Літопис Самовидця

АвторНевідомий (Ракушка-Романовський?)

Період1648–1702

Перше видання1846, Москва

МоваСтароукраїнська

Загадка авторства: хто ховається за маскою Самовидця

Серед усіх козацьких літописів XVII століття Літопис Самовидця вирізняється однією парадоксальною рисою: його автор свідомо залишився анонімним. Він назвав себе лише «самовидцем» — очевидцем подій, які описував. Ця анонімність не була випадковою. Автор жив у бурхливу добу Хмельниччини та Руїни, коли відкрите висловлювання думок могло коштувати голови. Його записи містять настільки відверті оцінки гетьманів, полковників і московських воєвод, що розкриття авторства за його життя було б рівнозначне смертному вироку.

Питання «хто написав Літопис Самовидця?» займало дослідників протягом майже двох століть. Перші спроби ідентифікувати автора почалися ще в середині XIX століття, коли літопис уперше потрапив до наукового обігу. Висувалися різні кандидатури: козацькі старшини, канцеляристи, навіть духовні особи. Але жодна з ранніх гіпотез не витримала серйозної критики.

Справжній прорив у вирішенні загадки авторства стався у 1920-х роках. Видатний український історик Олександр Оглоблин провів ретельне текстологічне та біографічне дослідження і висунув гіпотезу, що автором літопису був Роман Ракушка-Романовський — постать, яка ідеально відповідала всім ознакам, залишеним Самовидцем у тексті. Цю гіпотезу незалежно підтвердив інший дослідник — Микола Петровський, який прийшов до аналогічного висновку іншим шляхом.

Роман Ракушка-Романовський — фігура водночас помітна й загадкова. За гетьманства Івана Брюховецького він обіймав посаду генерального підскарбія — одну з найвищих у козацькій ієрархії. Генеральний підскарбій відповідав за фінанси всього Війська Запорозького, мав доступ до найважливіших державних документів і особисто знав усіх ключових гравців козацької політики. Ця посада пояснює вражаючу поінформованість автора літопису: він знав те, що міг знати лише представник найвищого ешелону козацької старшини.

Після падіння Брюховецького Ракушка-Романовський відійшов від політичного життя і став священиком у Стародубі. Ця зміна кар'єри також вписується в портрет Самовидця: друга частина літопису зосереджена саме на стародубському регіоні і написана з перспективи людини, яка вже не перебуває в центрі подій, але уважно спостерігає за ними здалеку. Перехід від загальноукраїнської панорами до локальних стародубських справ — це не зміна інтересів автора, а зміна його становища в суспільстві.

Аргументи на користь авторства Ракушки-Романовського численні та переконливі. По-перше, хронологія подій літопису точно збігається з біографією Романовського. По-друге, географія описаних подій відповідає місцям його перебування. По-третє, оцінки гетьманів і старшини збігаються з тим, що відомо про політичні симпатії Романовського. Нарешті, мовні та стилістичні особливості тексту вказують на людину, яка мала канцелярську освіту і добре володіла тогочасною українською діловою мовою.

Втім, остаточного доказу авторства Ракушки-Романовського не існує. Жоден документ прямо не пов'язує його з літописом. Гіпотеза залишається гіпотезою — хоча й надзвичайно переконливою. Ця невизначеність додає Літопису Самовидця додаткової інтриги: за кожним рядком тексту ховається реальна людина, яку ми майже впізнали, але все ж не можемо назвати з абсолютною певністю.

Хмельниччина очима Самовидця

Перша і найбільш відома частина літопису присвячена Хмельниччині — грандіозному повстанню українського козацтва проти Речі Посполитої, що розпочалося 1648 року. Самовидець описує цей період не як історик, що працює з документами заднім числом, а як очевидець, який бачив полум'я війни на власні очі. Його оповідь починається з причин повстання — утисків польської шляхти, релігійних переслідувань, особистих кривд Богдана Хмельницького — і поступово розгортається в масштабну панораму війни, що охопила всю Україну.

Опис битв у літописі вирізняється конкретністю та стриманістю. Самовидець не героїзує козацькі перемоги і не применшує поразки. Він фіксує кількість загиблих, описує маневри військ, називає імена полковників і сотників, які відзначилися або зганьбилися. Його оповідь про Жовтоводську та Корсунську битви 1648 року, про Зборівську кампанію 1649 року, про Берестечко 1651 року — це свідчення людини, яка розуміла військову справу і могла оцінити стратегічні рішення командирів.

Особливу увагу Самовидець приділяє дипломатичним маневрам Хмельницького. Він описує переговори гетьмана з Кримським ханством, Османською імперією, Московською державою, Трансильванією. Ці описи розкривають складну геополітичну гру, яку вів Хмельницький, намагаючись знайти надійного союзника для козацької України. Самовидець не завжди схвалює дипломатичні ходи гетьмана, але описує їх із повагою до масштабу задуму.

Переяславська рада 1654 року — ключова подія козацької історії — описана Самовидцем стримано, але з великою увагою до деталей. Він фіксує процедуру присяги, реакцію козацької старшини, настрої серед рядового козацтва. Примітно, що Самовидець не подає цю подію як тріумф чи трагедію — він описує її як прагматичне рішення, продиктоване обставинами війни. Ця стриманість різко контрастує з пізнішими інтерпретаціями Переяславської ради як в українській, так і в російській історіографії.

Для розуміння козацької старшини період Хмельниччини в Літописі Самовидця має першорядне значення. Автор згадує десятки імен полковників, обозних, суддів, писарів та хорунжих — людей, які складали кістяк козацького управління. Ці згадки дозволяють реконструювати реальну структуру козацької влади, яка була значно складнішою і динамічнішою, ніж це випливає з офіційних документів. Хорунжі з'являються в тексті як учасники воєнних походів, виконавці дипломатичних доручень, свідки ключових подій — тобто як повноцінні члени козацької еліти, а не просто носії прапора.

Руїна: доба розпаду і братовбивства

Після смерті Богдана Хмельницького 1657 року Літопис Самовидця переходить до опису періоду, який увійшов в історію під промовистою назвою «Руїна». Це був час громадянської війни, зовнішніх вторгнень, зради та хаосу, коли козацька Україна розпалася на Лівобережну і Правобережну частини, а гетьмани змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Самовидець описує цей період з гіркотою та розчаруванням, але без втрати аналітичної чіткості.

Гетьман Іван Виговський, який намагався переорієнтувати козацьку Україну на союз із Річчю Посполитою через Гадяцький договір 1658 року, постає в літописі як суперечлива фігура. Самовидець визнає його політичні здібності, але засуджує наслідки його правління — внутрішній розкол, татарські набіги, спустошення Лівобережжя. Ця амбівалентна оцінка свідчить про неупередженість автора: він не ділить історичних діячів на героїв і злодіїв, а показує їх у всій складності.

Особливо детально Самовидець описує гетьманство Івана Брюховецького (1663–1668) — і це логічно, якщо автором літопису був Ракушка-Романовський, який саме за Брюховецького обіймав посаду генерального підскарбія. Автор не щадить Брюховецького: його оцінки гетьмана коливаються від критичних до відверто негативних. Він описує, як Брюховецький поїхав до Москви, де принизив гетьманську гідність, прийнявши боярський чин і одружившись із московською дворянкою. Самовидець бачив у цьому зраду козацьких традицій і підрив авторитету гетьманської влади.

Період Руїни в літописі — це не просто хроніка воєнних дій та політичних інтриг. Самовидець фіксує страждання простого населення: спустошені міста, вигнані селяни, голод, епідемії. Він описує масові переселення з Правобережжя на Лівобережжя та у слобідські землі. Ці описи перетворюють літопис на унікальне свідчення гуманітарної катастрофи, яку пережила Україна в другій половині XVII століття.

Руїна показана в літописі як наслідок не лише зовнішнього тиску, а й внутрішніх вад козацького суспільства. Самовидець відверто пише про боротьбу за владу між козацькими угрупованнями, про зради та підступність, про готовність окремих старшин кликати на допомогу будь-яку зовнішню силу — Москву, Варшаву, Бахчисарай, Стамбул — заради перемоги над внутрішніми суперниками. Ця самокритичність робить Літопис Самовидця набагато ціннішим за ідеалізовані хроніки, що зображують козацтво виключно в позитивному світлі.

Структура та композиція літопису

Літопис Самовидця має чітку двочастинну структуру, яка відображає еволюцію самого автора та його становища в козацькому суспільстві. Перша частина охоплює період від початку Хмельниччини (1648) до приблизно 1676 року і подає широку панораму подій загальноукраїнського масштабу. Друга частина, що доходить до 1702 року, зосереджена переважно на подіях Лівобережної України і, зокрема, Стародубського регіону.

Ця двочастинність — не штучний поділ, а органічне відображення життєвого шляху автора. У першій частині він пише як людина, що перебуває в центрі подій, має доступ до інформації з перших рук, особисто знає головних діючих осіб. Його оповідь енергійна, детальна, сповнена конкретних подробиць. У другій частині тон змінюється: автор стає більш рефлексивним, його погляд звужується до локального рівня, а загальноукраїнські події подаються вже не як свідчення очевидця, а як інформація, отримана з вторинних джерел.

Хронологічний принцип оповіді — основний структуроутворюючий елемент літопису. Самовидець веде свою розповідь рік за роком, іноді місяць за місяцем, фіксуючи ключові події в хронологічному порядку. Цей підхід наближає його твір до класичної літописної традиції, але водночас Самовидець виходить за її межі, додаючи власні оцінки, аналітичні коментарі та причинно-наслідкові зв'язки між подіями.

У першій частині Самовидець демонструє вміння поєднувати опис воєнних операцій із дипломатичними контекстами. Він не просто перелічує битви — він пояснює, чому вони відбулися, які дипломатичні переговори їм передували, які наслідки мали для подальшого розвитку подій. Це робить його літопис не просто хронікою, а спробою осмислення історії — нехай і без формального теоретичного апарату.

Друга частина літопису, хоча й поступається першій за масштабом, має свою унікальну цінність. Стародубський регіон, на якому зосереджується автор, був прикордонною зоною Гетьманщини, де перетиналися впливи козацької адміністрації, московської влади та місцевих традицій. Описи Самовидця дозволяють побачити, як функціонувала козацька держава на її периферії — де центральна влада була слабшою, а місцеві реалії — складнішими.

Мова літопису: вікно в живу українську XVII століття

Одна з найвідоміших характеристик Літопису Самовидця, яку підкреслюють усі дослідники, — це його мова. На відміну від багатьох козацьких літописів, що писалися штучною книжною мовою з великою кількістю церковнослов'янізмів та полонізмів, Літопис Самовидця написаний, за висловом мовознавців, «доброю українською мовою того часу, близькою до народної». Це робить його не лише історичним, а й лінгвістичним джерелом першорядного значення.

Мова Самовидця — це жива розмовна українська XVII століття, зафіксована в письмовій формі. Тут немає штучного нагромадження книжних конструкцій, характерного для тогочасної канцелярської мови. Автор пише так, як говорить — або, принаймні, близько до того. Його синтаксис природний, лексика багата на побутові та військові терміни, фразеологія відображає живе мовлення козацької старшини.

Для сучасного лінгвіста Літопис Самовидця — це унікальний корпус текстів, що дозволяє простежити стан української мови в період, який залишається недостатньо документованим. XVII століття — час формування нових мовних норм, час впливу польської та церковнослов'янської мов, час поступового становлення української літературної мови. Літопис Самовидця демонструє один із варіантів цього становлення — варіант, близький до народного мовлення і тому особливо цінний для розуміння реального стану мови.

Військова лексика літопису заслуговує окремої уваги. Самовидець використовує десятки термінів для опису козацької військової організації: полк, сотня, курінь, хорунжий, обозний, осавул, довбиш. Ці терміни вживаються в конкретних контекстах, що дозволяє уточнити їхнє значення та функціональне навантаження. Для дослідників козацьких звань і посад — і зокрема інституту хорунжого — ця лексика є безпосереднім свідченням того, як самі козаки розуміли й називали елементи своєї військово-адміністративної системи.

Окрім військової, в літописі багата дипломатична та адміністративна лексика. Самовидець описує переговори, угоди, ради, суди — і використовує для цього спеціалізовану термінологію, яка свідчить про його обізнаність із тонкощами козацького управління. Ця термінологія часто відрізняється від тієї, що вживалася в офіційних документах, — і саме тому вона цінна: вона показує «внутрішню мову» козацької старшини, а не формальний канцелярський стиль.

Козацька старшина і хорунжі в Літописі Самовидця

Для теми хорунжих — центральної теми нашого проєкту — Літопис Самовидця має виняткове значення. Це одне з небагатьох першоджерел, де хорунжі з'являються не як абстрактні позиції в штатному розписі, а як живі люди з конкретними іменами, діями та долями. Самовидець згадує хорунжих у контексті воєнних походів, адміністративних рішень та політичних подій — тобто показує їх як повноцінних учасників козацького життя.

Козацька старшина в літописі — це не монолітна група, а складна ієрархія з внутрішніми конфліктами, союзами та суперечностями. Самовидець розрізняє генеральну старшину (обозний, суддя, писар, хорунжий, осавул, підскарбій) і полкову старшину (полковник, полковий обозний, суддя, писар, хорунжий, осавул). Кожна з цих посад мала свої функції, свій статус, своє місце в козацькій ієрархії — і Самовидець показує цю ієрархію в дії, а не в теорії.

Генеральний хорунжий у козацькій державі був хранителем головного прапора Війська Запорозького. Але ця ритуальна функція далеко не вичерпувала його повноважень. Генеральний хорунжий входив до складу генеральної ради, яка обмежувала владу гетьмана, брав участь у дипломатичних місіях, здійснював адміністративний нагляд. Літопис Самовидця підтверджує цю багатофункціональність: хорунжі з'являються в тексті в різних контекстах — від бойових операцій до судових розглядів.

Полкові хорунжі, яких Самовидець також згадує, виконували аналогічні функції на полковому рівні. Вони зберігали полкові хоругви, брали участь у полкових радах, відповідали за бойовий дух козаків свого полку. В умовах Руїни, коли полки нерідко воювали один проти одного, полковий хорунжий ставав символом єдності полку — і Самовидець фіксує випадки, коли саме навколо хоругви козаки збиралися в найкритичніші моменти.

Особливо цінними є згадки про хорунжих у контексті козацьких рад — центрального інституту козацької демократії. Самовидець описує ради, на яких обирали гетьманів, ухвалювали рішення про війну чи мир, розглядали скарги на старшину. Участь хорунжих у цих радах свідчить про те, що їхня роль у козацькій державі виходила далеко за межі суто церемоніальних функцій. Вони були повноправними суб'єктами козацького політичного процесу.

Історія публікацій та наукових видань

Шлях Літопису Самовидця від рукопису до друкованого тексту був довгим і непростим. Протягом майже півтора століття літопис існував лише в рукописних копіях, які передавалися від одного колекціонера до іншого, від одного монастирського книгосховища до іншого. Ці копії нерідко містили помилки, пропуски та вставки переписувачів, що ускладнювало роботу з текстом і породжувало текстологічні проблеми, над якими дослідники працюють до сьогодні.

Перша друкована публікація літопису побачила світ 1846 року завдяки зусиллям Осипа Бодянського — видатного українського філолога та славіста, професора Московського університету. Бодянський опублікував текст у «Чтениях в Обществе истории и древностей российских» — одному з провідних історичних видань тогочасної російської імперії. Ця публікація зробила літопис доступним для широкого наукового загалу і поклала початок його систематичному вивченню.

Проте видання Бодянського було далеким від ідеалу. Воно базувалося на одному рукопису, не мало критичного апарату і містило чимало текстологічних неточностей. Необхідність нового, наукового видання стала очевидною досить швидко. Цю задачу взяла на себе Київська Археографічна Комісія — одна з найважливіших наукових інституцій тогочасної України.

1878 року побачило світ наукове видання Літопису Самовидця, підготовлене Орестом Левицьким — видатним українським істориком та архівістом. Левицький зібрав і порівняв усі відомі на той час рукописи літопису, склав детальний текстологічний коментар, написав ґрунтовну передмову з аналізом тексту та спробою визначити авторство. Це видання стало основою для всіх подальших досліджень і залишається класичним до сьогодні.

У XX столітті Літопис Самовидця пережив нову хвилю наукового інтересу. 1971 року Академія наук УРСР видала літопис у серії «Пам'ятки української мови» з новим коментарем та лінгвістичним аналізом. Наступного, 1972 року, літопис вийшов у Гарвардській серії ранньоукраїнських текстів — що засвідчило його визнання як джерела світового значення. Гарвардське видання, підготовлене з урахуванням досягнень західної текстології, стало доступним для міжнародної наукової спільноти і сприяло залученню Літопису Самовидця до порівняльних досліджень ранньомодерної європейської історіографії.

Історія видань Літопису Самовидця відображає загальну долю українського історичного спадку: тривале забуття, повільне повернення до наукового обігу, боротьба за визнання на тлі імперських ідеологій, і нарешті — міжнародне визнання як першоджерела європейського масштабу. Кожне нове видання відкривало нові грані тексту і спонукало до нових досліджень.

Порівняння з літописами Грабянки та Величка

Літопис Самовидця традиційно розглядається в контексті трьох великих козацьких літописів — разом із літописами Григорія Грабянки та Самійла Величка. Ці три тексти, створені приблизно в один період, разом утворюють фундамент козацької історіографії XVII–XVIII століть. Порівняння між ними дозволяє краще зрозуміти особливості кожного з літописів та їхнє місце в українській культурній традиції.

Літопис Грабянки, написаний на початку XVIII століття, — це насамперед ідеологічний твір. Грабянка, сам козацький старшина, прагнув обґрунтувати давність і шляхетність козацького роду, вивести козаків від хозарів, показати їхню історію як безперервну боротьбу за свободу. Його літопис насичений барочною риторикою, покликаннями на античних авторів, провіденційними інтерпретаціями подій. Порівняно з Грабянкою, Самовидець вражає своєю тверезістю: він не шукає козацьким коренів у глибокій давнині, не будує ідеологічних конструкцій, а просто описує те, що бачив і знав.

Літопис Самійла Величка — найбільший за обсягом із трьох козацьких літописів. Величко, колишній канцелярист Генеральної військової канцелярії, мав доступ до величезного масиву офіційних документів і широко включав їх у свій текст. Його літопис — це своєрідна документальна хроніка, де авторський наратив переплітається з текстами договорів, листів, універсалів, дипломатичних нот. Величко прагнув створити всеохопну історію козацтва, і його праця вражає масштабом і ерудицією.

На тлі цих двох літописів Самовидець вирізняється саме своєю безпосередністю. Якщо Грабянка — ідеолог, а Величко — архіваріус, то Самовидець — свідок. Він не конструює історичні схеми і не збирає документи — він розповідає про те, що сам бачив, чув і пережив. Ця позиція очевидця робить його літопис найбільш суб'єктивним із трьох — але водночас і найбільш живим, найбільш автентичним.

У мовному відношенні три літописи також суттєво відрізняються. Грабянка писав книжною мовою з сильним церковнослов'янським впливом. Величко використовував канцелярську мову з численними полонізмами та латинізмами. Самовидець же, як зазначалося, писав мовою, найближчою до народної розмовної. Ця мовна тріада — книжна, канцелярська та розмовна — відображає різні регістри української мови XVII–XVIII століть і робить сукупність трьох літописів безцінним лінгвістичним джерелом.

Для дослідників козацької старшини порівняння трьох літописів дає стереоскопічне бачення: кожен автор описує одні й ті ж посади та інституції — але з різних перспектив, у різних контекстах, з різними оцінками. Хорунжі у Грабянки — це частина ідеалізованої козацької ієрархії. У Величка — це посадовці, чиї імена з'являються в офіційних документах. У Самовидця — це живі люди, яких автор знав особисто і чиї дії він оцінює з позиції очевидця. Поєднання всіх трьох перспектив дозволяє створити найповнішу картину козацької старшини другої половини XVII століття.

Самовидець і московська політика в Україні

Однією з найцікавіших тем Літопису Самовидця є ставлення автора до Московської держави та її політики в Україні. Самовидець не був ані русофілом, ані русофобом — він був прагматиком, який оцінював дії Москви за їхніми конкретними наслідками для козацької України. Ця прагматична позиція робить його свідчення особливо цінними, адже вони позбавлені ідеологічного забарвлення, характерного для пізніших інтерпретацій.

Самовидець детально описує поступове обмеження козацької автономії з боку московської влади. Він фіксує розміщення московських воєвод в українських містах, введення московських залог, втручання в козацькі вибори, обмеження дипломатичних контактів гетьмана. Ці описи — не абстрактні скарги, а конкретні факти з датами, іменами та подробицями. Вони дозволяють простежити механізм поступового поглинання козацької автономії — крок за кроком, від одного гетьманства до іншого.

Особливо промовисті записи Самовидця про московських воєвод, які розпоряджалися в українських містах. Він описує їхні зловживання, конфлікти з козацькою адміністрацією, утиски місцевого населення. Водночас Самовидець визнає, що в умовах Руїни московська військова присутність іноді була єдиною гарантією порядку, коли козацькі угруповання воювали між собою. Ця амбівалентність оцінки — не слабкість автора, а відображення реальної складності ситуації.

Для сучасного дослідника записи Самовидця про московсько-українські відносини — це джерело, яке дозволяє побачити ці відносини очима безпосереднього учасника. На відміну від офіційних документів, що фіксують лише формальний бік стосунків, Самовидець показує їхню неформальну, людську сторону: розчарування, недовіру, гнів, іноді — прагматичне пристосування. Його літопис руйнує спрощені наративи — як про «братерський союз», так і про «абсолютну окупацію» — і замінює їх складнішою, але правдивішою картиною.

Стародубський період: погляд із периферії

Друга частина Літопису Самовидця, присвячена переважно подіям у Стародубському регіоні, довгий час залишалася в тіні першої. Дослідники зосереджувалися на описах Хмельниччини та Руїни, а стародубські записи сприймалися як другорядне доповнення. Проте останніми десятиліттями ставлення до цієї частини літопису змінилося: її почали цінувати саме за те, що вона показує козацьке суспільство з перспективи периферії — перспективи, яка часто виявляється не менш інформативною, ніж погляд із центру.

Стародуб у часи Самовидця був важливим козацьким містом на Сіверщині — території, що межувала з московськими землями. Тут переплеталися козацькі, московські та місцеві традиції управління. Самовидець, який після відходу від державних справ оселився в Стародубі як священик, описує повсякденне життя міста та його околиць: торгівлю, церковні справи, конфлікти між козаками та міщанами, стосунки з московськими урядовцями.

Ці записи розкривають аспекти козацького суспільства, які залишаються невидимими з перспективи Гетьманської столиці. На периферії козацька влада працювала інакше: тут був сильніший вплив місцевих громад, більша роль церковних ієрархів, складніші відносини з сусідніми народами. Самовидець фіксує ці особливості з точністю очевидця, створюючи картину козацької держави, яка суттєво доповнює — а іноді й коригує — уявлення, сформовані на основі центральних джерел.

Окремий інтерес становлять записи про церковне життя Стародубщини. Ракушка-Романовський — якщо він справді є автором літопису — після відходу від козацької служби прийняв сан священика. Його записи про церковні справи відображають погляд зсередини — погляд людини, яка не лише спостерігає, а й бере участь у житті церковної громади. Ці записи доповнюють нашу уявлення про роль Православної церкви в козацькому суспільстві та про взаємозв'язок між духовним і світським життям на теренах Гетьманщини.

Значення для сучасного дослідника

У XXI столітті Літопис Самовидця залишається одним із найбільш затребуваних джерел для дослідників козацької доби. Його використовують історики, лінгвісти, літературознавці, антропологи, військові історики — кожен знаходить у тексті інформацію, релевантну для свого фаху. Ця міждисциплінарна затребуваність свідчить про виняткове багатство літопису як історичного джерела.

Для політичних істориків Літопис Самовидця — це першоджерело для реконструкції механізмів козацького державотворення. Як обиралися гетьмани? Як функціонувала генеральна рада? Як взаємодіяли центральна та полкова влади? Як козацька дипломатія балансувала між сусідніми імперіями? На всі ці питання літопис дає відповіді — не теоретичні, а засновані на конкретних спостереженнях очевидця.

Військові історики знаходять у літописі детальні описи козацьких битв, тактичних прийомів, організації походів, облог та оборонних операцій. Самовидець, як людина, що належала до козацької старшини, розумівся на військовій справі і описував бойові дії з компетентністю, яка відрізняє його від авторів, далеких від військової сфери. Його описи дозволяють реконструювати козацьке військове мистецтво з точністю, недосяжною для багатьох інших джерел.

Водночас критичний дослідник мусить враховувати обмеження літопису як джерела. Самовидець писав із позиції козацької старшини — привілейованої верстви козацького суспільства. Його погляд на події неминуче відображає інтереси та упередження цієї верстви. Прості козаки, селяни, міщани, жінки з'являються в літописі переважно як об'єкти дій старшини — рідко як самостійні суб'єкти з власними голосами та поглядами. Ця станова обмеженість не знецінює літопис, але вимагає від дослідника критичного підходу.

Попри ці обмеження, Літопис Самовидця залишається незамінним джерелом для всіх, хто досліджує козацьку добу. Його сила — у безпосередності свідчення, у живості оповіді, у готовності автора висловлювати власні — нерідко непопулярні — оцінки подій і людей. Самовидець не боявся критикувати гетьманів, засуджувати старшину, фіксувати невдачі та помилки. Ця сміливість робить його літопис одним із найчесніших козацьких текстів, що дійшли до нашого часу.