Чому ця книга важлива
Період визвольних змагань 1917–1921 років був часом безпрецедентної різноманітності українських збройних формувань. На теренах України одночасно діяли десятки армій, загонів, дивізій, куренів — від Вільного козацтва до Січових Стрільців, від армії Центральної Ради до військ Директорії, від Української Галицької Армії до повстанських отаманів. Кожне з цих формувань мало власну уніформу, систему звань, знаки розрізнення, тактику. До появи книги Ярослава Тинченка «Визвольні змагання 1917–1921» не існувало жодного видання, яке б систематично охопило всю цю калейдоскопічну різноманітність в одній праці.
Тинченко зробив те, на що раніше ніхто не наважувався: зібрав в одній книзі детальні описи уніформ, знаків розрізнення, озброєння та організаційних структур усіх основних українських збройних формувань цього періоду. Результатом стала унікальна енциклопедія — не в традиційному сенсі алфавітного довідника, а як цілісне, систематичне порівняльне дослідження, що дозволяє побачити українську військову справу 1917–1921 років як єдине, хоча й внутрішньо різноманітне явище.
Для нашого проєкту «Хорунгі» ця книга має особливе значення, бо саме тут уперше проведено систематичне порівняння місця хорунжого в різних українських збройних формуваннях. У кожній армії — УНР, Гетьманату, Директорії, УГА, повстанських загонів — хорунжий мав дещо інший статус, інші знаки розрізнення, інші функції. Тинченко дозволяє побачити ці відмінності і зрозуміти, що стоїть за ними: різні традиції, різні військові культури, різні обставини формування.
Книга вийшла 2013 року — за рік до початку російсько-української війни і за дев'ять років до повномасштабного вторгнення. Тоді тема визвольних змагань цікавила переважно істориків та колекціонерів мілітарії. Після 2014 року, і особливо після 2022 року, інтерес до неї зріс багатократно: українське суспільство звернулося до свого військового минулого, шукаючи витоки тієї сили, що дозволила зупинити ворога. Книга Тинченка стала одним з ключових джерел для цього пошуку.
Ярослав Тинченко: від деталі до панорами
«Визвольні змагання 1917–1921» — це підсумкова праця Ярослава Тинченка, в якій він зібрав і систематизував результати багаторічних досліджень. Якщо попередня книга «Армія Української Народної Республіки 1917–1918» зосереджувалася на одному формуванні, то тут автор охопив усе поле українських збройних сил визвольної доби. Цей перехід від деталі до панорами — від мікроісторії одного формування до макроісторії всіх формувань разом — вимагав величезної ерудиції та здатності до синтезу.
Як заступник директора Національного військово-історичного музею України, Тинченко мав унікальну перевагу: він працював безпосередньо з артефактами — уніформами, відзнаками, зброєю, що зберігалися у музейних фондах. Для книги про визвольні змагання ця перевага виявилася вирішальною: Тинченко зміг порівняти реальні зразки уніформ та знаків розрізнення різних армій, виявити невідповідності між наказами та практикою, ідентифікувати раніше невідомі типи відзнак.
Методологія Тинченка в цій книзі поєднує кілька підходів. По-перше, архівний аналіз: автор систематично переглянув накази та розпорядження щодо уніформ, знаків розрізнення та організаційних штатів усіх основних формувань. По-друге, матеріальний аналіз: вивчення збережених зразків у музейних та приватних колекціях. По-третє, іконографічний аналіз: вивчення фотографій, малюнків, плакатів того часу, на яких зображені вояки різних формувань. Поєднання цих методів дозволило створити картину, значно повнішу та достовірнішу, ніж та, що виникає при використанні лише одного типу джерел.
Варто зазначити, що до 2013 року Тинченко вже опублікував десятки статей та кілька монографій з теми, зокрема «Офіцерський корпус Армії УНР (1917–1921)» та вже згадувану книгу про армію УНР. Кожна з цих праць була присвячена окремому аспекту військової історії визвольних змагань. «Визвольні змагання 1917–1921» стала синтезом усього попереднього доробку — книгою, в якій окремі нитки переплітаються у цілісне полотно.
Вільне козацтво: стихія і традиція
Книга починається з описів перших українських збройних формувань 1917 року — часу, коли російська імперія розпалася і на її уламках почали виникати нові збройні сили. Першими серед них було Вільне козацтво — рух самоорганізації українського селянства, що спонтанно виник для захисту від мародерства, злочинності та анархії, які супроводжували розпад імперської влади.
Тинченко описує Вільне козацтво як надзвичайно строкате явище. В одних місцевостях це були невеликі загони селян із мисливськими рушницями, в інших — добре організовані підрозділи з досвідченими офіцерами, що повернулися з фронту. Об'єднувало їх одне: свідоме звернення до козацької традиції. Загони називали себе «козацькими», обирали «отаманів» та «хорунжих», використовували козацьку символіку.
Тинченко зазначає, що звання «хорунжий» у Вільному козацтві мало дещо інший зміст, ніж у подальших регулярних арміях. Тут хорунжий обирався, а не призначався; його авторитет базувався не на формальному рангу, а на довірі громади; він часто поєднував військові обов'язки з громадськими — організацією варт, розв'язанням суперечок, захистом села від зовнішніх загроз. У цьому сенсі хорунжий Вільного козацтва був найближчим до свого козацького прообразу — людини, що тримала хоругву громади і за цей обов'язок отримувала повагу та владу.
Уніформа Вільного козацтва, за описами Тинченка, була здебільшого імпровізованою. Вояки носили цивільний одяг, часто з додаванням окремих військових елементів — шапок, поясів, кокард з тризубом або козацькою символікою. Єдиних знаків розрізнення не існувало: кожен загін мав власну систему або обходився без неї. Тинченко наводить рідкісні фотографії козаків Вільного козацтва, на яких видно цю різноманітність — від напівсільського вигляду до цілком військового.
Попри свою стихійність, Вільне козацтво відіграло важливу роль: воно показало, що українське суспільство здатне до самоорганізації, що козацька традиція жива в народній пам'яті і що потенціал для створення національної армії існує. Коли Центральна Рада почала формувати регулярні підрозділи, саме з лав Вільного козацтва прийшли багато добровольців — і серед них ті, хто вже мав досвід командування як хорунжі стихійних загонів.
Армія Центральної Ради та Гетьманату: пошуки форми
Тинченко послідовно описує еволюцію збройних сил Української держави через кілька політичних режимів. Армія Центральної Ради (листопад 1917 — квітень 1918) перебувала на початковій стадії формування: не було єдиної уніформи, єдиної системи звань, навіть єдиного командування. Різні підрозділи — Полк імені Хмельницького, Запорозька дивізія, загони Вільного козацтва — мали кожен свою організацію і підпорядковувалися різним структурам.
Автор показує, що саме в цей хаотичний період відбувалася ключова дискусія про систему звань. Одна частина офіцерів виступала за збереження російських назв (прапорщик, поручник, капітан), яка була їм звичною. Інша — за впровадження козацьких назв (хорунжий, сотник, осавул), що символізувало б розрив з російською традицією. Тинченко документує цю полеміку через накази, протоколи нарад, газетні статті того часу. Перемога козацької термінології — яку Тинченко називає «лінгвістичною деколонізацією» — стала одним з найважливіших символічних рішень молодої держави.
Гетьманат Павла Скоропадського (квітень — грудень 1918 року) став періодом найбільш систематичної роботи над військовим будівництвом. Тинченко детально описує реформи Гетьманату: створення Генерального штабу, організацію восьми армійських корпусів, розробку стандартної уніформи та знаків розрізнення. Саме за Гетьманату система звань набула завершеного вигляду: хорунжий, значковий, сотник, осавул, курінний, підполковник, полковник, генерал-хорунжий, генерал-значковий, генерал-бунчужний, генерал-отаман.
Тинченко звертає увагу на цікаву деталь: у генеральських званнях також використовувалося слово «хорунжий» — генерал-хорунжий був першим генеральським рангом, аналогом генерал-майора. Таким чином, хорунжий виступав як маркер «першості» на двох рівнях ієрархії: першим офіцерським званням і першим генеральським. Ця паралель, яку Тинченко тонко відзначає, засвідчує глибоке розуміння козацької традиції творцями системи: як козацький хорунжий був першим серед старшини, так і в новій армії це слово позначало початок нового ранґу.
Уніформа Гетьманату, за описом Тинченка, була найбільш розробленою серед усіх українських формувань того часу. Мундир сірого або захисного (хакі) кольору, жовто-блакитні петлиці, шеврони з срібного та золотого галуна на рукавах — усе це створювало образ армії, що прагнула відповідати європейським стандартам. Тинченко наводить кольорові ілюстрації реконструкцій, а також оригінальні фотографії, що дозволяють побачити, як ці уніформи виглядали на практиці.
Армія Директорії: боротьба до кінця
Директорія, що прийшла до влади в грудні 1918 року після повстання проти Гетьманату, успадкувала фрагменти його армії та доповнила їх новими формуваннями — передусім Корпусом Січових Стрільців під командою Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Тинченко описує армію Директорії як найскладніший об'єкт дослідження: вона була конгломератом різнорідних частин, кожна з яких мала власну історію, традиції та, часто, власну уніформу.
Січові Стрільці — елітний підрозділ армії Директорії — описані Тинченком з особливою деталізацією. Їхня уніформа, що поєднувала елементи австрійської та козацької традицій, відрізнялася від решти армії і вважалася предметом гордості. Знаки розрізнення включали характерну кокарду з тризубом, нарукавний знак з зображенням лева (символ Галичини) та стандартні шеврони. Хорунжі Січових Стрільців, за свідченням Тинченка, були одними з найкраще підготовлених молодших офіцерів української армії, оскільки більшість з них мали бойовий досвід Першої світової війни.
Тинченко детально описує повстанських отаманів — феномен, унікальний для армії Директорії. Такі командири, як Зелений, Ангел, Божко, Волинець, діяли напівавтономно, маючи власні загони з власною організацією. Уніформа та знаки розрізнення в цих загонах були ще більш різноманітними, ніж у регулярній армії: деякі отамани вигадували власні відзнаки, інші обходилися без будь-якої системи звань. Тинченко зазначає, що навіть у загонах отаманів подекуди зустрічалося звання «хорунжий» — настільки глибоко воно вкорінилося в українському військовому лексиконі.
Зимовий похід армії УНР 1919–1920 років описаний як кульмінація боротьби Директорії. Тинченко показує, як під час цього героїчного рейду тилами ворога уніформа та знаки розрізнення остаточно втратили значення: вояки одягалися в те, що вдавалося здобути, а звання визначалися не шевронами, а реальним авторитетом і здатністю вести людей. Молоді хорунжі, що вступили до армії в акуратних мундирах, після місяців Зимового походу були нерозрізнимі від рядових козаків — але саме на них трималася армія, бо вони залишалися тими, хто веде за собою.
Українська Галицька Армія та інші формування
Розділ про Українську Галицьку Армію — один з найбільших у книзі — доповнює монографію Литвина та Науменка новими деталями. Тинченко, як фахівець з уніформістики та знаків розрізнення, описує матеріальну культуру УГА з детальністю, недосяжною для попередніх дослідників. Кожен тип кокарди, кожна конфігурація зірочок на комірі, кожний відтінок петлиці задокументований і проілюстрований.
Тинченко проводить детальне порівняння системи звань УГА з системою армії УНР (Наддніпрянської). Хоча обидві армії використовували козацьку термінологію, конкретні назви подекуди відрізнялися: армія УНР мала «значкового», тоді як УГА — «четаря»; армія УНР — «осавула», УГА — «отамана». Ці розбіжності, зазначає автор, створювали плутанину під час спільних операцій: наддніпрянський сотник і галицький сотник мали однаковий ранг, але наддніпрянський осавул і галицький отаман — різні, хоча й близькі за функцією.
Проте одне звання було ідентичним в обох арміях — хорунжий. Це збіг, який Тинченко вважає невипадковим: хорунжий був настільки глибоко вкорінений у козацькій традиції, що будь-яка українська армія, незалежно від регіону та обставин формування, ставила його на перше місце в офіцерській ієрархії. Ні галичани, ні наддніпрянці не мали сумнівів щодо цього звання — воно сприймалося як очевидне, природне, єдино можливе.
Окрім армії УНР та УГА, Тинченко описує менш відомі формування: Запорозьку Січ Скоропадського, Сердюцьку дивізію, Залізничну дивізію, формування отамана Григор'єва, Чорних запорожців, загони різних отаманів. Кожне з них мало свою специфіку, і Тинченко скрупульозно фіксує відмінності в уніформі, знаках розрізнення, організації. Ця панорамність робить книгу унікальною: ніде більше не можна знайти в одному виданні описи такої кількості формувань з такою деталізацією.
Особливий інтерес становить опис формувань, що перебували на межі між регулярною армією та партизанщиною. Тинченко показує, як у цих загонах козацькі звання набували нового змісту: хорунжий міг бути і командиром бойової групи, і організатором постачання, і агітатором, і розвідником — залежно від потреб моменту. Ця багатофункціональність, характерна для партизанських формувань, повертала звання хорунжого до його первісного козацького значення — не вузького військового рангу, а широкої громадської ролі.
Хорунжий у кожній армії: порівняльний аналіз
Найціннішим внеском книги для теми хорунжих є систематичне порівняння цього звання у різних українських збройних формуваннях. Тинченко зводить ці дані в єдину картину, яка дозволяє побачити як спільне ядро, так і варіації.
У Вільному козацтві хорунжий був виборною посадою, подібно до козацького прообразу. Його обирала громада, і він відповідав перед нею. Знаків розрізнення як таких не існувало — хорунжого впізнавали в обличчя. Його функції виходили за суто військові рамки: він був і командиром, і суддею, і представником громади.
В армії Центральної Ради хорунжий був уже формальним військовим званням, але ще не мав чітко визначених знаків розрізнення. Різні підрозділи використовували різні системи — від переробленої російської до імпровізованої козацької. Функція хорунжого визначалася конкретним підрозділом: в одному це був командир взводу, в іншому — ад'ютант командира.
В армії Гетьманату хорунжий отримав стандартизовані знаки розрізнення — один срібний шеврон на рукаві. Його функції були чітко визначені штатними розписами: командир чоти (взводу), помічник командира сотні (роти), або молодший штабний офіцер. Саме в армії Гетьманату звання хорунжого набуло найбільш «регулярного» вигляду, наближеного до європейських аналогів.
В армії Директорії, і особливо у Січових Стрільцях, хорунжий мав додаткове ідейне навантаження. Молодші офіцери-хорунжі були, як правило, свідомими українцями, що пішли воювати не з обов'язку, а з переконання. Їхній авторитет базувався не лише на формальному ранзі, а й на особистому прикладі, освіченості, здатності надихати солдатів. Тинченко наводить приклади хорунжих Січових Стрільців, які пізніше стали відомими громадськими та культурними діячами, — засвідчуючи, що це було звання для кращих.
В Українській Галицькій Армії хорунжий відповідав австрійському Fаhnrich і мав зірочку на комірі. Галицький хорунжий, як правило, мав кращу формальну підготовку, ніж його наддніпрянський колега, завдяки австрійській військовій школі. Проте Тинченко зазначає, що після об'єднання армій за Збручем різниця швидко стиралася: бойовий досвід зрівнював підготовку, і через кілька тижнів спільних боїв галицький хорунжий та наддніпрянський хорунжий розрізнялися хіба що вимовою.
Озброєння та тактика різних формувань
Окрім уніформи та звань, Тинченко приділяє увагу озброєнню та тактиці різних українських формувань. Ця тема рідко розглядається в українській історіографії з належною деталізацією, і книга Тинченка заповнює цю прогалину.
Озброєння українських армій було надзвичайно різноманітним — і це створювало серйозні проблеми з постачанням. Армія УНР використовувала переважно російську зброю — гвинтівки Мосіна, кулемети «Максим», артилерію зразка 1902 року. УГА — австрійську: гвинтівки Манліхер, кулемети Шварцлозе, австрійську артилерію. Тинченко описує проблеми, що виникали при спробах об'єднати ці арсенали: різні калібри, різні системи затвора, різні типи боєприпасів — все це ускладнювало координацію та постачання.
Тактика також варіювалася від формування до формування. Частини з кадровими офіцерами — переважно колишніми старшинами австрійської чи російської армій — застосовували тактику позиційної війни, знайому їм з фронтів Першої світової. Повстанські загони отаманів діяли партизанськими методами: засідки, нальоти, швидкі відступи. Січові Стрільці, за описом Тинченка, поєднували обидва підходи — регулярну тактику з елементами партизанщини, що робило їх особливо ефективними.
Для хорунжих тактична різноманітність мала пряме значення: молодший офіцер мусив адаптуватися до конкретного типу бою — чи то позиційна оборона в окопах, чи нічний рейд на ворожий тил, чи вуличні бої в місті. Тинченко зазначає, що найефективнішими виявлялися хорунжі, здатні поєднувати різні тактичні підходи — ті, хто мав і формальну підготовку, і бойову інтуїцію. Саме такі командири, незалежно від армії, до якої належали, забезпечували боєздатність своїх підрозділів.
Спадщина визвольних змагань у сучасній Україні
Книга Тинченка, хоча й присвячена минулому, має безпосередній зв'язок із сьогоденням. Збройні Сили України свідомо спираються на традиції визвольних змагань 1917–1921 років: козацькі назви підрозділів, тризуб на кокардах, система звань, що включає хорунжого, — все це прямо продовжує лінію, задокументовану Тинченком.
Повернення звання «хорунжий» до ЗСУ у 2020 році — вже як першого сержантського рангу — стало символічним актом відновлення тяглості. Тинченко в своїй книзі показав, що хорунжий у різних українських арміях мав різний формальний статус (офіцер в одних, підофіцер в інших), але скрізь виконував одну й ту саму ключову функцію: був зв'язковою ланкою між солдатами та вищим командуванням, тим, хто безпосередньо веде людей у бій. Сучасний хорунжий ЗСУ продовжує саме цю функцію.
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році надало книзі Тинченка нового звучання. Як і в 1917–1921 роках, Україна воює з росією за своє існування. Як і тоді, ключову роль відіграють молодші командири — сержанти та хорунжі, — що ведуть своїх солдатів у бій. Як і тоді, національна ідея є головним мотиватором. Як і тоді, Україна протистоїть кількісно переважаючому ворогу, компенсуючи перевагу якістю, ініціативою та волею до перемоги.
Тинченко також документує трагічні уроки визвольних змагань: внутрішні конфлікти, нестача міжнародної підтримки, проблеми з координацією між різними формуваннями. Ці уроки залишаються актуальними: сучасна Україна успішно уникає багатьох помилок минулого — зокрема, забезпечуючи єдність командування та міжнародну підтримку, — і знання історії, систематизоване в книзі Тинченка, допомагає усвідомити, наскільки важливі ці досягнення.
Кому і навіщо читати
«Визвольні змагання 1917–1921» Ярослава Тинченка — це книга для тих, хто хоче побачити повну картину українського військового будівництва у найдраматичніший період новітньої історії. Якщо інші праці зосереджуються на окремих формуваннях, то Тинченко дає панораму — від стихійних загонів Вільного козацтва до дисциплінованих корпусів УГА, від імпровізованих кокард до стандартизованих систем знаків розрізнення.
Для нашого проєкту «Хорунгі» книга є незамінним джерелом порівняльних даних. Саме тут ми знайшли матеріал для розуміння того, як одне й те саме звання — хорунжий — функціонувало в різних контекстах, набуваючи різних відтінків значення, але зберігаючи спільне ядро: відповідальність, провідництво, зв'язок з козацькою традицією.
Книга рекомендована військовослужбовцям ЗСУ, які хочуть знати витоки своїх традицій. Студентам історичних факультетів — як взірець порівняльного дослідження. Колекціонерам мілітарії — як найповніший довідник з ідентифікації знаків розрізнення українських формувань 1917–1921 років. Журналістам та публіцистам — як джерело точної інформації в часи, коли тема визвольних змагань постійно присутня у публічному дискурсі.
Ярослав Тинченко створив книгу, яка не лише описує минуле, а й допомагає зрозуміти сьогодення. Кожна хоругва, кожен шеврон, кожна кокарда, описана в цій праці, — це свідчення того, що українці впродовж усієї своєї історії прагнули мати власне військо та власну державу. Хорунжий — від козацького прапороносця до молодшого офіцера армії УНР і сучасного сержанта ЗСУ — є живим символом цього прагнення. І книга Тинченка — найповніше документальне підтвердження тяглості цього символу.