврядування.

Для сучасного читача книга цінна ще й тим, що Яворницький встиг зафіксувати багато джерел, які згодом були втрачені. Частина архівів, з якими він працював, загинула під час двох світових воєн, частина залишається недоступною в закордонних сховищах. Тому його праця в багатьох випадках є єдиним збереженим свідченням про окремі сторінки козацької історії. Це робить «Історію запорізьких козаків» не лише історіографічним твором, а й першоджерелом у повному розумінні цього слова.

Особливе значення праця має для розуміння козацької старшини — системи посад і рангів, що визначала структуру козацького суспільства. Яворницький ретельно документує ієрархію від рядового козака до кошового отамана, приділяючи окрему увагу ролі хорунжого — посади, що поєднувала військові та символічні функції, адже саме хорунжий ніс головний прапор Війська Запорозького, а разом із ним — честь і славу всієї козацької громади.

Про автора: Дмитро Яворницький

Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940) народився у селі Сонцівка на Харківщині в родині сільського священика. Ще студентом Харківського університету він захопився історією козацтва — і це захоплення визначило все його подальше життя. Уже в молоді роки він почав збирати козацькі реліквії: шаблі, люльки, одяг, документи. Його колекція з часом перетворилася на один із найбільших музеїв козацької старовини в Україні.

Академічна кар’єра Яворницького була нерівною. Його українофільські погляди неодноразово викликали невдоволення імперської влади. У 1885 році він був змушений залишити Харків і деякий час жив у Петербурзі та Москві, де, втім, мав доступ до найбагатших архівів імперії. Саме там він опрацював величезний масив документів, що стали основою його головної праці. Художник Ілля Рєпін, вражений ерудицією Яворницького, запросив його консультувати знамениту картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану» — і навіть зобразив його на полотні як одного з козаків.

З 1902 року Яворницький очолив Катеринославський (нині Дніпровський) історичний музей, який перетворив на справжній храм козацької пам’яті. Під його керівництвом музей поповнився тисячами експонатів. Коли у 1927–1932 роках будувався Дніпрогес і під водою мала зникнути територія колишніх Січей, Яворницький організував масштабні археологічні розкопки, врятувавши безліч артефактів від затоплення. Ці розкопки стали одним із найбільших археологічних проєктів в Україні того часу.

Попри переслідування — спочатку з боку царської цензури, потім від радянської влади, яка звинувачувала його в «буржуазному націоналізмі» — Яворницький продовжував працювати до останніх днів. Він помер у Дніпропетровську (Дніпрі) у 1940 році, залишивши після себе понад 200 наукових праць, десятки тисяч зібраних артефактів і, головне, три томи «Історії запорізьких козаків», які досі залишаються неперевершеним дослідженням Запорозької Січі.

Метод роботи Яворницького був унікальним для його часу. Він поєднував архівну роботу з польовими дослідженнями: особисто об’їхав території всіх восьми Січей, опитував нащадків козаків, записував топоніми та легенди. Це давало йому ту повноту розуміння, яка відрізняє його працю від кабінетних досліджень інших істориків. Коли він описував, наприклад, розташування Чортомлицької Січі, він не просто цитував документи — він бачив ці місця на власні очі, ходив по залишках укріплень, вимірював відстані.

Перший том: внутрішнє життя козацької громади

Перший том — це свого роду енциклопедія козацького побуту, і саме він, мабуть, найбільш оригінальна частина всієї праці. Якщо інші історики зосереджувались на битвах та політиці, Яворницький вирішив спочатку показати, як козаки жили: чим займалися між походами, як організовували свій побут, яким було їхнє повсякденне існування на землях Дикого Поля.

Том відкривається детальним географічним описом Запорозьких Вольностей — території, підконтрольної Запорозькому Війську. Яворницький скрупульозно описує межі козацьких земель, річкову систему Дніпра та його приток, рослинний і тваринний світ степу. Ці розділи мають не лише історичне, а й географічне та екологічне значення, адже фіксують стан природного середовища степової України три століття тому — середовища, яке з того часу зазнало кардинальних змін.

Особливо цінний розділ присвячений восьми Запорозьким Січам — від найдавнішої Хортицької до останньої Нової (Підпільненської). Для кожної Січі Яворницький вказує точне розташування, час існування, обставини заснування та знищення, описує фортифікації та внутрішню планіровку. Він спирається не лише на документи, а й на результати власних польових досліджень: обміри, зарисовки, свідчення місцевих жителів, які ще пам’ятали перекази своїх дідів-запорожців.

Далі автор переходить до аналізу соціальної структури козацького суспільства. Він детально описує систему куренів — основних адміністративних одиниць Січі, пояснює принципи демократичного самоврядування: козацьку раду, вибори старшини, судову владу. Яворницький підкреслює, що козацька демократія, за всієї її обмеженості, була явищем унікальним для тогочасної Європи: на Січі кожен козак мав право голосу, а вибрана старшина могла бути позбавлена посади рішенням ради.

Розділи про одяг, побут, заняття козаків написані з особливою любов’ю до деталей. Яворницький описує козацький костюм з точністю етнографа: жупани, шаровари, пояси, шапки, чоботи — кожен елемент з поясненням його походження та символічного значення. Він пише про козацьку кухню, ремесла, торгівлю, навіть про музику та розваги. Завдяки цим розділам перший том перетворюється з наукової монографії на живий портрет козацького суспільства.

Другий том: від витоків козацтва до Хмельниччини

Другий том охоплює найдраматичніший період козацької історії — від появи перших козацьких громад наприкінці XV століття до подій 1686 року. Яворницький починає з аналізу самого походження козацтва — питання, яке й досі залишається дискусійним в історіографії. Він розглядає різні теорії: від «степової» (козаки як уходники, що промишляли в степу) до «військової» (козацтво як форма прикордонної оборони). Автор схиляється до комплексного пояснення, вважаючи, що козацтво виникло як поєднання різних соціальних процесів: втечі від кріпацтва, прикордонного життя, степового промислу та військової самоорганізації.

Окремий великий розділ присвячений князю Дмитру Вишневецькому (Байді) — засновнику першої відомої Січі на острові Мала Хортиця. Яворницький аналізує діяльність Вишневецького як дипломата та полководця, його стосунки з Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією. Автор показує, як Вишневецький заклав модель козацької політики, що балансувала між великими державами, використовуючи географічне положення Запорожжя як стратегічний козир.

Значну частину тому займає опис морських походів запорожців — одна з найяскравіших сторінок козацької історії. Яворницький детально описує конструкцію козацьких чайок (бойових човнів), тактику морського бою, напади на турецькі порти в Анатолії, Криму та навіть передмістях Стамбула. Ці походи, що тривали від XVI до середини XVII століття, зробили запорожців грізною морською силою, з якою мусив рахуватися навіть могутній османський флот.

Повстання Криштофа Косинського (1591–1593) та Северина Наливайка (1594–1596) розглянуті як перші спроби козацтва заявити про себе як про політичну силу. Яворницький аналізує причини цих повстань — наступ магнатів на козацькі права, спроби Речі Посполитої обмежити реєстр — і показує, як поразки ранніх повстань підготували ґрунт для майбутньої Хмельниччини.

Кульмінацією другого тому є опис Визвольної війни Богдана Хмельницького 1648–1654 років. Яворницький подає цю подію як закономірний результат десятиліть козацько-польського протистояння. Він детально описує битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та Зборовом, аналізує дипломатію Хмельницького, його спроби знайти союзників серед сусідніх держав. Особливу увагу автор приділяє організації козацького війська під час Хмельниччини — полковому устрою, ролі старшини, системі командування, де кожен полковий та сотенний хорунжий відповідав за прапор свого підрозділу і був гарантом його бойової честі.

Третій том: останній період Запорозької Січі

Третій том охоплює період від 1686 до 1734 року — складну епоху, коли Запорозька Січ опинилася між молотом московської централізації та ковадлом османсько-кримської загрози. Це час, коли козацька автономія поступово звужувалася, а спроби відстояти її призводили до трагічних наслідків.

Яворницький детально аналізує Кримські та Азовські походи кінця XVII століття, в яких запорожці брали участь як союзники московського царя. Автор показує суперечливий характер цього союзу: з одного боку, козаки воювали проти свого давнього ворога — Кримського ханства; з іншого — ці походи все більше перетворювали Січ на придаток московської армії, підриваючи козацьку самостійність. Яворницький фіксує зростаюче невдоволення запорожців, яке проявлялося у відмовах виконувати московські накази та в пошуках альтернативних союзників.

Одним із ключових епізодів тому є «справа Петрика» — спроба козацького писаря Петра Іваненка (Петрика) підняти антимосковське повстання з допомогою Кримського хана у 1690-х роках. Яворницький подає цю авантюру без прикрас, аналізуючи мотиви Петрика, реакцію козацького суспільства та причини невдачі. Цей епізод особливо цікавий як приклад того, що пошуки козаками незалежності від Москви не припинялися навіть після Переяславської ради.

Центральною фігурою третього тому є гетьман Іван Мазепа. Яворницький розглядає його тривале гетьманування (1687–1709), стосунки з московським царем Петром I, культурний розквіт Гетьманщини під його владою та, врешті, драматичний перехід Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни. Автор не ідеалізує Мазепу, але й не демонізує його — натомість прагне зрозуміти логіку рішень гетьмана, який опинився перед неможливим вибором між московським абсолютизмом та хисткою шведською обіцянкою свободи.

Том завершується описом подій після Полтавської катастрофи 1709 року: зруйнування Чортомлицької (Старої) Січі за наказом Петра I, еміграцію козаків в Олешки під кримський протекторат і, нарешті, заснування Нової Січі у 1734 році. Яворницький подає ці події як трагедію козацької свободи, але водночас демонструє неймовірну живучість запорозьких інститутів, які, попри всі удари долі, продовжували відтворюватися на нових місцях.

Методологія: архіви, експедиції, артефакти

Яворницький був одним із перших українських істориків, який послідовно поєднував три джерела інформації: писемні документи, матеріальні артефакти та усну традицію. Цей підхід, який сьогодні здається очевидним, для кінця XIX століття був новаторським. Більшість тогочасних істориків працювали виключно з документами; Яворницький же наполягав, що для розуміння козацького світу необхідно бачити речі, якими козаки користувалися, ходити по землі, де вони жили, і слухати перекази, які вони залишили.

Документальна база праці вражає навіть за сучасними стандартами. Яворницький працював у десятках архівів: Архіві Міністерства закордонних справ у Москві, Архіві Головного штабу в Петербурзі, Київській археографічній комісії, приватних архівах дворянських родин — нащадків козацької старшини. Він опрацював тисячі документів: гетьманські універсали, царські грамоти, дипломатичне листування, судові протоколи, реєстри козаків, фінансові звіти. Кожне твердження в тексті підкріплене посиланнями на конкретні документи, що дозволяє сучасним дослідникам перевіряти та доповнювати його висновки.

Польові дослідження Яворницького — це окрема захоплива історія. Він особисто відвідав місця всіх восьми Січей, обстежив десятки козацьких могил та цвинтарів, зібрав сотні артефактів у селах колишніх Запорозьких Вольностей. Під час своїх подорожей він записував свідчення старожилів, які ще зберігали живу пам’ять про козацькі часи. Деякі з цих інформаторів були внуками останніх запорожців — людей, що застали живих учасників подій XVIII століття.

Матеріальні артефакти, зібрані Яворницьким, стали основою колекції Катеринославського музею і додали до його праці вимір, якого бракувало іншим дослідженням. Описуючи козацьке озброєння, він міг посилатися на конкретні зразки зброї з власної колекції; пишучи про побут — показувати посуд, одяг, прикраси. Це поєднання наукового тексту з музейною колекцією зробило його працю чимось значно більшим, ніж звичайна монографія — це був цілісний проєкт збереження козацької спадщини у всій її повноті.

Козацька військова організація: від рядового до кошового

Один із найцінніших аспектів праці Яворницького — ретельний опис військової організації Запорозького Війська. Автор показує, що козацька армія, попри зовнішню хаотичність, мала чітку структуру з визначеними рангами, обов’язками та процедурами. Ця структура еволюціонувала протягом століть, але зберігала свої основні принципи: виборність командирів, колективне прийняття рішень щодо походів та підпорядкування обраній старшині під час бойових дій.

На вершині ієрархії стояв кошовий отаман — головнокомандувач Війська, обраний козацькою радою. Поруч із ним діяла військова старшина: суддя (відповідав за судочинство), писар (канцелярія та дипломатія), осавул (військова дисципліна та розвідка) і хорунжий — хоронитель головного прапора Війська. Яворницький наголошує, що посада хорунжого була не просто церемоніальною: хорунжий відповідав за головну хоругву Січі, яка була символом козацької державності, і з’являвся з нею на всіх урочистих та військових заходах.

Яворницький детально описує процедуру обрання старшини на козацькій раді. Хорунжого обирали всім Військом — так само, як кошового та інших представників старшини. Кандидат мусив бути досвідченим воїном, якому товариство довіряло ніс прапор у бою. Автор наводить приклади, коли хорунжі відзначалися особливою хоробрістю, захищаючи козацький стяг від ворога, — адже втрата прапора вважалася найбільшою ганьбою для всього Війська.

Окрім Січової старшини, Яворницький описує і полкову структуру, яка склалася під час Хмельниччини та існувала в Гетьманщині. На полковому рівні також існувала посада хорунжого: полковий хорунжий відповідав за прапор полку, а сотенний хорунжий — за прапор сотні. Ці посади були не лише військовими, а й адміністративними: хорунжі брали участь в управлінні полком чи сотнею, могли заміщувати полковника або сотника під час їхньої відсутності. На найвищому рівні існував генеральний хорунжий — один із членів генеральної старшини Гетьманщини, який зберігав головний прапор усієї козацької держави та мав вплив на найважливіші державні рішення.

Яворницький також приділяє увагу козацькому озброєнню та тактиці. Він описує основні види зброї: шаблі, списи, рушниці, гармати; пояснює тактику табору — укріпленого кола з возів, яке козаки використовували для оборони в степу; аналізує прийоми морського бою на чайках. Для кожного виду озброєння автор подає не лише опис, а й контекст використання — як саме козаки воювали і що робило їхню армію ефективною проти значно більших та краще озброєних ворогів.

Вплив на подальшу науку

Праця Яворницького стала фундаментом, на якому будувалися всі подальші дослідження Запорозької Січі. Її вплив на українську історіографію важко переоцінити: фактично, кожен дослідник козацтва XX–XXI століть починав свою роботу з Яворницького. Його тритомник створив канонічний наратив історії Запорожжя, який — за всіх пізніших доповнень та уточнень — залишається базовою рамкою для розуміння козацької доби.

Михайло Грушевський, найвідоміший український історик і автор десятитомної «Історії України-Руси», неодноразово посилався на Яворницького у своїх розділах, присвячених козацтву. При цьому Грушевський, який працював у ширшому хронологічному та тематичному діапазоні, визнавав, що в питаннях внутрішнього життя Січі Яворницький залишається неперевершеним авторитетом. Це визнання від найбільшого українського історика свідчить про виняткову якість дослідження Яворницького.

У радянський період праці Яворницького потрапили під ідеологічний тиск. Офіційна радянська історіографія намагалася інтерпретувати козацтво виключно як «класову боротьбу» та «возз’єднання братніх народів». Праці Яворницького, які підкреслювали самобутність козацької цивілізації та її відмінність від московської традиції, не вписувалися в цю схему. Тим не менш, навіть радянські історики не могли ігнорувати його фактичний матеріал і змушені були посилатися на його працю, водночас «виправляючи» його «ідеологічні помилки».

Із здобуттям Україною незалежності у 1991 році праці Яворницького пережили справжній ренесанс. Їх було перевидано кількома тиражами, вони стали обов’язковим читанням для студентів-істориків. Сучасні дослідники — такі як Віктор Брехуненко, Тарас Чухліб, Ігор Стороженко — продовжують розвивати напрямки, окреслені Яворницьким, використовуючи нові джерела та сучасні методи, але незмінно спираючись на його фундаментальну працю як на відправну точку.

Вплив Яворницького вийшов далеко за межі академічної науки. Його яскравий, захоплений стиль розповіді зробив козацьку тематику популярною серед широкого читацького загалу. Без перебільшення можна сказати, що саме Яворницький сформував той романтичний образ запорожця — вільного воїна степів, лицаря честі та відваги — який став частиною українського національного самосвідомості. Цей образ, звісно, є ідеалізованим, але він заснований на реальних фактах, які Яворницький відшукав та задокументував.

Критика та сучасна перспектива

За всіх своїх незаперечних достоїнств, праця Яворницького не позбавлена недоліків, які сучасні дослідники цілком справедливо відзначають. Головний з них — певна романтизація козацтва. Яворницький, безумовно закоханий у свою тему, іноді подає запорожців у надто ідеалізованому світлі, применшуючи менш привабливі сторони козацького життя: жорстокість міжусобних конфліктів, складні стосунки з некозацьким населенням, участь у работоргівлі, алкоголізм, який був серйозною проблемою Січі.

Також слід зазначити, що Яворницький писав свою працю в межах методологічних підходів XIX століття, які суттєво відрізняються від сучасних. Він мало уваги приділяв соціально-економічному аналізу, демографії, ґендерним аспектам (жінки майже відсутні в його розповіді, хоча й не жили на Січі, але відігравали важливу роль у козацькому суспільстві Вольностей). Його підхід переважно описовий та подієвий — він розповідає, що сталося, але не завжди пояснює глибинні структурні причини.

Сучасна історіографія значно розширила тематику козакознавства порівняно з Яворницьким. Дослідники XX–XXI століть звертають увагу на аспекти, які Яворницький оминув або торкнувся побіжно: повсякденне життя некозацького населення Вольностей, економічні зв’язки Січі із зовнішнім світом, релігійне життя, правову систему в деталях. Також з’явилися нові джерела: турецькі та кримські архіви, польські документи, результати археологічних розкопок, які дозволяють доповнити та скоригувати картину, намальовану Яворницьким.

Мова оригіналу також є предметом обговорення. Яворницький писав російською мовою — як і більшість українських учених того часу, які працювали в умовах російської імперії, де публікація наукових праць українською була фактично заборонена (Емський указ 1876 року). Пізніші українські переклади не завжди точно передають нюанси оригінального тексту. Тим не менш, це обставина часу, а не свідомий вибір автора, який у приватному житті послідовно користувався українською мовою.

Попри ці зауваження, жоден серйозний критик не ставить під сумнів загальне значення праці Яворницького. Його фактичний матеріал залишається надійним, його описи — точними, а його внесок у збереження козацької спадщини — безцінним. Критика стосується переважно інтерпретацій та акцентів, а не фактологічної основи, що свідчить про високу якість його дослідницької роботи.

Чому варто читати сьогодні

У часи, коли Україна веде війну за своє існування, звернення до козацької історії набуває особливого значення. Козацтво — це не лише етнографічна екзотика чи предмет академічних дискусій. Це корінь української військової традиції, витоки тієї воєнної культури, яка проявляє себе і сьогодні на полях бою. Читаючи Яворницького, сучасний читач знаходить дивовижні паралелі між козацькою добою та сьогоденням: та сама необхідність захищати свою землю від імперії, та сама здатність до самоорганізації, те саме поєднання індивідуальної ініціативи з колективною дисципліною.

Для тих, хто цікавиться історією козацької старшини — а саме цьому присвячений наш проєкт — праця Яворницького є обов’язковим читанням. Ніде більше ви не знайдете такого повного опису козацької ієрархії, ролі хорунжого у козацькому суспільстві, процедури обрання старшини та розподілу обов’язків між різними посадами. Яворницький показує, що хорунжий — це не просто людина з прапором, а ключова фігура козацького устрою, символ єдності та бойового духу Війська.

Окрім наукового змісту, книга приваблює і стилем. Яворницький — чудовий оповідач, який уміє перетворити архівний документ на захоплюючу розповідь. Його описи козацького побуту читаються як пригодницький роман; битви постають перед очима з кінематографічною виразністю; портрети козацьких ватажків запам’ятовуються не гірше за літературних героїв. Це рідкісна якість для наукової праці — і одна з причин, чому «Історія запорізьких козаків» залишається популярною вже понад сто років.

Нарешті, читання Яворницького — це акт культурного спротиву. Протягом століть імперії — спочатку російська, потім радянська — намагалися стерти пам’ять про Запорозьку Січ як окреме, незалежне від Москви явище. Яворницький зберіг цю пам’ять, систематизував її та передав наступним поколінням. Кожного разу, коли українець відкриває його книгу, він продовжує ту справу, яку почав Дмитро Іванович у далекому 1892 році — справу збереження та осмислення власної історії.

Тритомник Яворницького доступний у кількох перевиданнях та в електронному вигляді. Для першого знайомства рекомендуємо почати з першого тому — він найбільш доступний для непідготовленого читача і дає цілісне уявлення про козацький світ. Другий і третій томи, більш насичені подіями та датами, краще читати, вже маючи базове розуміння козацького устрою, яке дає перший том. Але навіть якщо ви прочитаєте лише окремі розділи — про Січі, про старшину, про побут — ви отримаєте безцінне знання про одну з найяскравіших сторінок української історії.