Чому ця книга важлива
Українська Галицька Армія (УГА) справедливо вважається найбоєздатнішим українським збройним формуванням періоду визвольних змагань 1917–1921 років. Армія, що народилася в листопаді 1918 року з Листопадового чину у Львові, менш ніж за рік перетворилася на дисципліновану, ефективну силу, здатну проводити масштабні наступальні операції. Її історія — одночасно героїчна і трагічна — довго залишалася в тіні радянської цензури. Книга Михайла Литвина та Кіма Науменка, опублікована у 1990 році, стала першим фундаментальним дослідженням цієї армії в Україні.
Значення книги важко переоцінити: вона вийшла в останній рік існування Радянського Союзу, коли тема визвольних змагань лише починала звільнятися від ідеологічних табу. До цього УГА в радянській історіографії згадувалася виключно як «буржуазно-націоналістичне військо», що «придушувало революційний рух трудящих Галичини». Литвин і Науменко першими в радянській Україні подали об'єктивну, засновану на документах картину того, чим була Українська Галицька Армія насправді: національним збройним формуванням, що захищало право галицьких українців на самовизначення.
Книга важлива ще й тому, що вона описує унікальний військовий феномен. УГА виникла фактично з нічого: у Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР) не було ні кадрової армії, ні запасів зброї, ні розвиненої військової інфраструктури. Протягом кількох місяців галицькі українці — переважно колишні солдати та офіцери австро-угорської армії — створили збройну силу, що протистояла одночасно полякам, румунам і більшовикам. Цей досвід швидкого військового будівництва залишається актуальним для будь-якої нації, що стоїть перед загрозою зовнішньої агресії.
Для нашого проєкту «Хорунгі» ця книга є принципово важливим джерелом, оскільки система звань УГА мала власну специфіку, відмінну від армії УНР. Хоча обидві армії використовували козацьку термінологію і в обох хорунжий був першим офіцерським званням, конкретна організація, знаки розрізнення та функції молодших офіцерів відрізнялися. Литвин і Науменко дозволяють порівняти ці системи і зрозуміти, як одне й те саме козацьке звання функціонувало в різних контекстах.
Михайло Литвин та Кім Науменко: львівська школа
Михайло Романович Литвин — доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича Національної академії наук України. Його наукова кар'єра тісно пов'язана з Львовом — містом, де народилася і билася за своє існування Українська Галицька Армія. Литвин належить до тієї генерації українських істориків, які почали свою наукову діяльність ще за радянських часів, але змогли зберегти наукову чесність і, щойно стало можливим, звернулися до заборонених тем.
Кім Євстахійович Науменко — також львівський дослідник, фахівець з історії визвольних змагань у Галичині. Його особливий інтерес становив Листопадовий чин 1918 року та польсько-українська війна за Львів. Науменко мав доступ до унікальних джерел — спогадів ветеранів УГА, які після Другої світової війни опинилися у таборах для переміщених осіб і записали свої спогади для нащадків. Ці свідчення очевидців надали книзі живого голосу, якого не можуть дати сухі архівні документи.
Співпраця Литвина та Науменка виявилася надзвичайно плідною: Литвин забезпечував академічну строгість та ширший історичний контекст, Науменко — деталізацію та локальний колорит. Разом вони створили працю, яка поєднувала наукову глибину з доступністю для широкого читача. Книга про УГА стала початком тривалої співпраці двох дослідників, які згодом опублікували низку інших праць з історії визвольних змагань у Галичині.
Варто зазначити, що Литвин як представник Інституту українознавства НАН працював у традиції, закладеній самим Іваном Крип'якевичем — автором «Історії українського війська», огляд якої також є в нашій бібліотеці. Ця тяглість наукових традицій — Крип'якевич, потім Литвин і Науменко, потім Тинченко — утворює цілісну лінію української військової історіографії, кожна ланка якої спирається на попередні і розвиває їх далі.
Листопадовий чин 1918 року: народження армії
Одна з найяскравіших частин книги — опис Листопадового чину 1918 року, з якого фактично почалася історія Української Галицької Армії. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року українські військові підрозділи у Львові здійснили збройне повстання, захопивши ключові будівлі міста. Ця акція, ретельно спланована групою молодих українських офіцерів-хорунжих та поручників, стала відповіддю на загрозу польського захоплення Східної Галичини після розпаду Австро-Угорщини.
Литвин і Науменко детально описують підготовку повстання. Його організаторами були молоді офіцери — переважно хорунжі та поручники австро-угорської армії, що повернулися з фронтів Першої світової війни. Серед них особливу роль відіграв сотник Дмитро Вітовський, який очолив Українську Військову Організацію у Львові. Автори показують, що успіх Листопадового чину був забезпечений саме ініціативою молодших офіцерів — хорунжих і поручників, — тоді як старші командири часто вагалися або зайняли вичікувальну позицію.
Перші дні після повстання стали критичним випробуванням. Поляки швидко організували опір і почали контратаки. Львів перетворився на поле бою, де на кожній вулиці точилися бої. Литвин і Науменко описують, як молоді хорунжі — вчорашні студенти та гімназисти — командували групами добровольців, часто без достатнього озброєння та військового досвіду. Саме у цих вуличних боях формувався бойовий дух майбутньої УГА — дух, що поєднував національний ідеалізм з практичним воїнським хистом.
21 листопада 1918 року українські сили змушені були залишити Львів під тиском переваги поляків у живій силі та озброєнні. Ця подія, болісна для кожного українця, стала водночас каталізатором для створення справжньої армії. Як зазначають автори, втрата Львова мобілізувала галицьке суспільство: тисячі добровольців почали записуватися до війська, а 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада ЗУНР ухвалила закон про загальну військову повинність. Так народилася Українська Галицька Армія як організована військова структура.
Литвин і Науменко підкреслюють, що закон від 13 листопада мав величезне значення: він перетворив стихійний опір на організовану мобілізацію. Усі чоловіки від 18 до 35 років підлягали призову. Це дозволило швидко створити підрозділи, що за кількістю та організацією вже нагадували регулярну армію. Проте проблема командних кадрів стояла гостро: бракувало досвідчених офіцерів, особливо молодших — хорунжих та поручників, — які мали безпосередньо керувати солдатами в бою.
Система звань УГА: козацька основа, австрійський досвід
Система військових звань Української Галицької Армії — один з найцікавіших аспектів, описаних у книзі Литвина та Науменка. Ця система була унікальним гібридом: вона поєднувала козацьку термінологію з організаційним досвідом австро-угорської армії, в якій служила більшість галицьких офіцерів. Результатом стала система, що була одночасно українською за духом і професійною за змістом.
Хорунжий в УГА, як і в армії УНР, був першим офіцерським (старшинським) званням. Проте конкретний зміст цього звання відрізнявся. В УГА хорунжий мав, як правило, кращу підготовку, ніж його колега в армії Наддніпрянської України, бо більшість галицьких хорунжих пройшли австрійську військову школу — одну з найкращих у Європі того часу. Австрійський «фенріх» (Fаhnrich), аналогом якого став український «хорунжий», був не просто прапорщиком воєнного часу, а офіцером з систематичною підготовкою, що включала тактику, фортифікацію, топографію, право.
Литвин і Науменко описують повну ієрархію звань УГА: хорунжий, четар (аналог поручника), сотник, отаман (аналог майора), підполковник, полковник, генерал. Цікаво, що деякі назви відрізнялися від армії УНР: там, де наддніпрянці використовували «значковий», в УГА було «четар»; там, де армія УНР мала «осавул», в УГА — «отаман». Ці розбіжності, на які звертають увагу автори, відображали різні регіональні традиції та різний досвід: галичани орієнтувалися на австрійську модель, наддніпрянці — на переосмислену козацьку.
Знаки розрізнення УГА також мали свою специфіку. Якщо в армії УНР основним елементом були шеврони на рукавах, то в УГА використовувалися зірочки на комірі — система, ближча до австрійської. Хорунжий носив одну шестикутну зірочку, четар — дві, сотник — три. Старші офіцери мали зірочки більшого розміру або додаткові елементи. Литвин і Науменко описують також кольори петлиць, що позначали рід зброї: піхота, кавалерія, артилерія мали різні кольори, що дозволяло швидко ідентифікувати приналежність вояка.
Автори порівнюють системи звань УГА та армії УНР і зазначають, що попри термінологічні розбіжності, обидві системи мали спільну основу — козацьку традицію. В обох арміях хорунжий був першим офіцерським рангом, що символізувало початок командного шляху. В обох арміях це звання мало глибоке символічне значення: молодий офіцер-хорунжий був не просто виконавцем наказів, а носієм національної ідеї, провідником, за яким ішли солдати не лише за обов'язком, а й за переконанням.
Бойовий шлях: від оборони до Чортківської офензиви
Литвин і Науменко послідовно описують бойовий шлях Української Галицької Армії від перших боїв за Львів до останніх арʼєргардних сутичок перед переходом за Збруч. Цей шлях — менш ніж рік активних бойових дій — був наповнений подвигами і трагедіями, перемогами і поразками, що загартували УГА і перетворили її на одну з найефективніших армій визвольних змагань.
Після залишення Львова у листопаді 1918 року УГА перейшла до позиційної оборони на лінії від Перемишля до Львова і далі на схід. Зима 1918–1919 років була періодом інтенсивного формування та навчання: створювалися нові підрозділи, надходили добровольці, організовувалися школи підготовки молодших офіцерів — хорунжих та четарів. Литвин і Науменко підкреслюють, що саме в цей період закладалися основи бойової ефективності УГА: австрійський досвід поєднувався з українським національним ентузіазмом.
Кульмінацією бойового шляху УГА стала Чортківська офензива — наступальна операція у червні 1919 року, яку автори описують з особливою детальністю. Після місяців оборонних боїв і поступового відступу під тиском переваги поляків у живій силі та техніці, командування УГА прийняло сміливе рішення про контрнаступ. 8 червня 1919 року три корпуси УГА перейшли в наступ по всьому фронту.
Результати Чортківської офензиви вразили навіть ворога. За два тижні УГА звільнила значну територію, взяла тисячі полонених, захопила велику кількість зброї та амуніції. Литвин і Науменко наголошують на ролі молодших офіцерів — хорунжих та четарів — у цьому успіху: саме вони вели своїх солдатів в атаку, приймали рішення на тактичному рівні, надихали бійців особистим прикладом. Чортківська офензива стала моментом найвищого злету УГА — армії, яка за кілька місяців перетворилася зі стихійного ополчення на силу, здатну проводити складні наступальні операції.
Проте наступ не можна було підтримувати нескінченно. Брак боєприпасів, відсутність резервів, дипломатичний тиск Антанти, яка підтримувала Польщу, — все це змусило УГА зупинитися і, врешті, відступити. Автори описують останні дні боротьби — від'їзні арʼєргардні бої, наростаюче розчарування, рішення про перехід за Збруч до Наддніпрянської України для об'єднання з армією УНР. 16–17 липня 1919 року основні сили УГА перейшли Збруч — символічний кордон між Галичиною та Наддніпрянщиною — і опинилися на території Директорії.
Трагічна доля: тиф, розпорошення, поразка
Одна з найболючіших частин книги — опис трагічної долі Української Галицької Армії після переходу за Збруч. Литвин і Науменко не ідеалізують цей період, а показують його у всій жорстокій реальності. Армія, що ще недавно здобувала перемоги під Чортковом, почала розпадатися під ударами обставин, проти яких безсилі навіть найхоробріші вояки.
Головним ворогом стала не ворожа армія, а тиф. Епідемія висипного тифу, що охопила Наддніпрянську Україну восени 1919 року, вразила УГА з нищівною силою. За кілька тижнів до 70 відсотків особового складу захворіли. Госпіталі були переповнені, медикаментів бракувало, лікарів було одиниці. Литвин і Науменко наводять вражаючі цифри: тиф забрав більше життів галицьких вояків, ніж усі бої за Львів та Чортківська офензива разом узяті. Серед загиблих від тифу було чимало молодих хорунжих — офіцерів, які пережили найтяжчі бої, але не змогли протистояти хворобі.
Паралельно з епідемією загострилися політичні суперечності між галичанами та наддніпрянцями. Об'єднання армій УГА та УНР, яке мало стати вирішальним кроком до перемоги, на практиці супроводжувалося непорозуміннями, конфліктами амбіцій, різницею в політичних поглядах. Литвин і Науменко делікатно, але чесно описують ці конфлікти, показуючи, як внутрішній розбрат підривав боєздатність обох армій.
Кульмінацією трагедії стала так звана «Листопадова катастрофа» — розпад єдиного фронту восени 1919 року. Частина командування УГА, зневірившись у можливості продовжувати боротьбу, пішла на контакт з Добровольчою армією Денікіна, а пізніше — навіть з більшовиками. Автори аналізують мотиви цих рішень, не виправдовуючи їх, але намагаючись зрозуміти: знесилені тифом, без боєприпасів, без зимового одягу, відрізані від Галичини, командири УГА шукали будь-який вихід, що зберіг би життя їхнім солдатам.
Литвин і Науменко підкреслюють, що попри трагічний фінал, УГА залишилася прикладом того, чого здатна досягти українська нація у військовій справі. За менш ніж рік ця армія пройшла шлях від стихійних загонів до організованої сили, що вразила навіть ворогів своєю боєздатністю. Досвід УГА — досвід перемог і поразок, героїзму і трагедій — залишається цінним уроком для всіх поколінь українських воїнів.
Порівняння з армією УНР: дві моделі одного прагнення
Одним з найцінніших аспектів книги Литвина та Науменка є можливість порівняти УГА з армією Української Народної Республіки — другою великою українською збройною силою того часу. Автори, хоча й зосереджені на УГА, постійно проводять паралелі з наддніпрянським досвідом, дозволяючи читачеві побачити як спільне, так і відмінне у двох моделях українського військового будівництва.
Головна відмінність полягала у кадровій базі. Армія УНР формувалася з колишніх солдатів та офіцерів російської армії, яка переживала розпад після революції 1917 року. УГА — з вояків австро-угорської армії, яка, попри поразку у Першій світовій війні, зберегла організаційну структуру до самого кінця. Литвин і Науменко стверджують, що саме ця різниця визначила вищу боєздатність УГА: австрійська військова школа була якіснішою за російську, а австрійська дисципліна — стабільнішою.
Хорунжий в армії УНР і хорунжий в УГА, попри однакову назву, мали різний профіль. Наддніпрянський хорунжий часто був прапорщиком воєнного часу — людиною, що пройшла прискорені курси і отримала звання заради нагальних потреб армії. Галицький хорунжий, як правило, мав систематичну австрійську підготовку, знав іноземні мови, вивчав тактику та фортифікацію за стандартними програмами. Ця різниця в підготовці позначалася на ефективності командування: частини УГА, за рівних інших умов, діяли злагодженіше та ефективніше.
Проте Литвин і Науменко справедливо зазначають, що армія УНР мала свої переваги. Наддніпрянські підрозділи — зокрема Січові Стрільці, полки імені Хмельницького та Дорошенка — мали вищий рівень національної свідомості і сильніший ідейний стрижень. Якщо в УГА домінував професійний підхід до військової справи, то в кращих частинах армії УНР — ідейний, що компенсував недоліки підготовки. Ця відмінність проявилася в критичні моменти: коли УГА розпадалася під тиском тифу і безвиході, частина армії УНР продовжувала боротьбу, рухома радше ідеєю, ніж розрахунком.
Значення для української історіографії
Книга Литвина та Науменка з'явилася у переломний момент — 1990 рік, останній рік існування Радянського Союзу, коли старі ідеологічні заборони вже розпадалися, а нові наукові стандарти ще не встигли утвердитися. В цих умовах автори зуміли створити працю, що витримала перевірку часом і залишається актуальною понад тридцять років після публікації.
До появи цієї книги дослідження УГА існували переважно в діаспорі — у працях Олександра Думіна, Теофіля Горникевича, Мирона Заклинського. Ці роботи, написані учасниками подій або їхніми нащадками, були надзвичайно цінними як джерела, але часто страждали від суб'єктивності та емоційності. Литвин і Науменко, працюючи в академічному середовищі, змогли поєднати діаспорні джерела з матеріалами радянських архівів, створивши збалансовану картину.
Книга вплинула на ціле покоління українських дослідників. Ярослав Тинченко у своїх пізніших працях про визвольні змагання неодноразово посилався на Литвина та Науменка як на піонерів теми. Сучасні дослідники УГА — Олег Кузьмович, Микола Литвин, Ярослав Грицак — також визнають фундаментальне значення цієї праці. Вона стала тією точкою відліку, від якої почалося систематичне вивчення УГА в незалежній Україні.
Водночас книга має свої обмеження, зумовлені часом і обставинами написання. Деякі архівні фонди, що стали доступними пізніше, не були використані. Ряд питань — зокрема, ставлення УГА до цивільного населення під час бойових дій, політичні інтриги в командуванні, доля полонених — потребують подальшого дослідження. Проте як загальний огляд історії УГА книга Литвина та Науменка залишається неперевершеною і рекомендованою для першого знайомства з темою.
Актуальність досвіду УГА сьогодні
Повномасштабне вторгнення росії в Україну у лютому 2022 року зробило досвід УГА, описаний у книзі Литвина та Науменка, надзвичайно актуальним. Паралелі разючі: як і в 1918–1919 роках, Україна змушена була швидко мобілізувати суспільство, організувати підготовку величезної кількості молодших командирів, налагодити виробництво та постачання в умовах війни.
Досвід Листопадового чину 1918 року перегукується з подіями перших днів повномасштабної війни, коли ініціатива молодших командирів, територіальна оборона та масовий ентузіазм добровольців відіграли вирішальну роль у зупиненні ворожого наступу. Як і хорунжі УГА у листопаді 1918 року, молодші офіцери та сержанти ЗСУ у лютому 2022 року брали на себе відповідальність за долю своїх підрозділів, часто діючи автономно, без зв'язку з вищим командуванням.
Чортківська офензива — приклад того, як армія, що поступається ворогу у ресурсах, може досягти тактичного успіху завдяки волі, ініціативі та правильному вибору напрямку удару — знаходить аналогію у контрнаступах ЗСУ під Києвом, Харковом та Херсоном. У всіх цих випадках рішення приймалися на рівні молодших командирів — сучасних хорунжих, — і саме їхня ініціатива визначала успіх операції.
Трагічні уроки УГА також залишаються актуальними. Епідемія тифу нагадує про важливість медичного забезпечення армії. Конфлікти між галичанами та наддніпрянцями — про необхідність єдності командування. Дипломатична ізоляція ЗУНР — про критичне значення міжнародної підтримки. Книга Литвина та Науменка дозволяє не лише вивчити ці уроки, а й відчути їх — через живі описи подій, долі конкретних людей, драматичні поворотні моменти.
Кому і навіщо читати
«Українська Галицька Армія» Михайла Литвина та Кіма Науменка — це книга, обов'язкова для кожного, хто хоче зрозуміти визвольні змагання 1917–1921 років не лише з наддніпрянської, а й з галицької перспективи. Без знання історії УГА картина тих бурхливих років залишається неповною: УГА була не просто регіональною армією, а найбоєздатнішим українським збройним формуванням свого часу, і її досвід залишається цінним для розуміння українського військового потенціалу.
Для тих, хто цікавиться темою хорунжих, книга дає можливість порівняти функціонування цього звання в різних контекстах — галицькому та наддніпрянському. Це порівняння збагачує розуміння: хорунжий — це не просто назва рангу, а цілий комплекс відповідальностей, очікувань та символічних значень, що варіюються залежно від організації та традиції конкретної армії.
Книга написана доступною мовою, логічно структурована і може бути прочитана як самостійне видання, без попереднього знайомства з іншими працями з теми. Проте для повнішого розуміння рекомендуємо поєднати її з книгою Ярослава Тинченка «Армія Української Народної Республіки 1917–1918», огляд якої також є в нашій бібліотеці. Разом ці дві книги дають комплементарну картину українського військового будівництва в найдраматичніший період нашої новітньої історії.
Литвин і Науменко повернули Українську Галицьку Армію з небуття, в яке її загнала радянська ідеологія. Їхня книга — це не лише наукове дослідження, а й акт історичної справедливості: вони повернули пам'ять про десятки тисяч галицьких хорунжих, четарів, сотників та рядових козаків, що віддали свої життя за Українську державу. Ця пам'ять — обов'язок кожного покоління.