Чому ця книга важлива
До появи «Історії українського війська» жодна наукова праця не намагалася охопити всю тисячолітню історію українських збройних сил в одному виданні. Існували монографії про окремі епохи — козацтво, визвольні змагання, княжу Русь, — але ніхто не зводив ці фрагменти в єдину картину. Крип'якевич не просто заповнив прогалину: він створив цілу дисципліну — українську військову історіографію як самостійну галузь знання.
Видана у Львові 1936 року накладом видавництва Івана Тиктора, ця праця стала першим систематичним дослідженням, що простежило безперервну лінію від княжих дружин Володимира Великого до Українських Січових Стрільців і армії УНР. Для українців міжвоєнного періоду книга була не лише академічним текстом — вона доводила, що український народ має власну, незалежну від чужих наративів, військову традицію.
Фундаментальне значення праці полягає в тому, що Крип'якевич показав українську військову справу як органічний, внутрішньо цілісний процес. Козацьке військо постає не як випадковий збіг обставин, а як закономірний наступний етап після княжої дружини. Січові Стрільці — не ізольований епізод, а продовження традиції, що тягнеться через століття. Цей підхід кардинально відрізнявся від російської та польської історіографії, які зображали українські збройні формування як допоміжні або бунтівні елементи.
Книга вийшла в час, коли українці перебували під владою кількох держав — Польщі, радянського Союзу, Румунії, Чехословаччини — і потребували наукового підтвердження своєї суб'єктності. Праця Крип'якевича давала інтелектуальну зброю: якщо народ упродовж тисячоліття мав власне військо, власну організацію, власних полководців, то він безсумнівно є самостійною нацією з повним правом на державність.
Саме тому «Історія українського війська» була заборонена радянською владою і перевидана лише в еміграції — у Вінніпезі 1953 року. В Україні книга стала доступною тільки після здобуття незалежності, коли була перевидана 1993 року. Понад півстоліття заборони лише підтвердили її значення: тоталітарний режим боявся книги, яка доводила існування окремої української військової традиції.
Іван Крип'якевич: учень Грушевського
Іван Крип'якевич народився 1886 року у Львові, який тоді належав Австро-Угорщині, і все своє наукове життя присвятив вивченню українського минулого. Його науковим наставником був Михайло Грушевський — «батько» української історіографії, автор десятитомної «Історії України-Руси». Під керівництвом Грушевського Крип'якевич захистив 1911 року докторську дисертацію «Козаччина і Баторієві вольності», яка вже тоді окреслила головне поле його наукових зацікавлень — козацьку добу.
Як учень Грушевського, Крип'якевич перейняв від нього народницьку методологію — увагу до широких соціальних верств, а не лише правлячих еліт. Водночас Крип'якевич рано спеціалізувався на військовій проблематиці, що було новаторським для української науки. Він розумів, що без дослідження військової організації неможливо зрозуміти ні Козаччину, ні Гетьманщину, ні визвольні змагання XX століття.
Крип'якевич став професором Львівського університету, де викладав історію. Його лекції про козацьке військо, Богдана Хмельницького та організацію Запорозького Війська вважалися одними з найкращих. Саме під час підготовки лекційних курсів він систематизував матеріал, що ліг в основу «Історії українського війська». Паралельно Крип'якевич працював над монографією про Хмельницького, яку вважав своєю головною працею.
Після приходу радянської влади 1939 року Крип'якевич продовжив наукову роботу, але під жорстким ідеологічним тиском. У 1946 році він став жертвою кампанії проти «українського буржуазного націоналізму». Його звинуватили в «ідеалізації козацької старшини», «перебільшенні ролі Хмельницького» та «ігноруванні класової боротьби». Крип'якевич був позбавлений посади директора Інституту суспільних наук і змушений писати покаянні листи. Його книги, включно з «Історією українського війська», були заборонені і вилучені з бібліотек.
Попри переслідування, Крип'якевич не відмовився від наукової діяльності. Він продовжував працювати, пристосовуючись до радянських вимог, але зберігаючи наукову чесність наскільки це було можливо. Помер 1967 року у Львові. Повна реабілітація його спадщини відбулася лише після здобуття Україною незалежності, коли його праці були перевидані і визнані класичними.
Структура: від дружин до армій
«Історія українського війська» побудована за хронологічним принципом і охоплює все тисячоліття українських збройних сил. Перша частина присвячена княжій добі — від варязьких дружин Рюрика до монгольського нашестя. Крип'якевич аналізує організацію княжої дружини, поділ на «старшу» (бояри) та «молодшу» (отроки, гриді) дружину, роль народного ополчення (воїв) у великих походах. Окремі розділи присвячені фортифікації, озброєнню та тактиці княжих часів.
Друга, найбільша частина книги — козацька доба — є серцем усієї праці. Тут Крип'якевич розгортає детальну панораму Запорозького Війська: від виникнення козацтва на Дніпрі до зруйнування Січі 1775 року. Автор описує полково-сотенний устрій, систему старшинських звань — від гетьмана до рядового козака, — включно з генеральним, полковим та сотенним хорунжими. Окремі розділи присвячені козацькій артилерії, флоту, системі укріплень та тактиці степової війни. Саме ця частина була написана Крип'якевичем особисто, і саме тут відчувається найглибше знання джерел.
Третя частина охоплює XVIII–XIX століття — період, коли українці були позбавлені власних збройних сил, але продовжували служити в чужих арміях. Крип'якевич простежує долю козацьких полків, що були перетворені на регулярні частини російської та австрійської армій. Він описує участь українців у наполеонівських війнах, кримській кампанії, війнах за незалежність балканських народів. Цей розділ показує, що навіть у бездержавний період українська військова традиція не зникла, а лише змінила форму.
Четверта частина — XX століття — написана переважно співавторами, зокрема Богданом Гнатевичем. Тут розглянуто Українських Січових Стрільців, армію УНР, Українську Галицьку Армію та інші формування періоду визвольних змагань 1917–1921 років. Ця частина має особливу емоційну силу, бо багато хто з описаних вояків був ще живий на момент написання книги, а деякі були особисто знайомі з авторами.
Така структура дозволила Крип'якевичу показати безперервність української військової традиції. Читач бачить, як княжа дружина трансформується в козацьке військо, як козацькі звання успадковуються армією УНР, як тактичні прийоми козаків знаходять відображення у бойовому досвіді Січових Стрільців. Це не механічний перелік фактів, а цілісний наратив, що доводить: українці завжди вміли воювати і завжди мали для цього організаційні структури.
Козацька військова організація
Одна з найцінніших частин книги — детальний опис полково-сотенного устрою Війська Запорозького. Крип'якевич показує, що козацьке військо мало чітку ієрархічну структуру, порівнянну з кращими європейськими арміями свого часу. На чолі стояв гетьман з генеральною старшиною: обозний (артилерія і постачання), суддя (правосуддя), писар (канцелярія), осавул (розвідка і дисципліна), бунчужний (почесна варта) та хорунжий (прапор і церемоніал).
Полк, як основна адміністративно-військова одиниця, мав власну старшину — полковника, полкового обозного, суддю, писаря, осавула та хорунжого. Крип'якевич наголошує, що полковий хорунжий був не просто прапороносцем: це був старшина, відповідальний за бойовий дух і згуртованість полку. Під час бою хорунжий тримав полковий прапор — святиню, навколо якої шикувався полк. Втрата прапора вважалася найбільшою ганьбою, тому хорунжий мусив бути одним з найхоробріших козаків.
Сотня — підрозділ з кількасот козаків — також мала свого хорунжого. Сотенний хорунжий перебував ближче до рядових козаків і відповідав за повсякденне управління підрозділом нарівні з сотником та сотенним отаманом. Крип'якевич зазначає, що саме на сотенному рівні хорунжий набував реального командного досвіду, який міг відкрити шлях до вищих посад. Багато полковників та навіть гетьманів починали кар'єру як сотенні хорунжі.
Автор детально розписує систему обрання та призначення старшини. На Січі старшину обирали на загальній раді — козацькій демократії, що вражала європейських спостерігачів. У Гетьманщині система була складнішою: генеральну старшину фактично призначав гетьман, хоча формально її обирала рада. Полкову старшину часто обирали козаки полку, але гетьман мав право затвердження. Крип'якевич зазначає, що ця система створювала унікальний баланс між демократією та ефективним командуванням.
Окремий розділ присвячений козацькому реєстру — офіційному списку козаків, що мали право на службу і привілеї. Реєстр визначав чисельність війська і був предметом постійних переговорів з Польщею, а пізніше з московським царем. Крип'якевич показує, як зростання реєстру від 6 тисяч (Зборівський договір мав 40 тисяч) відображало зміну політичного балансу і статус козацтва як військової та соціальної сили.
Озброєння та тактика
Крип'якевич приділяє значну увагу матеріальній стороні козацької військової справи. Він описує еволюцію козацького озброєння від ранніх часів, коли запорожці були озброєні переважно холодною зброєю — шаблями, списами, луками, — до пізньої Гетьманщини, коли козацьке військо мало мушкети, гармати та навіть власні зброярні. Особливо цікавий його аналіз козацької артилерії, яку очолював генеральний обозний і яка на певних етапах не поступалася європейським аналогам.
Тактика козацького війська, за Крип'якевичем, була надзвичайно гнучкою і адаптивною. Проти татарської кінноти козаки використовували табір з возів — рухому фортецю, що дозволяла піхоті протистояти кавалерії у відкритому степу. Проти польської шляхти, яка покладалася на важку кінну атаку, козаки застосовували засідки та укріплені табори. Проти турецьких фортець — облогову тактику з підкопами та мінами.
Особливий розділ присвячений козацьким морським походам — одному з найяскравіших феноменів козацької військової історії. На легких човнах-чайках запорожці перетинали Чорне море і атакували узбережжя Османської імперії, здобуваючи міста Сіноп, Трапезунд, Кафу та навіть загрожуючи передмістям Стамбула. Крип'якевич аналізує конструкцію чайок, тактику морських десантів, систему навігації і доводить, що козацький флот був одним з найефективніших легких флотів свого часу.
Автор також розглядає козацьке фортифікаційне мистецтво. Січ як укріплений табір, міські фортеці Гетьманщини, польові укріплення під час походів — все це свідчило про високий рівень інженерної думки. Крип'якевич зазначає, що козаки не лише копіювали європейські фортифікаційні прийоми, а й розвивали власні, адаптовані до степових умов.
Важливим є порівняльний підхід автора: він постійно зіставляє козацьке військо з арміями сусідніх держав — Польщі, московського царства, Османської імперії, Кримського ханату. Це дозволяє об'єктивно оцінити рівень козацької військової справи і спростувати як романтичну ідеалізацію, так і зневажливе ставлення до козаків як до «нерегулярного збройного натовпу».
Січові Стрільці та армія УНР
Розділи про XX століття, написані переважно Богданом Гнатевичем під редакцією Крип'якевича, мають особливе значення, бо описують події, які на момент публікації книги (1936 рік) були зовсім недавнім минулим. Українські Січові Стрільці — добровольчий легіон у складі австро-угорської армії — розглядаються як перша спроба створити регулярне українське військо нового часу. Крип'якевич наголошує на свідомому зв'язку Стрільців з козацькою традицією: вони обрали назву, що відсилала до Січі, використовували козацьку символіку, а звання хорунжого стало першим офіцерським рангом.
Книга описує формування УСС у Львові в серпні 1914 року, коли тисячі молодих галичан записалися добровольцями. Автори простежують бойовий шлях Стрільців — від перших боїв у Карпатах через тяжкі втрати на Маківці та під Лисонею до участі в Листопадовому зриві 1918 року. Особлива увага приділена організаційній структурі УСС, яка поєднувала австрійську військову дисципліну з українським національним духом.
Розділ про армію Української Народної Республіки показує, як хаотичний процес формування збройних сил молодої держави поступово набував організаційних форм. Від козацьких загонів Вільного козацтва 1917 року до регулярних дивізій Директорії — цей шлях був складним і суперечливим. Крип'якевич та Гнатевич фіксують головну проблему армії УНР: брак підготовлених офіцерів, особливо молодших командирів — хорунжих та поручників, — що критично позначилося на боєздатності.
Українська Галицька Армія — збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки — описана як найбільш організоване українське військо того періоду. Автори пояснюють це кращою підготовкою галицьких офіцерів, які мали досвід служби в австрійській армії. Система звань УГА, яка включала хорунжого як перший офіцерський ранг, була чітко структурованою і ефективно функціонувала навіть в умовах війни на кілька фронтів.
Завершальні розділи книги описують Зимовий похід армії УНР 1919–1920 років — героїчний рейд через території, контрольовані ворогом. Крип'якевич та Гнатевич розглядають цей похід як приклад того, що українське військо здатне діяти в найскладніших умовах, коли саме молодші офіцери — хорунжі та поручники — беруть на себе відповідальність за виживання підрозділів.
Контекст публікації: Львів 1936 року
Щоб повністю зрозуміти значення «Історії українського війська», необхідно розглянути контекст її появи. Львів 1930-х років був найбільшим центром української культурного та інтелектуального життя. Хоча місто належало Польщі, тут діяли Наукове товариство імені Шевченка, українські видавництва, школи, кооперативи. Саме у цьому середовищі з'явилася книга Крип'якевича.
Видавцем книги став Іван Тиктор — один з найвидатніших українських видавців міжвоєнного періоду. Його видавництво «Українська преса» випускало газети, журнали, книги українською мовою. Тиктор розумів суспільне значення праці Крип'якевича і забезпечив книзі гідне оформлення: ілюстрації, карти, схеми, якісний друк. Для Тиктора це був не лише комерційний проєкт, а й внесок у національну справу.
Книга з'явилася в атмосфері наростаючої тривоги. 1936 рік — це час, коли на сході вже кілька років діяв сталінський терор, Голодомор 1932–1933 років знищив мільйони українців, а в самій Галичині польська влада проводила політику «пацифікації» — репресій проти українського населення. В цих умовах книга про українську військову міць набувала особливого символічного значення: вона нагадувала, що українці здатні захищатися.
Варто зазначити, що «Історія українського війська» була колективною працею. Окрім Крип'якевича, який написав основну частину і виконав роль головного редактора, в написанні окремих розділів брали участь Богдан Гнатевич та інші автори. Така співпраця була характерною для масштабних наукових проєктів НТШ і дозволила охопити величезний хронологічний період з належною глибиною.
Подальша доля книги відображає трагічну долю самої України. Після радянської окупації Галичини 1939 року тираж було конфісковано. Перевидання відбулося лише в еміграції — у Вінніпезі 1953 року, де книга стала настільною для української діаспори. В Україні репринтне видання з'явилося 1993 року і одразу стало бестселером серед історичної літератури.
Вплив на військову історіографію
«Історія українського війська» стала фундаментом, на якому будувалися всі подальші дослідження української військової історії. Структура, запропонована Крип'якевичем, — періодизація, проблематика, методологія — визначила розвиток цілої наукової дисципліни. Навіть ті дослідники, які не погоджувалися з окремими висновками автора, змушені були відштовхуватися від його праці як від базової точки відліку.
В діаспорі книга Крип'якевича надихнула ціле покоління дослідників. Ярослав Тинченко, автор сучасних праць про армію УНР та визвольні змагання, неодноразово посилався на Крип'якевича як на джерело натхнення. Михайло Литвин та Кім Науменко, дослідники Української Галицької Армії, продовжили роботу, розпочату в четвертій частині «Історії українського війська». Багатотомний «Літопис УПА» також певною мірою наслідує підхід Крип'якевича до документування військового досвіду.
Після здобуття Україною незалежності праця Крип'якевича отримала нове життя. Вона стала обов'язковою для вивчення на історичних факультетах українських університетів. Його дослідження козацької організації та системи звань лягли в основу сучасних робіт Володимира Кривошеї про козацьку старшину Гетьманщини. Військові історики, що працюють у структурах Збройних Сил України, визнають Крип'якевича одним з основоположників української військової науки.
Важливо зазначити і обмеження праці. Крип'якевич працював в умовах, коли значна частина архівів була недоступною — радянські архіви були закритими, а польські доступні лише частково. Деякі його висновки, особливо щодо чисельності козацького війська та окремих битв, були уточнені пізнішими дослідниками. Проте загальна концепція та методологія залишаються актуальними.
Найбільший внесок Крип'якевича — це сам факт створення цілісної картини. До нього українська військова історія існувала як набір розрізнених епізодів. Після нього вона стала єдиним наративом з внутрішньою логікою та безперервністю. Цей інтелектуальний подвиг важко переоцінити.
Актуальність під час війни
Повномасштабне вторгнення росії в Україну у 2022 році надало книзі Крип'якевича нової, надзвичайно гострої актуальності. Українські військові, волонтери, журналісти та звичайні громадяни звернулися до історії, шукаючи відповіді на питання: як українці воювали раніше? Якою була їхня організація? Чому вони перемагали чи програвали? «Історія українського війська» дає відповіді на багато з цих питань.
Паралелі між козацьким досвідом та сучасною війною разючі. Козацька гнучкість, здатність діяти малими групами, ініціатива молодших командирів, використання місцевості — все це знаходить пряме відображення в тактиці Збройних Сил України. Козацькі морські походи на чайках перегукуються з сучасними операціями морських дронів. Партизанська тактика, описана Крип'якевичем у контексті опору козаків після зруйнування Січі, нагадує дії українського спротиву на окупованих територіях.
Книга також допомагає зрозуміти ідеологічний вимір війни. російська історіографія століттями заперечувала існування окремої української військової традиції, подаючи козаків як «малоросійських козаків» у складі «єдиного російського війська». Крип'якевич ще 1936 року розвінчав цей міф, показавши, що українське військо мало власну, автономну історію. Сьогодні, коли росія знову намагається заперечити українську ідентичність, ця аргументація залишається надзвичайно важливою.
Сучасне відродження звання «хорунжий» у Збройних Силах України безпосередньо пов'язане з тією традицією, яку задокументував Крип'якевич. Коли 2020 року Україна ввела звання хорунжого як перший сержантський ранг, це було свідомим зверненням до козацької спадщини. Книга Крип'якевича — одне з головних джерел, що обґрунтовує цей зв'язок між минулим і сучасним.
Нарешті, книга нагадує про ціну, яку українці платили за відсутність власної армії. Розділи про XVIII–XIX століття, коли українці воювали у чужих арміях за чужі інтереси, читаються сьогодні як попередження: без власних збройних сил нація приречена бути інструментом чужої політики. Ця думка, яку Крип'якевич висловив делікатно, але недвозначно, знаходить трагічне підтвердження у сучасних подіях.
Кому і навіщо читати
«Історія українського війська» — це книга для кожного, хто хоче зрозуміти витоки української військової сили. Вона написана науковою, але доступною мовою, що робить її придатною не лише для фахових істориків, а й для широкого кола читачів. Структура дозволяє читати книгу вибірково: можна зосередитися лише на козацькому розділі або лише на XX столітті, не втрачаючи контексту.
Для тих, хто цікавиться хорунжими, книга є одним з ключових джерел. Саме тут вперше систематизовано роль хорунжого в різних українських збройних формаціях — від козацького полку до армії УНР. Крип'якевич показує, як посада еволюціонувала: від прапороносця-воїна на Січі до адміністративного урядника в Гетьманщині та молодшого офіцера в арміях XX століття.
Військовослужбовцям ЗСУ книга дає історичну глибину для розуміння традицій, які вони продовжують. Волонтерам та громадським активістам — аргументи для обґрунтування української суб'єктності. Вчителям та викладачам — готовий каркас для побудови курсу з української військової історії. Іноземним дослідникам — вхідну точку в проблематику, яка довго залишалася на маргінесі світової історіографії.
Слід пам'ятати, що книга написана у 1936 році і відображає стан науки того часу. Деякі факти та інтерпретації були уточнені пізнішими дослідженнями. Мова книги — літературна українська міжвоєнного періоду — може здатися дещо архаїчною сучасному читачеві. Проте саме ця мовна «патина» надає тексту особливого шарму і автентичності.
«Історія українського війська» Івана Крип'якевича — це не просто книга з історії. Це маніфест народу, який через наукове дослідження свого військового минулого стверджує своє право на майбутнє. У часи, коли Україна знову захищає свою незалежність зброєю, ця книга звучить як ніколи актуально. Хто хоче зрозуміти, звідки бере силу українське військо, — має починати з Крип'якевича.