Чому ця книга важлива
Армія Української Народної Республіки 1917–1918 років — одна з найменш досліджених сторінок української військової історії. Попри те, що саме ці збройні формування стали першою спробою створити регулярну українську армію нового часу, довгі десятиліття вони залишалися на маргінесі як радянської, так і емігрантської історіографії. Радянська наука зображала армію УНР як «контрреволюційні банди», емігрантська — нерідко ідеалізувала, створюючи образ героїчної, але приреченої армії. Ярослав Тинченко першим підійшов до теми з позицій сучасної академічної науки, спираючись на документальну базу, а не на ідеологічні кліше.
Книга «Армія Української Народної Республіки 1917–1918» заповнила величезну лакуну в українській військовій історіографії. До її появи не існувало жодного систематичного дослідження, яке б детально описувало процес формування збройних сил УНР від перших козацьких загонів Вільного козацтва до регулярних дивізій Гетьманату та Директорії. Тинченко не лише зібрав і систематизував величезний масив архівних документів, а й створив цілісну картину того, як народжувалася українська армія — з усіма її суперечностями, проблемами та здобутками.
Особливу цінність книзі надає те, що Тинченко — не кабінетний теоретик, а практик військової музеології. Як заступник директора Національного військово-історичного музею України, він мав безпосередній доступ до унікальних артефактів — уніформ, знаків розрізнення, документів, фотографій — які інші дослідники бачили лише в каталогах. Ця матеріальна база надає книзі рідкісну конкретність: Тинченко описує не абстрактні схеми, а реальні предмети, які можна побачити, виміряти, порівняти.
Для нашого проєкту «Хорунгі» ця праця є одним з ключових джерел. Саме Тинченко найдетальніше описав систему звань армії УНР, у якій хорунжий був першим офіцерським званням — аналогом прапорщика в російській армії, але зі свідомим зверненням до козацької традиції. Вибір саме цього слова — «хорунжий» замість «прапорщик» — був не випадковим, а програмним: молода українська держава свідомо відкидала російську військову номенклатуру і будувала власну систему, засновану на козацькій спадщині.
Ярослав Тинченко: дослідник у музейних сховищах
Ярослав Юрійович Тинченко — одна з найпомітніших постатей сучасної української військової історіографії. Народившись у Києві, він з юних років захопився історією українських збройних формувань XX століття — темою, яка за радянських часів була фактично забороненою. Після здобуття Україною незалежності Тинченко отримав можливість працювати з архівами, що десятиліттями були закритими, і присвятив цій роботі все своє професійне життя.
Обіймаючи посаду заступника директора Національного військово-історичного музею України, Тинченко поєднав наукову роботу з музейною практикою. Це дало йому унікальну перевагу: тоді як більшість істориків працюють виключно з текстовими джерелами, Тинченко мав змогу вивчати матеріальні артефакти — уніформи, відзнаки, зброю, особисті речі вояків. Кожен погон, кожен шеврон, кожна кокарда, що потрапляла до його рук, ставала джерелом інформації, часом навіть ціннішим за писемні документи.
До написання книги про армію УНР Тинченко вже здобув визнання як автор фундаментальної праці «Офіцерський корпус Армії УНР (1917–1921)» — масштабного біографічного довідника, що містив відомості про тисячі офіцерів Української армії. Ця попередня робота стала для нього своєрідною розвідкою: збираючи біографії окремих людей, Тинченко побачив загальну картину — як формувалася армія, як еволюціонувала її структура, які проблеми долали її командири. Книга про армію УНР стала логічним продовженням цієї роботи, але вже на макрорівні.
Методологія Тинченка відрізняється від підходу багатьох його колег. Він уникає ідеологічних оцінок і зосереджується на фактах: документах, наказах, штатних розписах, списках особового складу. Його текст насичений посиланнями на конкретні архівні фонди і справи, що дозволяє будь-якому дослідникові перевірити кожне твердження. Цей підхід, типовий для західної академічної традиції, був новаторським для української військової історіографії, яка довго тяжіла до публіцистики та емоційних оцінок.
Тинченко також відомий як автор численних статей у фахових виданнях, учасник наукових конференцій, консультант для документальних фільмів та телевізійних програм з військової історії. Його роботи стали обов'язковими для вивчення на кафедрах військової історії українських університетів, а його висновки щодо системи звань армії УНР визнаються авторитетними як в Україні, так і за кордоном.
Від стихійних загонів до регулярної армії
Одна з найцікавіших частин книги — детальний опис процесу формування збройних сил Української Народної Республіки. Тинченко показує, що цей процес не був лінійним чи заздалегідь запланованим. Навпаки, армія УНР народжувалася хаотично, під тиском обставин, часто всупереч планам самого уряду Центральної Ради, який спочатку не бачив потреби у великій армії.
Початком українського військового будівництва Тинченко вважає рух «Вільного козацтва» — самоорганізованих селянських загонів, що виникли влітку 1917 року для захисту населення від мародерства та анархії. Ці загони, які свідомо обирали козацькі назви та звання, стали першим проявом масового прагнення українців мати власне військо. Тинченко документує десятки таких загонів по всій Україні, показуючи їхню різноманітність: від кількох десятків озброєних селян до добре організованих підрозділів з чіткою структурою командування.
Паралельно з Вільним козацтвом відбувався процес «українізації» — виділення українських підрозділів зі складу старої російської армії. Тинченко детально описує, як формувалися перші регулярні українські частини: полк імені Богдана Хмельницького, полк імені Дорошенка, Запорозька дивізія. Ці підрозділи мали кадрових офіцерів, часто з досвідом Першої світової війни, і являли собою більш боєздатну силу, ніж загони Вільного козацтва. Проте їхня відданість українській справі була нерівною: деякі переходили на бік більшовиків або просто розходилися по домівках.
Критичним моментом став січень 1918 року — битва під Крутами, яку Тинченко розглядає не лише як військовий епізод, а як символ стану армії УНР. Проти регулярних більшовицьких військ Муравйова виступили переважно студенти та юнкери — молоді люди, що пішли воювати за ідею, не маючи ні достатнього озброєння, ні військового досвіду. Серед них було чимало свіжоспечених хорунжих — юнаків, які щойно завершили прискорені офіцерські курси і отримали перше офіцерське звання, не встигнувши набути реального бойового досвіду.
Тинченко документує подальший розвиток армії за часів Гетьманату Павла Скоропадського (квітень–грудень 1918 року) та Директорії. Він показує, що Гетьманат, попри свій консервативний характер, зробив найбільше для побудови регулярної армії: було створено систему військових округів, організовано юнацькі школи (аналог військових училищ), розроблено штатні розписи. Саме за Гетьманату система звань армії УНР набула остаточного вигляду, включно з чітким визначенням місця хорунжого в офіцерській ієрархії.
Система звань: хорунжий на чолі ієрархії
Найцінніший для нашого проєкту розділ книги — детальний опис системи військових звань армії Української Народної Республіки. Тинченко розглядає цю тему з безпрецедентною ретельністю, простежуючи еволюцію кожного звання від перших проєктів Центральної Ради до остаточних наказів Директорії. Система звань армії УНР — це не просто перелік рангів, а свідомий політичний та культурний вибір, що відображав прагнення молодої держави побудувати власну ідентичність.
Центральне місце в цій системі посідало звання хорунжого — першого офіцерського (старшинського, в українській термінології) звання. Тинченко детально документує дискусію щодо вибору назви: пропонувалися різні варіанти, включно з калькою з російського «прапорщик» та німецького «фенріх», але перемогло козацьке «хорунжий». Цей вибір мав глибоке символічне значення: він засвідчував тяглість української військової традиції від козацької доби до нового часу і водночас відмежовував українську армію від російської, відкидаючи її номенклатуру.
За ієрархією, описаною Тинченком, система старшинських (офіцерських) звань армії УНР мала таку структуру: хорунжий (перше офіцерське звання), значковий (аналог підпоручника), сотник (аналог поручника), осавул (аналог штабс-капітана), курінний (аналог капітана), підполковник, полковник, генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-отаман. Кожне з цих звань мало козацьке коріння, але було адаптоване до потреб сучасної армії. Хорунжий, як і в козацькому війську, символізував початок командного шляху — перехід від рядового до старшини, від підлеглого до того, хто веде за собою.
Тинченко зазначає, що присвоєння звання хорунжого було серйозною подією. На відміну від російської армії, де прапорщики воєнного часу масово випускалися з прискорених курсів (і часто мали низький рівень підготовки), в армії УНР намагалися підтримувати стандарти. Хоча умови війни змушували скорочувати терміни навчання, саме звання хорунжого носило відтінок козацької гідності — це був не просто ранг, а свідчення довіри громади, подібно до того, як козацький хорунжий обирався чи затверджувався старшиною.
Особливу увагу Тинченко приділяє проблемі кадрів. Молода українська армія гостро потребувала офіцерів, передусім молодших — хорунжих та значкових, які безпосередньо командували солдатами на полі бою. Частину кадрів складали колишні офіцери російської армії, які перейшли на український бік; частину — випускники щойно створених юнацьких шкіл. Тинченко документує діяльність цих шкіл: програми навчання, тривалість курсів, кількість випускників, подальшу долю молодих хорунжих на фронті. Багато з них загинули в перших боях, не встигнувши набути досвіду, — трагічна закономірність, характерна для всіх армій у період формування.
Знаки розрізнення та уніформа
Один з найцінніших аспектів книги Тинченка — детальний опис знаків розрізнення армії УНР. Як музейний працівник, автор мав доступ до реальних зразків уніформ та відзнак, що зберігаються у фондах Національного військово-історичного музею та інших колекціях. Це дозволило йому описувати не за теоретичними схемами, а за реальними предметами, часом виправляючи помилки, що кочували з видання у видання десятиліттями.
Система знаків розрізнення армії УНР базувалася на шевронах — кутах з галуна (тканинної стрічки), що нашивалися на рукавах мундира. Ця система принципово відрізнялася від російських погонів, яких свідомо уникали як символу ворожої армії. Тинченко документує еволюцію цієї системи: від перших, досить хаотичних спроб 1917 року до впорядкованої системи, затвердженої наказами 1918 року.
Для рядового складу (козаків) використовувалися блакитні шеврони різної кількості. Ройовий — найнижчий підофіцерський ранг — носив один блакитний шеврон кутом донизу на лівому рукаві. Десятник мав два блакитні шеврони, чотовий — три. Ця система була простою і зрозумілою, що мало велике значення в умовах, коли армія формувалася з людей без військового досвіду, які мусили швидко навчитися розрізняти командирів.
Старшинські (офіцерські) звання позначалися шевронами з срібного або золотого галуна — значно помітнішими та престижнішими. Хорунжий — перше старшинське звання — мав один срібний шеврон. Значковий — два срібних шеврони. Сотник — один подвійний золотий шеврон, що одразу виділяв його серед молодших старшин. Осавул — один подвійний золотий плюс один срібний. Курінний — два подвійних золотих. Ця система дозволяла миттєво визначити ранг старшини навіть на відстані.
Тинченко зазначає, що в реальних бойових умовах ці знаки розрізнення часто спрощувалися або взагалі не носилися. Уніформа армії УНР була предметом постійного дефіциту: солдати часто воювали у цивільному одязі або в переробленій російській уніформі, з якої зрізали російські відзнаки і нашивали українські. Автор наводить рідкісні фотографії, на яких видно цю різноманітність — від ідеальних мундирів штабних офіцерів до імпровізованого одягу фронтових частин. Саме ці фотографії роблять книгу Тинченка незамінною: вони показують не теоретичну, а реальну армію, з усіма її труднощами.
Окремий розділ присвячений кокардам, нарукавним знакам та іншим елементам ідентифікації. Тризуб — державний герб УНР — використовувався як основний символ на кокардах та ґудзиках. Тинченко простежує еволюцію дизайну тризуба в армійській символіці, від перших імпровізованих варіантів до стандартизованих зразків. Також описані полкові та дивізійні відзнаки, що дозволяли розрізняти підрозділи.
Організаційна структура: від роя до дивізії
Тинченко приділяє значну увагу організаційній структурі армії УНР, показуючи, як вона еволюціонувала від хаотичних формувань 1917 року до більш-менш упорядкованої структури Гетьманату та Директорії. Термінологія підрозділів свідомо спиралася на козацьку традицію: рій (відділення), чота (взвод), сотня (рота), курінь (батальйон), полк, дивізія.
Рій — найменший тактичний підрозділ, аналог відділення — налічував 10–15 козаків і командувався ройовим. Чота — аналог взводу — складалася з 3–4 роїв і командувалася чотовим або, у деяких частинах, хорунжим. Саме на цьому рівні хорунжий виконував свою основну бойову функцію: безпосереднє командування солдатами в бою, організація вогню та маневру, підтримання дисципліни та бойового духу.
Сотня — основний тактичний підрозділ, аналог роти — мала штатну чисельність 200–250 козаків і командувалася сотником. У штаті сотні передбачалося кілька хорунжих — як командирів чот та помічників сотника. Тинченко зазначає, що в реальності сотні часто були значно менші за штат, а хорунжих нерідко бракувало, і їхні обов'язки виконували досвідчені підстаршини (підофіцери).
Курінь — аналог батальйону — складався з 3–4 сотень і командувався курінним. Полк — основна адміністративно-тактична одиниця — об'єднував 2–4 курені. На рівні полку хорунжі могли обіймати штабні посади: ад'ютанта, начальника зв'язку, командира окремої команди. Тинченко наголошує, що полки армії УНР, на відміну від козацьких полків, були виключно військовими, а не адміністративно-територіальними одиницями.
Автор детально описує проблему невідповідності штатної та реальної чисельності підрозділів. Полки, що за штатом мали налічувати тисячі козаків, у реальності часто мали лише кілька сотень. Сотні «танули» від дезертирства, хвороб, бойових втрат. Ця хронічна нестача особового складу позначалася на ефективності командування: хорунжий, який за штатом мав командувати чотою з 50 козаків, часто керував групою з 15–20 осіб, виконуючи функції, для яких достатньо було б ройового.
Архівні документи та рідкісні фотографії
Одна з головних переваг книги Тинченка — її документальна база. Автор працював у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), Центральному державному архіві громадських об'єднань (ЦДАГО), Центральному державному історичному архіві у Львові та низці інших архівних установ. Він також використав матеріали з приватних колекцій, музейних фондів та діаспорних архівів.
Серед опублікованих документів — накази по армії щодо присвоєння звань, штатні розписи підрозділів, положення про знаки розрізнення, інструкції з підготовки молодших старшин. Ці документи, багато з яких публікуються вперше, дозволяють відтворити повсякденне життя армії УНР з детальністю, недосяжною для попередніх дослідників. Наприклад, Тинченко наводить повний текст наказу про затвердження системи знаків розрізнення, включно з детальним описом матеріалу, розмірів та розташування кожного шеврона.
Фотографічний матеріал книги заслуговує окремої уваги. Тинченко зібрав десятки рідкісних фотографій вояків армії УНР — від рядових козаків до генералів. На цих знімках можна побачити реальні знаки розрізнення, стан уніформи, озброєння, побутові умови. Деякі фотографії публікуються вперше і є безцінними джерелами для розуміння того, як реально виглядала армія УНР, а не як вона мала виглядати за штатними розписами.
Серед найцікавіших ілюстрацій — фотографії випускників юнацьких шкіл, на яких молоді хорунжі позують у новеньких мундирах з блискучими срібними шевронами. Порівнюючи ці знімки з фронтовими фотографіями тих самих людей через кілька місяців — у поношеному одязі, з вигорілими обличчями, — можна відчути всю драматичність того часу. Ці візуальні свідчення роблять книгу Тинченка чимось більшим, ніж сухе наукове дослідження: вони повертають людське обличчя армії УНР.
Тинченко також залучає іноземні джерела — документи німецьких та австрійських військових місій в Україні 1918 року, спогади іноземних спостерігачів, дипломатичне листування. Ці джерела дають можливість побачити армію УНР очима сторонніх спостерігачів — часто критичних, але завжди інформативних. Зокрема, німецькі офіцери, що перебували в Україні за часів Гетьманату, залишили детальні описи стану українського війська, його сильних і слабких сторін, рівня підготовки офіцерів-хорунжих.
Козацька спадщина в армії XX століття
Одна з наскрізних тем книги — свідоме звернення армії УНР до козацької традиції. Тинченко показує, що це не було лише поверхневим декоруванням: козацька спадщина визначала термінологію, символіку, навіть організаційну культуру молодої армії. Вибір козацьких назв для звань — хорунжий, сотник, осавул, отаман — був свідомою політикою «декосакалізації» від російської армії та побудови власної ідентичності.
Тинченко простежує цікаву паралель: у козацькому війську хорунжий був, передусім, хоругвоносцем — воїном, що ніс прапор підрозділу і тим самим був його живим символом. В армії УНР хорунжий зберіг цю символічну функцію, хоча вже не носив прапора буквально. Молодий офіцер-хорунжий був «знаменосцем» в іншому сенсі: він ніс ідею незалежної України до солдатів, багато з яких ще не мали чіткої національної свідомості. Саме хорунжі — молоді, освічені, ідейні — ставали провідниками українізації в підрозділах, де чимало козаків розмовляли суржиком і плутали, за що саме вони воюють.
Цікавим є і спостереження Тинченка щодо демократичних традицій козацтва в армії УНР. Якщо в козацькому війську старшину формально обирали, то в армії УНР ця традиція проявилася у формі солдатських комітетів, які на першому етапі (1917 рік) мали значний вплив на командування. Тинченко оцінює цей вплив неоднозначно: з одного боку, комітети підривали дисципліну, з іншого — забезпечували лояльність підрозділів українській владі, бо солдати відчували себе учасниками процесу прийняття рішень.
Автор також зазначає, що козацька назва «хорунжий» мала ще одну перевагу: вона була зрозумілою широким масам українського селянства, тоді як російське «прапорщик» чи німецьке «фенріх» були чужими. Коли селянин чув «хорунжий», він згадував козацькі перекази, народні пісні, думи — і сприймав офіцера не як чужака, а як свого. Ця психологічна функція назви, яку Тинченко тонко відзначає, була надзвичайно важливою для армії, що формувалася з народних мас.
Актуальність у часи повномасштабної війни
Повномасштабне вторгнення росії в Україну у лютому 2022 року надало книзі Тинченка нової гостроти. Паралелі між 1917–1918 та 2022 роками разючі: в обох випадках Україна була змушена будувати армію в умовах зовнішньої агресії, в обох випадках ключову роль відігравали молодші командири, в обох випадках національна ідея ставала головним мотиватором для бійців.
Досвід армії УНР, задокументований Тинченком, містить уроки, актуальні для сучасних Збройних Сил України. Проблема швидкої підготовки молодших командирів, яку армія УНР вирішувала через прискорені курси хорунжих, знаходить пряме відображення в сучасних програмах підготовки сержантського складу. Проблема уніформи та знаків розрізнення, описана Тинченком у контексті 1918 року, перегукується з дискусіями про сучасну військову символіку ЗСУ.
Повернення звання «хорунжий» до системи звань ЗСУ у 2020 році — вже як першого сержантського рангу — безпосередньо пов'язане з тією традицією, яку задокументував Тинченко. Його книга є одним з головних наукових обґрунтувань для цього рішення: саме Тинченко показав, що хорунжий — це не просто красива козацька назва, а звання з глибоким змістом, відповідальністю та традицією. Коли сучасний хорунжий ЗСУ носить це звання, він продовжує лінію, що тягнеться від козацьких хорунжих через старшин армії УНР до сьогодення.
Книга Тинченка також важлива в контексті інформаційної війни. росія послідовно заперечує існування окремої української військової традиції, стверджуючи, що «справжньої» української армії ніколи не існувало. Праця Тинченка документально спростовує цю тезу: армія УНР 1917–1918 років була реальним, організованим, із власною системою звань та командування збройним формуванням, яке боролося за незалежність України. Той факт, що ця армія зазнала поразки, не заперечує її існування — як поразка Наполеона не заперечує існування французької армії.
Кому і навіщо читати
«Армія Української Народної Республіки 1917–1918» Ярослава Тинченка — це книга для тих, хто хоче зрозуміти витоки сучасної української армії. Вона буде корисною військовослужбовцям ЗСУ, які прагнуть знати історію традицій, що вони продовжують. Студентам історичних факультетів — як взірець ретельного архівного дослідження. Колекціонерам мілітарії — як довідник з ідентифікації знаків розрізнення. Усім, хто цікавиться українською військовою історією — як захоплююча розповідь про народження армії нації.
Для нашого проєкту «Хорунгі» книга Тинченка є одним з базових джерел. Саме з неї ми почерпнули детальну інформацію про місце хорунжого в системі звань армії УНР, про знаки розрізнення, про функції та відповідальність молодших старшин. Без цієї праці розділ нашої енциклопедії, присвячений визвольним змаганням, був би значно біднішим.
Книга написана академічною мовою, насичена фактами та посиланнями, але при цьому читається з інтересом завдяки логічній структурі та численним ілюстраціям. Рекомендуємо звернути особливу увагу на розділи про систему звань та знаки розрізнення, а також на фотоматеріали, які самі по собі є безцінним джерелом для дослідників.
Ярослав Тинченко зробив те, що мали зробити десятиліттями тому: повернув з небуття армію Української Народної Республіки — не як міф чи легенду, а як задокументовану реальність, з конкретними людьми, конкретними підрозділами, конкретними знаками розрізнення. Хто хоче зрозуміти, що означало бути хорунжим армії УНР, — має починати з цієї книги.