Грушевський: людина, що змінила українську історію
Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) — постать, значення якої для української нації важко переоцінити. Історик, публіцист, організатор наукового життя, голова Центральної Ради — перший президент відродженої Української держави у 1917–1918 роках. Але навіть якби Грушевський не відіграв жодної політичної ролі, його місце в історії було б забезпечене одним лише десятитомником «Історія України-Руси» — працею, яка назавжди змінила спосіб, у який українці розуміють своє минуле.
Народившись у Холмі (нині Хелм, Польща) в родині педагога, Грушевський здобув освіту в Київському університеті, де його наставником став Володимир Антонович — один із засновників української археографічної школи. Саме Антонович прищепив молодому Грушевському переконання, що українська історія потребує власної наукової схеми, незалежної від російської та польської історіографічних традицій. Це переконання стало стрижнем усього наукового життя Грушевського і визначило концепцію його головної праці.
У 1894 році Грушевський отримав кафедру загальної історії у Львівському університеті — першу в світі кафедру української історії. Саме у Львові, в умовах відносної свободи Австро-Угорщини (на відміну від цензурних обмежень російської імперії), він розпочав роботу над своєю магнум опус. Перший том побачив світ 1898 року. Останні томи, присвячені козацькій добі, виходили вже в радянському Києві протягом 1920–1930-х років, аж до арешту та фактичного знищення вченого сталінським режимом. Таким чином, робота над «Історією України-Руси» тривала майже чотири десятиліття — з 1895 по 1933 рік, з перервами на революцію, еміграцію та політичну діяльність.
Масштаб цього проєкту не має аналогів в українській історіографії. Десять томів (деякі з них видані у двох-трьох частинах), близько семи тисяч сторінок, тисячі посилань на першоджерела — літописи, грамоти, акти, хроніки, мемуари. Грушевський працював у десятках архівів: від Львова та Кракова до Відня, Петербурга та Москви, залучаючи документи на латинській, грецькій, польській, німецькій, турецькій мовах. Результатом стала найповніша на той час — і значною мірою досі неперевершена — історія українського народу від найдавніших часів до середини XVIII століття.
Революційна концепція: Україна як окремий предмет історії
Щоб зрозуміти, чому праця Грушевського стала революцією, треба уявити інтелектуальний контекст кінця XIX століття. На той час панівною була так звана «общерусская» схема історії, згідно з якою Київська Русь — це початковий етап історії російської держави. За цією логікою, після монгольської навали центр «руської» державності перемістився з Києва до Москви, а українці та білоруси — лише відгалуження єдиного «русского» народу, що внаслідок «польського панування» тимчасово відхилилися від магістрального шляху. Ця схема, розроблена російськими істориками від Карамзіна до Ключевського, була офіційною доктриною імперії та обґрунтовувала нерозривну єдність «великоросів», «малоросів» і «білорусів».
Грушевський рішуче відкинув цю схему. У своїй програмній статті «Звичайна схема „русської“ історії й справа раціонального укладу історії Східної Європи» (1904) він аргументовано показав, що між Київською Руссю та Московським царством немає прямого спадкоємства. Київська Русь — це витвір українського народу, і її спадщина належить саме йому. Після занепаду Києва українська історія продовжувалась у Галицько-Волинському князівстві, потім — у литовську та польську добу, і далі — у козацькій державі. Москва ж мала свою окрему історію, яка починається з Володимиро-Суздальського князівства і не є продовженням київської традиції.
Ця концепція — так званий «антинорманізм» у контексті боротьби за право на київську спадщину — стала фундаментом, на якому побудована вся «Історія України-Руси». Грушевський послідовно розглядає історію українського народу як безперервний процес, що не залежить від зовнішніх схем та не потребує прив’язки до жодної «загальноросійської» чи «загальнопольської» рамки. Це був справжній інтелектуальний переворот — і саме тому російська та частково польська історіографія понад століття намагаються його заперечити.
Польська історіографія також мала свої претензії на українське минуле. Для польських істориків землі Правобережної та Західної України були «кресами» — окраїнами Речі Посполитої, населеними «руськими» селянами, які не мали власної історичної суб’єктності. Грушевський спростував і цю концепцію, показавши, що українська шляхта, козацтво та міщанство мали розвинену самосвідомість і боролися за свої права задовго до Хмельниччини. Литовсько-польська доба в його інтерпретації — це не просто період «панування», а складний процес взаємодії, опору та культурного розвитку українського суспільства.
Зміст десяти томів: від давнини до козацтва
Том I(1898) охоплює період від найдавніших часів до початку XI століття. Грушевський починає з археологічних даних про заселення українських земель, етногенез слов’ян, формування східнослов’янських племінних союзів — полян, деревлян, сіверян, волинян, тиверців, уличів. Особливу увагу приділено виникненню Київської держави, проблемі «норманського» впливу та процесу христианізації. Автор наполягає, що Русь виникла як результат внутрішнього розвитку слов’янських громад, а не зовнішнього завоювання.
Том II(1899) присвячений розквіту Київської Русі XI–XIII століть. Тут розглядаються правління Ярослава Мудрого, усобиці між Ярославичами, Любецький з’їзд князів 1097 року, культурний та церковний розвиток. Грушевський детально аналізує суспільний устрій — князівську владу, боярство, віче, церковну організацію, торгівлю та ремесло. Він підкреслює, що вічовий устрій Києва та інших міст засвідчував глибоку традицію народовладдя, яка відрізняла Русь від автократичних тенденцій Залісся.
Том III(1900) розглядає Галицько-Волинську державу як продовження української державної традиції після занепаду Києва. Це один із ключових томів для розуміння концепції Грушевського: саме тут він обґрунтовує, що політичний центр українського народу перемістився не на північ (до Москви), а на захід (до Галича та Володимира). Детально висвітлено правління Данила Галицького, його коронацію 1253 року, боротьбу з монголами та спроби створити антимонгольську коаліцію.
Томи IV–V(1903, 1905) охоплюють литовську та польську добу XIV–XVI століть. Грушевський аналізує входження українських земель до Великого князівства Литовського, Кревську та Люблінську унії, поширення польського панування, боротьбу за права православної церкви. Він показує, як литовська доба, попри втрату державності, була періодом збереження та розвитку українських правових традицій: Литовські статути значною мірою кодифікували руське звичаєве право, а місцеве самоврядування зберігало елементи давньоруського вічового устрою.
Том VI(1907) — перехідний том, присвячений виникненню козацтва та суспільним рухам XVI століття. Грушевський розглядає козацтво як органічне явище українського суспільства, породжене специфічними умовами степового пограниччя, а не як «розбійницьке» явище, яким його зображувала офіційна польська та російська історіографія. Він простежує перші козацькі рухи, діяльність Дмитра Вишневецького (Байди), утворення Запорозької Січі та початок козацько-польських конфліктів.
Том VII(1909) починає розповідь про козацькі повстання кінця XVI — першої половини XVII століття: від Криштофа Косинського та Северина Наливайка до Павлюка та Остряниці. Цей том особливо цінний деталями про формування козацької військової організації, полковий устрій, стосунки з Кримом та Османською імперією. Грушевський показує, як через серію повстань та реєстрових угод козацтво поступово перетворювалося з прикордонної спільноти на політичну силу з державницькими амбіціями.
Томи VIII–IX(1913–1931) — серце всієї праці, присвячене Визвольній війні Богдана Хмельницького 1648–1657 років. Ці томи, що становлять разом близько двох тисяч сторінок, є найдетальнішим дослідженням Хмельниччини, яке існує у світовій історіографії. Грушевський аналізує причини повстання, хід бойових дій, Зборівський та Білоцерківський договори, Переяславську раду 1654 року та її наслідки. Він інтерпретує Переяславську угоду не як «возз’єднання» України з москвою (як це робила радянська історіографія), а як військово-політичний союз, укладений козацькою Україною з Московським царством на умовах збереження автономії.
Том X(1936–1937) — останній і найтрагічніший. Він охоплює добу Руїни (1657–1687) — період громадянських війн, розділення Гетьманщини на Правобережну та Лівобережну, боротьби між гетьманами та зовнішніх інтервенцій. Грушевський працював над цим томом уже під тиском радянської цензури, в умовах наростаючих репресій проти української інтелігенції. Останні частини тому вийшли вже після смерті автора (1934), підготовлені до друку його учнями.
Чому десять томів — це революція
До Грушевського жоден автор не створив систематичної багатотомної історії України. Існували окремі праці — «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського, «Історія запорізьких козаків» Яворницького, нариси Костомарова та Куліша, — але всі вони охоплювали лише окремі періоди або аспекти. Більше того, більшість із них була написана в рамках імперської «общерусской» схеми: навіть такий патріот, як Костомаров, вважав українців частиною більшого «руського» світу, хоча й наділеною власними особливостями.
Грушевський першим написав повну, послідовну історію українського народу від найдавніших часів — і зробив це з позиції самостійності цього народу. Кожна нація потребує свого «великого наративу» — пов’язаної розповіді про своє минуле, яка дає відчуття безперервності та спільної долі. Для французів таким наративом стала праця Мішле, для англійців — Маколея, для поляків — Лелевеля. Для українців цю роль виконала «Історія України-Руси» Грушевського.
Сам факт існування десятитомної наукової праці з історії України спростовував головний аргумент ворожих до українства сил: нібито Україна не має власної історії, а є лише «частиною» російської або польської. Грушевський продемонстрував, що українська історія настільки багата та складна, що для її викладу не вистачає й десяти томів. Це фундаментально змінило як наукову, так і суспільну свідомість — відтепер заперечувати існування окремого українського історичного процесу стало неможливо для будь-якого серйозного дослідника.
Революційність праці полягала також у методології. Грушевський поєднав найкращі досягнення тогочасної європейської історичної науки: позитивістський метод критики джерел, соціально-економічний аналіз, увагу до культурних та ментальних процесів. Він не обмежувався політичною історією — хоча вона становить основу твору, — а розглядав суспільний устрій, економіку, церковне життя, літературу, етнографію. Це була справді тотальна історія — спроба охопити все життя народу в його повноті.
Козацькі томи: військова організація та роль хорунжого
Особливу цінність для розуміння козацької доби мають томи VII–X, де Грушевський з безпрецедентною деталізацією описує формування та еволюцію козацького устрою. Козацтво в його інтерпретації — це не просто військовий стан, а цілісна соціально-політична система з власними інституціями, правовими нормами та культурними цінностями. Грушевський показує, як із прикордонних ватаг XV століття козацтво за кілька поколінь виросло у державотворчу силу, здатну кинути виклик наймогутнішим монархіям Європи.
Військова організація Війська Запорозького розглядається Грушевським у контексті загальноєвропейської військової революції XVI–XVII століть. Полково-сотенний устрій, який склався в ході Визвольної війни Хмельницького, описаний як одна з найефективніших військових систем свого часу. На чолі полку стояв полковник, якому підпорядковувалися сотники, а в складі полкової старшини важливу роль відігравали обозний, суддя, писар та хорунжий.
Грушевський приділяє особливу увагу інституції хорунжого на всіх рівнях козацької ієрархії. Сотенний хорунжий зберігав прапор сотні — базової адміністративно- територіальної одиниці Гетьманщини. Полковий хорунжий відповідав за прапор полку, який виносився перед полковим військом під час бойових дій та урочистих церемоній. На найвищому рівні стояв генеральний хорунжий — один із членів генеральної старшини, найвищого колективного органу влади після гетьмана.
Генеральний хорунжий у викладі Грушевського — це далеко не церемоніальна посада. Він зберігав головний прапор (хоругву) Війська Запорозького — символ козацької державності, що поєднував у собі релігійне, військове та політичне значення. У Конституції Пилипа Орлика 1710 року генеральний хорунжий прямо названий серед членів ради, без згоди якої гетьман не міг приймати жодних важливих рішень. Грушевський наводить численні приклади участі генеральних хорунжих у дипломатичних місіях, військових радах та адміністративному управлінні, підкреслюючи, що ця посада давала реальний вплив на державні справи.
У томах, присвячених Визвольній війні, Грушевський простежує, як козацька старшина — у тому числі хорунжі — поступово перетворювалася з військової еліти на адміністративно-політичну верхівку новоствореної козацької держави. Полковий хорунжий не просто ніс прапор у бою; він брав участь в управлінні полком, у судочинстві, у збиранні податків. Сотенний хорунжий був однією з ключових постатей місцевого самоврядування. Ця трансформація з суто військової в адміністративно-політичну роль — одна з характерних рис козацького державотворення, які Грушевський ретельно документує.
Вплив на національну свідомість
Значення «Історії України-Руси» далеко виходить за межі академічної науки. Ця праця стала одним із наріжних каменів української національної свідомості. Грушевський дав українцям те, чого їм бракувало: наукове обґрунтування того, що вони — окремий народ із власною давньою та безперервною історією. В умовах, коли українську мову називали «наріччям», а сам народ — «малоросами», існування багатотомної наукової праці з української історії було потужним аргументом на користь національної самобутності.
Концепція Грушевського безпосередньо вплинула на політичні процеси. Коли в 1917 році постало питання про самовизначення України, саме Грушевський — авторитет якого як історика був незаперечним — став природним лідером національного руху. Його обрання головою Центральної Ради було не випадковим: він був людиною, яка найкраще знала і найпереконливіше могла пояснити, чому Україна має право на державність. «Історія України-Руси» стала фактичним обґрунтуванням державної незалежності — книга, яка довела, що Україна не є «частиною росії», а має свій власний історичний шлях.
Більшовицький режим чудово розумів небезпеку, яку становив Грушевський та його праця для радянського проєкту «єдиного радянського народу». Після повернення Грушевського з еміграції до Києва в 1924 році він ще кілька років продовжував наукову роботу, але тиск поступово наростав. У 1930-х роках його було звинувачено в «націоналістичній контрреволюції», відсторонено від наукової діяльності, заслано до Москви. Він помер у 1934 році за невиясненних обставин — багато дослідників вважають, що його було отруєно за наказом НКВС.
Після смерті Грушевського його праці були заборонені в СРСР. «Історія України-Руси» потрапила до спецфондів бібліотек — її не можна було вільно читати чи цитувати. Ім’я Грушевського було викреслено з радянської історіографії або згадувалося виключно з негативними характеристиками «буржуазний націоналіст». Цей факт красномовно свідчить про силу його ідей: радянська влада боялася навіть мертвого Грушевського, бо його праця спростовувала саму основу імперської ідеології — міф про «єдиний руський народ».
Переслідування радянським режимом
Доля Грушевського та його праці — яскравий приклад того, як тоталітарний режим намагався контролювати минуле заради контролю над сьогоденням. Після повернення з еміграції в 1924 році Грушевський продовжив наукову діяльність у рамках Всеукраїнської академії наук (ВУАН), де очолював Історичну секцію. Він організовував масштабні дослідницькі проєкти, публікував нові томи своєї праці, готував наукові кадри. Але простір для його роботи невпинно звужувався.
Початок 1930-х років — час «культурної революції» та масових репресій проти української інтелігенції. У 1930 році було сфабриковано справу «Спілки визволення України» (СВУ), за якою заарештовано та засуджено десятки вчених, письменників, діячів культури. Грушевського на лаві підсудних не було, але його ім’я постійно згадувалося як «ідейного натхненника» нібито контрреволюційної організації. Його учнів арештовували та розстрілювали.
У 1931 році Грушевського було заслано до Москви — подалі від України, від його учнів та архівів. Там він опинився в ізоляції, позбавлений можливості повноцінно працювати. Його листування перлюструвалося, контакти обмежувалися. 24 листопада 1934 року він помер у Кисловодську під час лікування — офіційно від інсульту. Багато дослідників схиляються до версії про отруєння: Грушевський, попри свій вік, був активним і працездатним, а НКВС мав очевидний мотив усунути найавторитетнішого українського інтелектуала.
Репресії не закінчилися зі смертю Грушевського. Його дочка Катерина Грушевська, талановита дослідниця, була заарештована і розстріляна в 1937 році. Численні учні та послідовники — цілий цвіт української історичної науки — загинули в таборах ГУЛАГу або були розстріляні. Радянський режим знищив не лише автора, а й цілу наукову школу, відкинувши українську історіографію на десятиліття назад. «Історія України-Руси» перебувала під забороною до кінця СРСР.
Сучасні видання та доступність
Після здобуття Україною незалежності у 1991 році «Історія України-Руси» повернулася до читача. У 1990-х — 2000-х роках видавництво «Наукова думка» здійснило повне наукове перевидання всіх десяти томів з коментарями та передмовами сучасних дослідників. Це видання стало подією в інтелектуальному житті незалежної України — книга, яку радянська влада ховала у спецфондах понад півстоліття, нарешті стала доступною для широкого кола читачів.
Англомовний переклад, здійснений за ініціативи Канадського інституту українських студій (CIUS) при Альбертському університеті, став ще одним важливим етапом. Вперше світова наукова спільнота отримала повний доступ до головної праці українського історика мовою міжнародного академічного спілкування. Переклад супроводжується вступними статтями провідних західних україністів, що допомагають сучасному читачеві зрозуміти контекст та значення праці Грушевського.
Сьогодні повний текст «Історії України-Руси» доступний безкоштовно в інтернеті — на сайті Електронної бібліотеки України та інших ресурсах. Це відповідає духу самого Грушевського, який вважав, що знання про минуле має бути доступним для кожного. Для тих, хто не готовий одразу братися за сім тисяч сторінок, існують скорочені виклади та путівники по окремих томах, підготовлені сучасними дослідниками.
Академічне значення праці зберігається і в XXI столітті. Хоча деякі конкретні висновки Грушевського були уточнені або переглянуті наступними поколіннями дослідників на основі нових археологічних та архівних знахідок, його загальна концепція — безперервність та самостійність українського історичного процесу — залишається фундаментом сучасної української історичної науки. Жодне серйозне дослідження з української історії не обходиться без посилань на Грушевського.
Значення для сучасності
У час повномасштабної війни росії проти України «Історія України-Руси» набуває особливої актуальності. Аргументи, якими путінська пропаганда обґрунтовує агресію — нібито «єдність» українського та російського народів, «історичні права» росії на українські землі, «штучність» української державності — є прямим повторенням тієї самої «общерусської» схеми, яку Грушевський спростував ще понад століття тому. Його праця — це найкраща відповідь на російські історичні фальсифікації: ґрунтовна, документально підтверджена, побудована на критичному аналізі першоджерел.
Путін у своїх пропагандистських статтях та промовах фактично відтворює тези Карамзіна та Погодіна — ту саму «общерусскую» схему, згідно з якою Київ — «мати городів руських» — нібито належить до «спільної» спадщини, а українці — це «частина єдиного народу». Грушевський понад сто років тому показав абсурдність цієї схеми: Московське царство не є спадкоємцем Київської Русі, а штучне ототожнення двох різних народів слугує лише інтересам імперії.
Для сучасних українців «Історія України-Руси» — це не просто академічна праця, а підтвердження того, що їхня боротьба має глибоке історичне коріння. Козаки, яких Грушевський описує в томах VII–X, боролися за ті самі цінності, за які Україна бореться сьогодні: право на самоврядування, на власну ідентичність, на незалежність від агресивних сусідів. Козацька демократія — виборність старшини, вічові традиції, обмеження влади гетьмана — це ті самі принципи, на яких будується сучасна українська держава.
Доля самого Грушевського — переслідування, заслання, ймовірне вбивство, заборона праць — є частиною ширшої історії знищення росією української культури та інтелектуальної еліти. Від розправ над запорожцями після зруйнування Січі до Валуєвського циркуляру та Емського указу, від Розстріляного відродження до Голодомору — це послідовна політика знищення українськості, яка не припинилася й досі. Грушевський був однією з мільйонів жертв цієї політики. Але на відміну від багатьох, його голос не було заглушено: його праця пережила і автора, і режим, що його знищив.
Книга, яку має прочитати кожен українець
«Історія України-Руси» — це не легке чтиво. Сім тисяч сторінок наукового тексту, написаного на межі XIX–XX століть, вимагають від читача певної підготовки та наполегливості. Мова Грушевського — це літературна українська початку XX століття з характерними галицизмами та науковою термінологією того часу. Але зусилля, витрачені на читання, стократ окупляться глибиною розуміння, яку ця праця дає.
Для тих, хто лише починає знайомство з Грушевським, рекомендуємо починати з окремих томів залежно від інтересів. Козацька доба (томи VII–X) — для тих, кого цікавить Хмельниччина та Гетьманщина. Київська Русь (томи I–II) — для тих, хто хоче зрозуміти витоки. Литовсько-польська доба (томи IV–V) — для тих, кого цікавить менш відомий, але надзвичайно важливий період української історії. Кожен том є до певної міри самостійним твором і може читатися окремо від інших.
Праця Грушевського має непересічне значення і для розуміння козацьких посад та ієрархії, зокрема інституції хорунжого. Від січового хорунжого, який зберігав прапор Коша, до генерального хорунжого Гетьманщини, який був одним із найвпливовіших державних діячів — Грушевський простежує еволюцію цієї посади протягом усієї козацької доби. Хорунжий у його викладі — це не просто знаменоносець, а символ державності, уособлення козацької честі та відданості справі свободи.
У кінцевому рахунку, «Історія України-Руси» — це більше, ніж історична праця. Це акт національного самоствердження, здійснений засобами науки. Грушевський не просто описав українське минуле — він повернув його українцям, відібравши у тих, хто привласнив його собі. У час, коли росія знову намагається знищити Україну як державу, як народ, як ідею, — праця Грушевського нагадує, що ця боротьба ведеться вже понад тисячу років, і що Україна завжди знаходила в собі сили відстояти своє право на існування.
Підсумовуючи, «Історія України-Руси» Михайла Грушевського — це фундамент, на якому стоїть уся сучасна українська історіографія. Без цієї праці неможливо уявити ні українську історичну науку, ні українську національну свідомість у тому вигляді, в якому вони існують сьогодні. Ця книга — обов’язкова до прочитання для кожного, хто хоче зрозуміти, звідки прийшла Україна і куди вона прямує. Вона нагадує: народ, що має таку історію, не може бути знищений.