Чому ця книга важлива
«Націоналізм» Дмитра Донцова — це книга, яка визначила ідеологічне обличчя цілого покоління українських борців за незалежність. Виданий 1926 року у Львові, цей трактат став найвпливовішим ідеологічним текстом українського національного руху XX століття. Жодна інша праця — ні Грушевського, ні Липинського, ні Міхновського — не мала такого безпосереднього впливу на формування організованого підпільного руху, який згодом оформився в Організацію Українських Націоналістів.
Значення «Націоналізму» виходить далеко за межі академічного дискурсу. Донцов не писав наукову монографію — він створив ідеологічний маніфест, заклик до дії, текст, який мав перетворити пасивну масу на активну націю. Його книга відкидала компроміси, раціональні обчислення вигод і втрат, поміркований еволюціонізм — натомість вимагала волі, жертовності, фанатичної відданості національній ідеї. У міжвоєнній Галичині, де молодь шукала радикальних відповідей на національне приниження, ці ідеї впали на підготовлений ґрунт.
Книга залишається контроверсійною і сьогодні. Для одних це — Біблія українського національного відродження, для інших — небезпечний текст, що виправдовує насильство й авторитаризм. Проте незалежно від ставлення до ідей Донцова, ігнорувати цю книгу неможливо: без неї неможливо зрозуміти ані ОУН, ані УПА, ані саму логіку українського радикального націоналізму, яка досі впливає на політичний ландшафт країни.
Сьогодні, в умовах повномасштабної війни з росією, «Націоналізм» Донцова набуває нових вимірів прочитання. Деякі його тези — про неминучість боротьби, про волю до перемоги як головну умову національного виживання, про ілюзорність компромісів з агресором — звучать з лякаючою актуальністю. Інші — про «право сильних рас» та «творче насильство» — викликають заслужене відторгнення. Саме ця складність робить «Націоналізм» книгою, яку варто прочитати й осмислити, а не просто прийняти або відкинути.
Дмитро Донцов: від соціаліста до ідеолога інтегрального націоналізму
Дмитро Іванович Донцов народився 1883 року в Мелітополі — місті на півдні Таврійської губернії, далеко від галицьких центрів національного руху. Його батько був заможним міщанином, родина належала до українізованої верстви Південної України. Молодий Донцов вступив до Петербурзького університету, де потрапив у вир революційних ідей початку XX століття. У Петербурзі він приєднався до Української соціал-демократичної робітничої партії — тобто починав свій політичний шлях як лівий соціаліст, прихильник класової боротьби та інтернаціоналізму.
Двічі арештований царською владою — у 1905 та 1908 роках — Донцов емігрував до Австро-Угорщини, де навчався у Віденському та Львівському університетах. Саме в еміграції розпочалася його радикальна інтелектуальна еволюція. Під впливом Фрідріха Ніцше, Жоржа Сореля, Анрі Бергсона та інших мислителів-ірраціоналістів Донцов поступово відійшов від соціалізму й марксизму. Він дійшов висновку, що раціональний, науково обґрунтований підхід до політики — це шлях у нікуди для бездержавної нації.
Під час Першої світової війни Донцов очолив Союз визволення України — організацію, що орієнтувалася на Центральні держави в надії здобути незалежність. За Гетьманату Скоропадського 1918 року він керував Українським телеграфним агентством. Крах усіх спроб здобути незалежність у 1917-1921 роках — від Центральної Ради через Гетьманат до Директорії — остаточно переконав Донцова, що демократичний шлях не працює для України. Поразки визвольних змагань стали для нього доказом банкрутства помірних, компромісних, раціоналістичних підходів.
У 1920-х роках Донцов оселився у Львові і став редактором впливового «Літературно-Наукового Вістника», а згодом журналу «Вісник». Ці видання стали його трибуною, з якої він формував ідеологічний ландшафт міжвоєнної Галичини. Саме в цей період, у 1926 році, побачив світ «Націоналізм» — книга, що синтезувала всі його попередні інтелектуальні пошуки в єдину ідеологічну систему.
Після Другої світової війни Донцов емігрував до Канади, де до кінця життя (помер 1973 року в Монреалі) продовжував публіцистичну діяльність. Він викладав у Монреальському університеті, писав статті й книги, залишаючись авторитетною фігурою для частини діаспори. Водночас його зв'язки з деякими колабораціоністськими середовищами періоду Другої світової війни та його захоплення авторитарними моделями залишаються предметом гострих дискусій.
Історичний контекст: Галичина 1920-х років
Щоб зрозуміти «Націоналізм» Донцова, необхідно уявити атмосферу Галичини середини 1920-х років. Українці щойно пережили катастрофу: всі спроби здобути незалежність зазнали краху. Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, Західно-Українська Народна Республіка — всі ці державні утворення впали одне за одним. Галичина опинилася під польською окупацією, Наддніпрянщина — під більшовицькою владою. Розчарування в демократичних методах було тотальним.
Польська влада проводила жорстку політику полонізації: обмежувала українське шкільництво, забороняла українську мову в державних установах, переселяла польських колоністів на українські землі. Молоде покоління галицьких українців — ті, кому в 1920-х було двадцять-тридцять років — відчувало глибоку фрустрацію. Вони бачили, як їхні батьки програли все: державність, гідність, землю. Вони шукали нового шляху, нових ідей, нових лідерів.
Одночасно 1920-ті роки були добою радикальних ідеологій по всій Європі. Фашизм тріумфував в Італії, набирав силу в Німеччині. Більшовизм будував тоталітарну державу на сході. Демократичні режими — Веймарська республіка, Друга Річ Посполита — видавалися слабкими й неефективними. В інтелектуальному середовищі панував культ волі, дії, ірраціональної сили — спадщина Першої світової війни, яка зруйнувала віру в прогрес і раціоналізм XIX століття.
У цьому контексті «Націоналізм» Донцова не був чимось унікальним для Європи — подібні ідеї циркулювали від Мадрида до Бухареста. Але для українського середовища книга стала справжнім вибухом. Донцов запропонував не просто політичну програму, а цілісний світогляд — філософію нації, яка відкидала все, що було до неї. Він дав молоді те, чого вона потребувала: почуття місії, відчуття правоти, зневагу до компромісів і готовність до жертви.
Львів 1926 року був ідеальним місцем для появи такого тексту. Місто, де співіснували український університет і польська влада, українські видавництва й польська цензура, патріотична молодь і безвихідь еміграції. «Літературно-Науковий Вістник», який редагував Донцов, був одним із головних інтелектуальних центрів Галичини. Коли «Націоналізм» побачив світ, книга миттєво стала предметом палких дискусій — від захоплення до різкого засудження.
Частина перша: критика «провансальства»
Перша частина «Націоналізму» — це нищівна критика всього, що Донцов вважав хворобами українського політичного мислення. Центральним об'єктом його атаки став Михайло Драгоманов — найвпливовіший український політичний мислитель XIX століття, теоретик федералізму, демократії та поступового суспільного прогресу. Для Донцова Драгоманов втілював усе найгірше в українській інтелектуальній традиції: раціоналізм, компромісність, прагнення порозуміння з поневолювачами, віру в «загальнолюдські цінності» замість національного егоїзму.
Термін «провансальство», який Донцов використовує як ключову метафору, відсилає до долі Провансу — колись самостійного культурного регіону на півдні Франції, який поступово розчинився у французькій нації, втративши мову, культуру та ідентичність. Донцов стверджував, що саме такий шлях — шлях добровільної асиміляції, культурного підпорядкування, відмови від державницьких амбіцій — обрали для України Драгоманов та його послідовники. «Провансальство» — це прийняття статусу меншої, підлеглої культури, яка задовольняється автономією замість того, щоб боротися за повну незалежність.
Донцов атакував не лише Драгоманова, а цілу інтелектуальну традицію: народницький соціалізм, марксизм-ленінізм, культурницьке просвітянство, поміркований лібералізм. Усі ці течії, на його думку, об'єднувало одне — вони ставили «загальнолюдські» цінності (демократію, соціальну справедливість, прогрес) вище за національний інтерес. А це, за Донцовим, означало фактичну зраду нації: поки українці дискутували про свободу й рівність, росіяни й поляки будували імперії на українських землях.
Особливо гостро Донцов критикував схильність українських інтелектуалів до компромісу. Він бачив у цьому не мудрість, а слабкість, не дипломатію, а капітуляцію. Кожна угода з ворогом — чи то з Польщею, чи то з росією — закінчувалася, на його думку, програшем для України. Раціональне зважування «за» і «проти», пошук «золотої середини» — все це Донцов відкидав як ознаки духовної неміці нації, яка не вірить у власні сили і тому шукає порозуміння з тими, хто її знищує.
Першу частину книги можна читати як маніфест розриву з минулим. Донцов не просто критикує окремих мислителів — він відкидає весь попередній інтелектуальний досвід українства як хибний. Ні Драгоманов, ні Грушевський, ні навіть Франко не витримують його суду. Для нової нації, яку хоче побудувати Донцов, потрібна нова ідеологія — і другу частину книги він присвячує саме її конструюванню.
Частина друга: новий націоналізм і воля до влади
Друга частина «Націоналізму» — це серце книги, де Донцов формулює власну позитивну програму. Він починає з апеляції до історичних постатей, яких вважає провісниками свого бачення: козацьких гетьманів, лицарів середньовіччя, героїв визвольних війн. Але головне натхнення він черпає не з української історії, а з європейської філософії — передусім із Фрідріха Ніцше, концепція «волі до влади» якого стає наріжним каменем Донцовської ідеології.
Першим і головним постулатом нового націоналізму Донцов називає волюнтаризм — примат волі над розумом. Нація перемагає не тому, що має рацію, не тому, що її справа справедлива, а тому, що хоче перемогти з такою силою, яка долає будь-які перешкоди. «Воля до життя, до влади, до експансії» — ось що, за Донцовим, відрізняє великі нації від малих, переможців від переможених. Раціональне обґрунтування не має значення: має значення лише інтенсивність бажання, незламність духу, готовність боротися попри все.
Другий постулат — неминучість боротьби. Донцов відкидає будь-які ілюзії мирного співіснування народів. Життя народів — це перманентна війна: за територію, за ресурси, за право визначати долю інших. Хто не бореться — той гине. Хто шукає компромісу — той програє. Ця дарвіністська логіка, перенесена з біології на міжнаціональні відносини, не залишала місця для дипломатії, міжнародного права, ідеї спільного прогресу людства. Існують лише сильні та слабкі нації, і завдання кожної нації — стати сильною.
Третій елемент — романтизм і догматизм. Донцов протиставляє «легенду» — національний міф, ірраціональну віру — холодному раціоналізму. Нація потребує не наукових доказів своєї правоти, а священних текстів, героїчних наративів, легенд про минулу велич і майбутню перемогу. Міф про козацьку славу, про споконвічну боротьбу з ворогом, про месіанське призначення нації — ось що має надихати маси, а не статистичні дані й соціологічні дослідження. Розум аналізує й сумнівається; легенда мобілізує й веде вперед.
Четвертий постулат — фанатизм і національна нетерпимість. Донцов прямо заявляє, що нація має ставити свої інтереси вище за будь-які універсальні норми: права людини, гуманізм, міжнародне право — все це, на його думку, інструменти, якими сильні нації стримують слабких. Справжній націоналіст не знає компромісу, не визнає прав ворога, не зважає на «загальнолюдську мораль». Ця позиція свідомо антигуманістична — Донцов не приховує цього, а навпаки, перетворює на засадничий принцип.
Частина третя: маніфест та практичні висновки
Третя частина «Націоналізму» — це квінтесенція всіх попередніх аргументів, зведених у форму практичного маніфесту. Якщо перші дві частини були переважно теоретичними — критика старого й обґрунтування нового, — то в третій Донцов переходить до конкретних висновків: що робити, як діяти, якою має бути структура національного руху. Ця частина найбільш безпосередньо вплинула на організаційну практику ОУН.
П'ятий ключовий постулат — імперіалізм. Донцов формулює тезу про «право сильних рас організовувати людей і народи» — чи не найбільш контроверсійне положення всієї книги. Він стверджує, що великі нації мають природне право панувати над меншими, і Україна, щоб вижити, повинна стати такою великою нацією. Це не оборонний націоналізм — це експансіоністська програма, яка передбачає не просто захист від ворога, а активне будівництво власної сфери впливу.
Шостий і останній постулат — творче насильство ініціативної меншості. Донцов відкидає демократію як форму правління. Маси, на його думку, інертні, пасивні, нездатні до самоорганізації. Лише активна меншість — національна еліта, «ініціативна меншість» — здатна вести націю вперед. Ця еліта не обирається демократичним шляхом, а висувається сама — через боротьбу, жертовність, волю. «Творче насильство» означає, що еліта має право нав'язувати свою волю масам заради вищих національних цілей, навіть якщо маси цього не хочуть або не розуміють.
Практичний висновок із маніфесту Донцова простий: потрібна організація нового типу — ієрархічна, дисциплінована, фанатично віддана ідеї, готова до збройної боротьби. Ця організація має складатися з «кращих» — тих, хто пройшов випробування й довів свою відданість. Вона не підзвітна народу, бо народ не здатний оцінити її місію. Вона керується не законами, а національним інтересом у його абсолютному розумінні. Фактично Донцов описав модель, яку згодом реалізувала ОУН.
Маніфест завершується апеляцією до молоді — до нового покоління українців, яке мало б відкинути спадщину батьків і стати будівниками нової нації. Донцов свідомо звертається не до інтелектуалів, не до політиків, не до громадських діячів — а до тих, хто готовий діяти, навіть ціною власного життя. Ця риторика жертовності й месіанства стала одним із найпотужніших інструментів мобілізації в руках ОУН.
Вплив на ОУН: від книги до організації
Організація Українських Націоналістів, створена 1929 року у Відні, стала прямим наслідком ідеологічного клімату, який створив Донцов своїм «Націоналізмом». Хоча Донцов формально ніколи не входив до складу ОУН і навіть конфліктував з її керівництвом, його книга стала неофіційним підручником організації. Молоді члени ОУН читали «Націоналізм» як священний текст, що пояснював їм сенс їхньої боротьби та жертовності.
Вплив Донцова на ОУН проявився передусім у формуванні організаційної культури. Принцип «ініціативної меншості» обґрунтував ієрархічну, вождістську структуру організації. Принцип «фанатизму» визначив ставлення до дисципліни й відданості. Принцип «неминучості боротьби» виправдав терор як метод політичної дії. Атентат на міністра Перацького 1934 року, вбивство директора Львівської гімназії Бабія, численні акти саботажу й експропріації — все це вписувалося в логіку «творчого насильства», яку пропагував Донцов.
Водночас стосунки між Донцовим і ОУН були складними. Донцов був ідеологом-інтелектуалом, публіцистом, людиною пера — не організатором підпілля і не бойовиком. Він мислив категоріями філософських систем, а не конспіративних клітин. Лідери ОУН — Коновалець, Мельник, згодом Бандера — використовували його ідеї, але далеко не завжди погоджувалися з їхнім автором. Донцов, зі свого боку, критикував ОУН за недостатню радикальність в одних питаннях і за надмірний прагматизм в інших.
Покоління ОУН 1930-х років — так звана «молодь Донцова» — виросло на його текстах. Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич та інші лідери молодого покоління ОУН формувалися в інтелектуальному полі, створеному «Літературно-Науковим Вістником» та «Вісником» під редакцією Донцова. Їхня готовність до радикальних дій, їхня зневага до компромісів, їхнє месіанське відчуття місії — все це було безпосереднім наслідком ідей, сформульованих у «Націоналізмі».
Стосунки з Коновальцем та керівництвом ОУН
Євген Коновалець — полковник армії УНР, засновник і перший Провідник ОУН — був людиною зовсім іншого складу, ніж Донцов. Коновалець був практиком, військовим, організатором. Він командував Січовими Стрільцями, пройшов бої на фронтах визвольних змагань, знав ціну крові. Донцов ніколи не тримав у руках зброї — він був інтелектуалом, письменником, публіцистом. Ця різниця у досвіді визначала їхні стосунки: поважна дистанція, взаємне визнання, але й постійна напруга.
Коновалець розумів силу ідей Донцова як мобілізаційного інструменту. «Націоналізм» давав ОУН те, чого не могли дати ні статут, ні організаційні інструкції — філософське обґрунтування, ідеологічну вертикаль, почуття вищої місії. Водночас Коновалець був достатньо прагматичним, щоб розуміти обмеженість абстрактних теорій. Він шукав союзників серед європейських держав, вів дипломатичні переговори, намагався використати міжнародну кон'юнктуру — тобто робив саме те, що Донцов зневажливо називав «компромісом».
Після вбивства Коновальця агентом НКВС Павлом Судоплатовим у Роттердамі 1938 року в ОУН розпочався розкол. Організація поділилася на «мельниківців» (ОУН-М) під проводом Андрія Мельника і «бандерівців» (ОУН-Б) під проводом Степана Бандери. Донцов у цьому конфлікті займав неоднозначну позицію. Його симпатії схилялися радше до Мельника — як людини більш інтелектуальної та менш схильної до авантюризму, — але фактично його ідеї більше надихали молоде, бандерівське крило.
Парадокс стосунків Донцова з ОУН полягає в тому, що організація, яка найбільше завдячувала його ідеям, ніколи формально не визнала його своїм ідеологом. Донцов залишався «зовнішнім» авторитетом — впливовим, але не включеним у організаційну вертикаль. Це, можливо, й урятувало його від долі багатьох лідерів ОУН, які загинули в тюрмах, таборах або від рук ворогів. Інтелектуал, який надихнув покоління бойовиків, сам прожив довге й відносно безпечне життя.
У подальші роки, вже в еміграції, Донцов продовжував публіцистичну діяльність, але його вплив поступово слабшав. Нове покоління діаспори було більш інтегрованим у західні демократії, і ідеї інтегрального націоналізму 1920-х років виглядали все більш анахронічними. Водночас для частини ветеранів ОУН і їхніх нащадків Донцов залишався «пророком» — людиною, яка першою побачила те, що згодом стало очевидним для мільйонів.
Критика: моральні дилеми та інтелектуальні вади
«Націоналізм» Донцова заслужено критикують з багатьох позицій, і чесний огляд книги не може обійти ці критичні аргументи. Найфундаментальніша проблема — виправдання насильства як самоцінного інструменту. Донцов не просто визнає насильство необхідним злом у певних обставинах — він возвеличує його, перетворює на «творчий акт». «Творче насильство ініціативної меншості» — це формула, яка відкриває шлях до необмеженого терору, виправданого «вищими національними цілями».
Антидемократизм Донцова — ще одна серйозна вада його системи. Відкидаючи демократію як «слабкість», Донцов фактично пропонує авторитарну модель, де «ініціативна меншість» нав'язує свою волю більшості. Історія XX століття переконливо довела, до чого призводять такі моделі: від сталінського терору до нацистських таборів смерті. Еліта, не підзвітна народу, неминуче перетворюється на тиранію — це урок, який Донцов або не розумів, або свідомо ігнорував.
Інтелектуально «Націоналізм» також має серйозні вади. Донцов еклектично поєднує ідеї Ніцше, Сореля, Бергсона, Парето — часто спрощуючи й перекручуючи їх. Його Ніцше — це вульгаризований Ніцше, зведений до «волі до влади» без складної діалектики надлюдини й вічного повернення. Його Сорель — це спрощений Сорель, без розуміння пролетарського контексту теорії «міфу». Донцов був блискучим полемістом, але посереднім філософом — він використовував чужі ідеї як зброю, не переймаючись їхньою внутрішньою логікою.
Теза про «право сильних рас організовувати людей і народи» небезпечно наближає Донцова до расистських теорій, які в ті самі роки розвивалися в нацистській Німеччині. Хоча Донцов не був расистом у біологічному сенсі — його «раси» — це радше культурно-вольові спільноти, — сама мова «сильних» і «слабких» рас, «панування» й «підкорення» створює інтелектуальний простір, де расизм стає можливим і навіть логічним продовженням аргументації.
Нарешті, Донцов повністю ігнорує проблему індивідуальних прав. У його системі людина існує лише як частина нації — її особисті права, свободи, бажання не мають жодного значення порівняно з «національним інтересом». Це — тоталітарна логіка, навіть якщо Донцов не використовував цей термін. Нація поглинає індивіда, еліта визначає волю нації, насильство реалізує цю волю — замкнене коло, яке не залишає місця ні для свободи совісті, ні для незгоди, ні для елементарної людської гідності тих, хто не належить до «ініціативної меншості».
Сучасне переосмислення: Донцов у контексті війни
Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року кардинально змінило контекст, у якому читається «Націоналізм» Донцова. Деякі його тези, які ще нещодавно здавалися архаїчними й екстремістськими, раптово набули лякаючої актуальності. Теза про неминучість боротьби, про ілюзорність компромісів з агресором, про те, що мирне співіснування з росією неможливе, — все це нині звучить не як ідеологічна догма, а як тверезий аналіз реальності.
Водночас війна також показала обмеженість Донцовського підходу. Україна 2022-2026 років перемагає не завдяки «фанатизму» й «національній нетерпимості», а завдяки солідарності демократичних країн, верховенству права, інститутам громадянського суспільства — тобто завдяки саме тим цінностям, які Донцов зневажав. Українська армія — це не «ініціативна меншість», яка нав'язує волю масам, а народна армія, де мільйони людей добровільно обрали боротьбу. Демократія, яку Донцов вважав слабкістю, виявилася набагато більш стійкою, ніж авторитарна модель росії.
Сучасне прочитання Донцова вимагає здатності утримувати суперечність. З одного боку, його діагноз — що бездержавна нація має право на радикальну боротьбу за своє існування — залишається актуальним. Нація, яка не готова боротися, дійсно гине. Воля до перемоги, відмова від капітуляції, здатність до жертви — все це реальні чинники, які визначають долю народів. З іншого боку, методи й форми цієї боротьби мають бути підпорядковані демократичним цінностям, міжнародному праву та повазі до людської гідності — тобто саме тому, що Донцов відкидав.
Для сучасного українського читача «Націоналізм» — це передусім історичний документ, який пояснює логіку попередніх поколінь борців за незалежність. Ці люди жили в іншу епоху, стикалися з іншими викликами, мали обмежений набір інтелектуальних інструментів. Судити їх за стандартами XXI століття — неісторично. Але й некритично переймати їхні ідеї — небезпечно. Донцов лишається мислителем, якого варто знати, але не варто наслідувати буквально.
Особливо важливим є переосмислення Донцова у контексті відносин з росією. Його послідовна позиція — що будь-які угоди з росією приречені на зраду з її боку — повністю підтверджена історією: від Переяславської ради 1654 року через Будапештський меморандум 1994 року до Мінських угод 2014-2015 років. У цьому, мабуть, і полягає головна інтелектуальна заслуга Донцова перед Україною: він першим сформулював принцип абсолютної недовіри до росії як геополітичного партнера — принцип, який Україна засвоїла лише ціною десятків тисяч загиблих.
Кому читати і як читати
«Націоналізм» Дмитра Донцова — це книга, яку мусить прочитати кожен, хто хоче зрозуміти інтелектуальну історію України XX століття. Це не означає, що з нею треба погоджуватися — навпаки, критичне читання тут необхідне як ніде. Але ігнорувати текст, який визначив мислення цілого покоління борців за незалежність, означає свідомо залишати пробіл у власному розумінні того, як Україна стала такою, якою вона є сьогодні.
Читати «Націоналізм» варто у парі з іншими текстами — передусім із В'ячеславом Липинським, який запропонував альтернативну модель українського націоналізму: консервативну, державницьку, засновану на аристократичній традиції, а не на революційному волюнтаризмі. Порівняння Донцова і Липинського дає значно глибше розуміння обох мислителів, ніж читання кожного з них окремо. Також корисним буде знайомство з Миколою Міхновським та його «Самостійною Україною» — текстом, який хронологічно передував «Націоналізму» і заклав деякі з його фундаментальних ідей.
Для студентів історії та політичних наук «Націоналізм» є обов'язковим першоджерелом — разом із програмними документами ОУН, спогадами учасників руху та сучасними академічними дослідженнями (передусім працями Олександра Зайцева, Франка Голчевського, Гжегожа Россолінського-Лібе). Для широкого читача книга може бути складною через публіцистичний стиль 1920-х років, але зусилля того варте: мало який текст так відверто оголює логіку радикального націоналізму, його привабливість і його небезпеку.
Головне правило при читанні Донцова — не шукати в ньому готових відповідей. «Націоналізм» — це не керівництво до дії й не священний текст. Це інтелектуальний артефакт своєї епохи, який розповідає нам не стільки про те, як має бути, скільки про те, чому було саме так. Зрозуміти Донцова — означає зрозуміти відчай бездержавної нації, яка шукала порятунку в радикальних ідеях, бо помірні довели свою неспроможність. Цей урок залишається актуальним і сьогодні — щоправда, відповіді на нього Україна XXI століття має шукати вже у власному досвіді, а не в книгах столітньої давнини.
Оцінка: книга обов'язкова для розуміння української інтелектуальної історії. Читати критично, порівнюючи з Липинським, Міхновським та сучасними дослідженнями українського націоналістичного руху. Не для наслідування — для осмислення.