Автори та їхні наукові здобутки
Валерій Андрійович Смолій — академік НАН України, директор Інституту історії України, один із найавторитетніших дослідників козацької доби. Протягом кількох десятиліть він очолює наукові проєкти, присвячені вивченню Гетьманщини, і є автором та співавтором десятків монографій. Його внесок у деконструкцію радянських міфів про козацтво та Визвольну війну 1648–1657 рр. важко переоцінити: саме Смолій одним із перших в українській академічній історіографії поставив питання про державотворчий характер козацького руху, а не зводив його до «селянсько-козацького повстання», як це робила радянська школа.
Валерій Степанков — доктор історичних наук, професор Кам'янець-Подільського національного університету, визнаний фахівець з історії Хмельниччини та українського державотворення XVII століття. Його дослідження вирізняються глибоким аналізом дипломатичних стосунків Гетьманщини з Османською імперією, Кримським ханством, Річчю Посполитою та Московським царством. Степанков увів до наукового обігу численні документи з польських та турецьких архівів, які дозволили по-новому поглянути на зовнішню політику козацьких гетьманів.
Тандем Смолій–Степанков виявився надзвичайно продуктивним. Їхні спільні праці — «Богдан Хмельницький: соціально- політичний портрет», «Українська національна революція XVII ст.», «Петро Дорошенко: політичний портрет» — стали класикою сучасної української історіографії. Кожна з цих праць поєднує ретельну роботу з першоджерелами, властиву Степанкову, із широким синтетичним баченням, характерним для Смолія. «Гетьмани України» є, мабуть, найдоступнішим увходженням до цього масштабного дослідницького корпусу.
Книга вперше побачила світ 1993 року, в період бурхливого національного відродження, коли українське суспільство гостро потребувало нового погляду на власну минувшину. Перевидання 2013 року у видавництві «Арій» в серії «Гетьмани України та їхня доба» доповнило текст новими дослідженнями та ілюстраціями, зробивши книгу доступнішою для широкого кола читачів. Серія загалом включає окремі томи, присвячені найвизначнішим гетьманам, і «Гетьмани України» виконує роль загального вступу до цього амбітного проєкту.
Структура та методологія книги
«Гетьмани України» побудована за хронологічним принципом: кожен розділ присвячений одному гетьманові або групі гетьманів певного періоду. Книга охоплює хронологічний діапазон від Дмитра Вишневецького (Байди), якого автори розглядають як протогетьмана середини XVI століття, до Кирила Розумовського — останнього гетьмана, що втратив булаву 1764 року. Це понад двісті років безперервної інституційної історії, в якій посада гетьмана зазнала глибокої еволюції від виборного козацького отамана до фактичного монарха.
Методологічно Смолій і Степанков обрали біографічний підхід із виразним акцентом на державотворчому вимірі діяльності кожного гетьмана. Це означає, що автори розглядають не просто «життя і діяння» окремої особи, а те, як ця особа впливала на формування, розбудову або занепад козацької державності. Гетьман постає перед читачем як полководець, дипломат і адміністратор одночасно — три іпостасі, без розуміння яких неможливо оцінити жодного з лідерів козацької доби.
Документальна база книги вражає різноманітністю. Автори залучили козацькі літописи (Самовидця, Грабянки, Величка), гетьманські універсали, дипломатичне листування, мемуари сучасників, матеріали польських, турецьких та московських архівів. Окремо вартий уваги Літопис Самовидця (1672–1702) — один із найцінніших козацьких літописів, ймовірним автором якого був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій. Цей літопис складається з двох частин: перша охоплює Хмельниччину та Руїну (до 1676 р.), друга — події до 1702 р. Написаний на Лівобережжі, найповніше — в Стародубі, він був уперше опублікований 1846 року Бодянським. Смолій і Степанков активно використовують його як джерело, що дає голос самій козацькій еліті.
Важливою рисою методології є відмова від ідеалізації чи демонізації окремих гетьманів. Автори прагнуть показати кожного лідера в контексті його доби, з усіма суперечностями та компромісами, на які він змушений був іти. Це робить книгу суттєво відмінною від популярних «житій гетьманів», де одні постають як безумовні герої, а інші — як зрадники. Натомість Смолій і Степанков пропонують зважений, нюансований аналіз, підкріплений документальними свідченнями.
Богдан Хмельницький: архітектор козацької держави
Центральне місце в книзі закономірно посідає Богдан Хмельницький — гетьман, який перетворив козацьке повстання на національну революцію і створив козацьку державу. Смолій і Степанков присвятили Хмельницькому окрему масштабну монографію, але й у «Гетьманах України» його постать описана з вичерпною ретельністю. Автори простежують шлях Хмельницького від чигиринського сотника до володаря величезної території — від Карпат до Путивля, від Припяті до Чорного моря.
Особливу увагу приділено формуванню адміністративного апарату Гетьманщини. Саме за Хмельницького козацька старшина набула рис державної бюрократії: виникли посади генерального обозного, генерального судді, генерального писаря, генерального осавула та генерального хорунжого. Смолій і Степанков показують, що ці посади не були простим копіюванням польської чи московської моделі — вони виросли з козацької військової традиції і набули специфічно українського характеру.
Дипломатія Хмельницького постає в книзі як вправне лавірування між кількома потужними державами. Гетьман одночасно вів переговори з Османською імперією, Кримським ханством, Швецією, Молдавським і Волоським князівствами та Московським царством, намагаючись знайти надійного союзника проти Речі Посполитої. Автори детально аналізують Переяславську раду 1654 року, уникаючи як радянської апологетики «возз'єднання», так і надмірного спрощення цієї складної дипломатичної угоди. Вони показують, що для Хмельницького Переяслав був тактичним союзом, а не актом підпорядкування.
Війська Хмельницького здобули вражаючі перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями, продемонструвавши високу бойову майстерність козацької армії. Смолій і Степанков детально аналізують ці кампанії, показуючи роль старшини в їхньому плануванні та проведенні. Генеральний хорунжий у цей період був не лише охоронцем прапора — він виконував реальні бойові функції, координуючи дії підрозділів на полі бою.
Спадщина Хмельницького, як показують автори, виходить далеко за межі його власного гетьманування. Він створив інституційну рамку, яка проіснувала понад сто років: полковий устрій, генеральну старшину, козацьке судочинство, систему фінансів. Усі наступні гетьмани діяли в межах цієї рамки, модифікуючи її, але не змінюючи принципово. У цьому сенсі Хмельницький був справжнім архітектором козацької держави.
Іван Виговський та Петро Дорошенко: боротьба за суверенітет
Іван Виговський — одна з найсуперечливіших постатей в історії Гетьманщини, і Смолій зі Степанковим приділяють йому значну увагу. Колишній генеральний писар Хмельницького, Виговський став гетьманом після смерті Богдана і зробив стратегічний поворот: замість союзу з Москвою він уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою (1658), яка передбачала створення «Великого князівства Руського» як третього рівноправного суб'єкта федерації разом із Короною Польською та Великим князівством Литовським.
Автори аналізують Гадяцьку угоду як вершину козацького державницького мислення. Виговський і його оточення — зокрема, Юрій Немирич, визначний правознавець, — запропонували модель, яка випередила свій час. Однак реалізувати цю угоду не вдалося: проти Виговського повстала частина козаків, підбурювана московськими агентами, а Річ Посполита не поспішала виконувати взяті на себе зобов'язання. Блискуча перемога Виговського під Конотопом (1659) над московським військом залишилася без стратегічних наслідків.
Петро Дорошенко, гетьман Правобережної України (1665–1676), постає в книзі як останній гетьман, який реально боровся за об'єднання всієї України під козацькою булавою. Смолій і Степанков показують його як талановитого дипломата, який намагався використати протиріччя між Османською імперією, Річчю Посполитою та Московським царством для збереження козацької незалежності. Дорошенко прийняв османський протекторат — крок, який часто засуджують, — але автори переконливо аргументують, що в тогочасних реаліях це було раціональне рішення, покликане врятувати козацьку державність від поглинання Москвою чи Варшавою.
Доля Виговського та Дорошенка показує фундаментальну проблему Гетьманщини, яку Смолій і Степанков формулюють із вражаючою чіткістю: козацькі гетьмани були змушені діяти в умовах постійного тиску з кількох напрямків одночасно — зовнішніх ворогів, внутрішньої опозиції та інтриг генеральної старшини, яка нерідко мала власні амбіції та зв'язки з іноземними дворами. Генеральний хорунжий у цей період часто ставав ключовою фігурою придворних угруповань, оскільки його церемоніальна близькість до гетьмана давала доступ до найважливіших рішень.
Період Руїни (1659–1687), описаний у відповідних розділах, постає не як безглузда міжусобиця, а як трагічний результат геополітичного тиску на молоду козацьку державу. Автори показують, що кожна з воюючих сторін мала свою логіку та свій проєкт майбутнього України, і жодну з них не можна зводити до простого «зрадництва».
Іван Мазепа: зеніт та крах козацької автономії
Іван Мазепа — безсумнівно найвідоміший з усіх гетьманів, і Смолій зі Степанковим приділяють йому особливу увагу. Гетьман протягом понад двадцяти років (1687–1709) зумів створити ілюзію лояльності московському царю, одночасно розбудовуючи культурну та економічну автономію Гетьманщини. Автори показують Мазепу як майстра політичного маневру — людину, яка грала на кількох шахівницях одночасно.
Книга детально описує «золоту добу» Мазепиного гетьманування: розквіт бароко в архітектурі (Мазепинське бароко), заснування та фінансування навчальних закладів, будівництво церков і монастирів, підтримка Києво-Могилянської академії. Мазепа був, мабуть, найосвіченішим із усіх гетьманів — він вільно володів кількома мовами, знався на мистецтві, листувався з європейськими інтелектуалами. Смолій і Степанков показують, що ця культурна програма не була особистою примхою, а цілеспрямованою політикою формування козацької ідентичності, відмінної як від польської, так і від московської.
Стосунки Мазепи з генеральною старшиною заслуговують окремої уваги. Автори показують, що гетьман ретельно контролював призначення на ключові посади, просуваючи своїх людей на позиції генерального обозного, писаря, хорунжого та осавулів. Водночас він мав зважати на інтереси старшинських родин, які вже перетворилися на спадкову аристократію. Генеральний хорунжий при Мазепі виконував не лише церемоніальні, а й дипломатичні функції — зокрема, представляв гетьмана на офіційних прийомах та переговорах.
Рішення Мазепи перейти на бік шведського короля Карла XII (1708) Смолій і Степанков аналізують як вимушений крок, продиктований загрозою повної ліквідації козацької автономії з боку Петра I. Автори наводять документальні свідчення того, як московський цар послідовно обмежував права Гетьманщини, використовував козацькі полки як дешеву робочу силу на будівництві Петербурга та каналів, ігнорував протести старшини. Мазепа, який роками намагався захистити автономію дипломатичним шляхом, зрештою дійшов висновку, що порятунок можливий лише через союз зі Швецією.
Полтавська катастрофа 1709 року стала переломним моментом не лише для Мазепи, а й для всієї Гетьманщини. Після розгрому шведсько-козацьких військ Петро I розпочав систематичне обмеження козацької автономії, яке тривало до повної ліквідації Гетьманщини. Смолій і Степанков показують масштаб репресій: зруйнування гетьманської столиці Батурина, показове «відлучення» Мазепи від церкви, переслідування прихильників гетьмана. Проте автори наголошують, що навіть після Полтави ідея козацької державності не зникла — вона знайшла своє продовження в Конституції Пилипа Орлика.
Пилип Орлик і конституційна спадщина козацтва
Пилип Орлик — генеральний писар Мазепи, обраний гетьманом в еміграції (1710) — є однією з найцікавіших постатей книги. Смолій і Степанков показують його не просто як номінального гетьмана-вигнанця, а як автора одного з найвизначніших конституційних документів ранньомодерної Європи. «Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького» (1710) визначали структуру влади Гетьманщини, обмежували повноваження гетьмана на користь генеральної ради та генеральної старшини, гарантували права козаків і міщан.
Конституція Орлика детально визначала місце генерального хорунжого в системі влади. Хорунжий входив до складу генеральної старшини — колективного органу, який мав збиратися тричі на рік для вирішення найважливіших справ держави. Без згоди генеральної старшини гетьман не міг укладати міжнародні договори, оголошувати війну чи встановлювати нові податки. Таким чином, генеральний хорунжий був не просто охоронцем прапора, а одним із ключових учасників ухвалення державних рішень.
Автори простежують дипломатичну діяльність Орлика в еміграції: його безперервні спроби залучити Швецію, Османську імперію та Крим до антимосковської коаліції, невдалий похід на Правобережну Україну 1711 року, десятиліття поневірянь європейськими столицями. Орлик помер у Молдові 1742 року, так і не повернувшись на Батьківщину. Але його конституція пережила автора і стала символом козацького конституціоналізму.
Смолій і Степанков слушно зауважують, що значення Конституції Орлика далеко виходить за межі її практичного застосування (яке було мінімальним). Цей документ засвідчив, що козацька Україна виробила власну конституційну традицію, засновану на принципах представницького правління та обмеження влади. В контексті загальноєвропейської історії конституціоналізму це надзвичайно важливий факт, який спростовує міф про «одвічну» схильність східноєвропейських народів до авторитаризму.
Генеральний хорунжий у системі влади Гетьманщини
Книга Смолія та Степанкова дає цінний матеріал для розуміння місця генерального хорунжого в ієрархії козацької держави. Генеральний хорунжий належав до вузького кола генеральної старшини — вищого ешелону влади після самого гетьмана. Його первинна функція — зберігання та несення головного козацького прапора (хоругви) — мала глибоке символічне значення. Прапор уособлював козацьку державність, і той, хто його ніс, фактично тримав у руках символ усієї нації.
Автори показують, що з часом функції генерального хорунжого значно розширились за межі суто церемоніальних. Хорунжий виконував дипломатичні доручення гетьмана, представляв його на урочистих прийомах, брав участь у засіданнях генеральної ради. У воєнний час хорунжий міг командувати окремими загонами — його посада вимагала не лише церемоніальної гідності, а й реальних військових навичок. Через портрети конкретних гетьманів книга розкриває, як хорунжі впливали на ключові рішення: ініціювали зміни курсу зовнішньої політики, формували коаліції всередині старшини, а іноді й самі претендували на булаву.
Книга документує кілька випадків, коли генеральні хорунжі відігравали вирішальну роль у козацькій політиці. Під час гетьманських виборів хорунжий тримав прапор, під яким збиралася рада — акт, що надавав легітимності всьому процесу. Якщо хорунжий відмовлявся виносити прапор, це могло поставити під сумнів законність виборів. Так символічна функція перетворювалася на реальний політичний важіль.
Смолій і Степанков також показують, що посада генерального хорунжого слугувала «школою» для майбутніх лідерів. Перебуваючи при гетьманському дворі, хорунжий мав змогу спостерігати за процесом ухвалення рішень, набувати дипломатичних навичок, формувати мережу зв'язків серед старшини. Кілька видатних гетьманів розпочинали свою кар'єру саме на старшинських посадах, подібних до хорунжого, — і це не було випадковістю.
Аналізуючи стосунки гетьмана з генеральною старшиною загалом, автори виявляють складну динаміку взаємозалежності. Гетьман потребував лояльної старшини для управління державою, але старшина мала власні інтереси, власні землеволодіння, власні родинні зв'язки. Найуспішніші гетьмани — Хмельницький, Мазепа — вміли балансувати між різними групами старшини, використовуючи призначення на ключові посади (включно з генеральним хорунжим) як інструмент політичного управління.
Від хорунжого до гетьмана: кар'єрні траєкторії
Одне з найцікавіших питань, які порушують Смолій і Степанков — хто з хорунжих або тих, хто обіймав близькі за характером посади, зрештою ставав гетьманом. Аналіз кар'єрних траєкторій показує, що більшість гетьманів проходили через систему генеральної або полкової старшини. Іван Виговський починав як генеральний писар Хмельницького, Петро Дорошенко — як полковий і генеральний осавул, Пилип Орлик — як генеральний писар Мазепи.
Хоча жоден з гетьманів не обіймав посаду саме генерального хорунжого безпосередньо перед отриманням булави, автори показують, що старшинська система загалом працювала як інкубатор лідерів. Козак, який дослужився до генеральної старшини — будь то хорунжий, обозний чи осавул, — отримував досвід управління, знайомився з дипломатичною кухнею, формував власну клієнтелу. Все це ставало передумовою для боротьби за булаву.
На полковому рівні ситуація була ще виразнішою. Полковий хорунжий нерідко ставав полковником — тобто правителем великої адміністративної одиниці. А полковник, у свою чергу, мав реальні шанси претендувати на гетьманство. Смолій і Степанков наводять кілька прикладів таких кар'єрних сходинок: від сотенного або полкового хорунжого через полковництво до найвищої посади козацької держави. Це свідчить про те, що козацька система, попри всі свої олігархічні тенденції, зберігала елементи меритократії.
Книга також фіксує зворотний процес: гетьмани, які втрачали владу, іноді поверталися до статусу рядового старшини. Це демонструє важливу рису козацької системи — гетьман не був «помазаником Божим», його влада мала виборний характер, і втрата підтримки старшини чи козацької ради означала втрату булави. Ця принципова відмінність від абсолютних монархій навколишніх держав робила козацьку Україну унікальним політичним утворенням у Східній Європі.
Порівняльний аналіз гетьманських стилів управління
Одна з головних переваг книги Смолія та Степанкова полягає в тому, що послідовний розгляд усіх гетьманів дозволяє проводити порівняльний аналіз їхніх стилів управління. Автори не формулюють типологію експліцитно, але уважний читач може виділити кілька моделей.
Перша модель — гетьман-полководець. До цього типу належать Хмельницький та почасти Сагайдачний. Їхня влада тримається насамперед на військових перемогах і особистій харизмі. Старшина підкоряється такому гетьману, бо він веде військо від перемоги до перемоги. Але ця модель крихка: достатньо однієї поразки, щоб авторитет похитнувся. Сагайдачний, до речі, представлений у книзі як гетьман, який зумів поєднати військову доблесть із культурною та церковною політикою — саме він відновив православну ієрархію в Україні.
Друга модель — гетьман-дипломат. Мазепа, Орлик, певною мірою Дорошенко належали до цього типу. Їхня сила — у вмінні лавірувати між великими державами, використовувати протиріччя між ними на користь Гетьманщини. Такі гетьмани більше покладалися на старшину як на апарат управління, активно використовували генеральних хорунжих та інших старшин для дипломатичних місій.
Третя модель — гетьман-адміністратор. Кирило Розумовський, останній гетьман, є найяскравішим прикладом. Призначений за протекцією своєї сестри — дружини імператриці Єлизавети, — Розумовський мав обмежені можливості для самостійної політики, але зумів провести ряд важливих адміністративних реформ: запровадив суди нового типу, сприяв освіті, упорядкував фінансову систему.
Порівняльний аналіз показує, що найуспішнішими були гетьмани, які поєднували елементи всіх трьох моделей — як Хмельницький, який був водночас полководцем, дипломатом і адміністратором. Ті ж, хто покладався лише на одну із цих якостей, зазвичай зазнавали поразки. Це спостереження Смолія та Степанкова є надзвичайно важливим для розуміння природи козацького лідерства.
Значення для розуміння українського державотворення
«Гетьмани України» Смолія та Степанкова — це не просто збірка біографій, а цілісна концепція українського державотворення. Автори послідовно проводять думку: козацька Україна була повноцінною державою з власною конституційною традицією, дипломатичним корпусом, правовою системою та ефективним адміністративним апаратом. Ця держава зазнала поразки не через внутрішню нежиттєздатність, а через несприятливу геополітичну кон'юнктуру — вона була оточена трьома імперіями (московською, османською та польською), кожна з яких прагнула її поглинути.
Ця концепція має величезне значення для сучасної України. Вона спростовує колоніальний наратив, згідно з яким українці «ніколи не мали власної держави» і тому нібито нездатні до самоврядування. Книга Смолія та Степанкова документально доводить, що козацька Україна мала розвинену систему інституцій — від генеральної старшини до сотенних хорунжих, — яка забезпечувала ефективне управління величезною територією протягом більш ніж століття.
Образ гетьмана як державотворця, який виникає зі сторінок книги, є важливим антидотом проти двох крайнощів. З одного боку — проти романтичної ідеалізації козацтва як «лицарського ордену», позбавленого політичних амбіцій та інтриг. З іншого — проти цинічного зведення козацької історії до нескінченних міжусобиць та «зрад». Реальність, яку показують Смолій та Степанков, набагато складніша й цікавіша за будь-які спрощення.
Для читачів порталу «Хорунжі» ця книга має особливе значення. Вона дозволяє побачити генерального хорунжого не як ізольовану фігуру, а як невід'ємну частину складної державної машини. Через біографії гетьманів стає зрозумілим, яку роль відігравала старшина в цілому — і хорунжий зокрема — у найважливіших подіях козацької доби: у Визвольній війні Хмельницького, у Гадяцькій угоді Виговського, у Конституції Орлика, у драмі Мазепи.
Книга настійно рекомендується всім, хто прагне зрозуміти витоки української державності. В час, коли Україна знову бореться за своє право на незалежність і суверенітет, досвід козацьких гетьманів — їхні перемоги і поразки, їхні союзи та зради, їхнє державницьке мислення — набуває не лише академічного, а й глибоко екзистенційного значення. Як писав Грушевський, «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Праця Смолія та Степанкова — це саме та книга, яка допомагає знати своє минуле.
Підсумовуючи, «Гетьмани України» — це фундаментальна праця, що поєднує наукову строгість із доступністю викладу. На ґрунтовній документальній базі автори створили панораму козацького державотворення, яка залишається актуальною і через тридцять років після першого видання. Для дослідників козацтва, студентів історії, вчителів та всіх, хто цікавиться минулим і майбутнім України, ця книга є обов'язковою до прочитання.