24 серпня 1991 року — дата, що стала кульмінацією трьох і більше століть боротьби за українську державність. Від Гетьманщини Богдана Хмельницького через Центральну Раду й УНР, через трагедію Карпатської Січі і жертви дисидентів — весь цей шлях вів до єдиної точки: Верховна Рада незалежної України ухвалила Акт незалежності 346 голосами «за». Цього дня Україна перестала бути радянською республікою і стала суверенною державою. Для понад 50 мільйонів громадян це означало: відтепер їхня країна сама вирішує своє майбутнє — без Москви, без центрального плану, без нав’язаної ідеології.
Проголошення незалежності відбулось не в порожнечі — воно стало результатом збігу зовнішніх обставин (крах СРСР) і внутрішніх зусиль (народний рух, дисидентська традиція, зростання національної самосвідомості). Але якби не роки підпільної та правозахисної роботи попередніх поколінь, якби не жертви тих, хто сидів у таборах за право казати «я — українець», — цей момент міг ніколи не настати.
Незалежність 1991 року засвідчила: Україна — не провінція, не «молодша сестра» сусідньої держави, а самостійний суб’єкт світової історії з власною мовою, культурою, символами і правом будувати своє майбутнє. Повний суверенітет над цим правом Україна відстоює дотепер.
Незалежність стала можливою завдяки унікальному збігові чинників: глибока криза радянської системи, масштабний народний рух, підготовлені дисидентами кадри та ідеї, провал серпневого путчу і — не в останню чергу — готовність частини колишньої комуністичної номенклатури підтримати процес, розраховуючи зберегти вплив вже в новій системі координат. Кожен з цих чинників був необхідним, але лише їхнє поєднання зробило 24 серпня 1991 року реальністю.
Передумови: перебудова, Рух і провал путчу
Горбачовська перебудова і гласність відкрили щілину в радянській системі — і через неї прорвалось те, що десятиліттями накопичувалось під тиском: мова, пам’ять, ідентичність. Дозволена відносна свобода слова негайно заповнилась публікаціями про Голодомор, про жертви сталінських репресій, про заборонену літературу й заборонену історію. Суспільство розморожувалось стрімко.
У вересні 1989 року засновано Народний рух України — наймасовішу організацію в новітній українській історії до того часу. Рух очолили колишні дисиденти і нові громадські лідери: В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайло Горинь. Він моментально зібрав мільйони симпатиків, організував «живий ланцюг» з Києва до Львова і перетворився на головну електоральну силу на виборах до Верховної Ради.
Серпневий путч 1991 року став каталізатором. Три дні — 19, 20 і 21 серпня — московські консерватори намагались утримати розпад Союзу силою. Провал путчу стрімко змінив розстановку сил: союзний центр остаточно втратив авторитет, і республіки одна за одною заявляли про незалежність. Україна зробила це першою серед слов’янських республік і найрішучіше.
Декларація про суверенітет (16 липня 1990): За рік до проголошення незалежності Верховна Рада вже ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Цей документ проголошував верховенство законів України на її території і право на власні збройні сили — тобто фактично заклав правовий фундамент майбутньої незалежності ще в межах СРСР. 355 голосів «за» — більше, ніж за Акт незалежності.
Акт проголошення незалежності — 24 серпня 1991
Позачергова сесія Верховної Ради відкрилась 24 серпня 1991 року. Зал був переповнений: депутати розуміли, що відбувається щось епохальне. На голосування поставили короткий текст Акту проголошення незалежності: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — УКРАЇНИ».
346 депутатів підняли руки «за». Лише 5 проголосували «проти». 1 утримався. Результат оголосив Голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Зала вибухнула оваціями. Назовні — на Хрещатик — виходили тисячі людей з синьо-жовтими прапорами. Того ж дня депутати заборонили діяльність Компартії України.
Важливо, що за Акт проголосували не лише члени опозиційної «Народної Ради», а й більшість колишніх комуністів — колишня номенклатура усвідомила, що незалежна Україна дасть їм більше, ніж реформований Союз. Цей збіг різних інтересів у єдиному голосуванні був найточнішим відображенням настроїв всього суспільства.
Атмосфера тих годин у Верховній Раді описана у спогадах кількох депутатів: люди сиділи напружені, розуміючи, що беруть участь в чомусь необоротному. Деякі плакали. Інші — колишні партійні функціонери — голосували «за», ще кілька місяців тому не сміючи і думати про щось подібне. Провал московського путчу змінив все: страху вже не було — або він відступив перед розумінням того, що цей момент не повториться.
Текст Акту проголошення незалежності надзвичайно короткий — кілька речень. Але за цими реченнями стоять десятиліття підпільної боротьби, роки самвидаву, сотні людей у таборах і тисячі на вулицях. Коли Кравчук оголосив результат голосування, Київ почув ці цифри по радіо і вибухнув народним святом — стихійним, неорганізованим і щирим.
Референдум 1 грудня 1991 — голос народу
Верховна Рада визначила, що Акт незалежності набирає чинності після підтвердження на всеукраїнському референдумі. 1 грудня 1991 року на дільниці прийшли 84,18% громадян, що мали право голосу — небачена явка. За незалежність проголосували 90,32% учасників референдуму. Жодна область не дала менше 50%.
Результати референдуму спростували будь-які сумніви щодо волі українського народу. 90,32% — це не регіональний і не столичний феномен. Це загальнонаціональна відповідь людей різних мов, культур і традицій на єдине питання: чи хочуть вони жити у власній державі? Відповідь виявилась однозначною.
Одночасно з референдумом відбулись перші президентські вибори. Леонід Кравчук здобув 61,59% голосів, обігравши опозиційного В’ячеслава Чорновола (23,27%). Перемога Кравчука відобразила запит більшості на стабільність і поміркованість — і водночас засвідчила, що незалежність підтримували всі полюси суспільства.
Результати референдуму стали несподіванкою навіть для Москви. Горбачов і його оточення розраховували, що Донбас і Крим дадуть незначну підтримку і це послабить легітимність незалежності. Натомість 83,9% у Донецькій і 83,86% у Луганській областях остаточно поховали цей розрахунок. Навіть частина проросійськи налаштованого населення підтримала незалежність — з різних причин, але однозначно.
Міжнародні спостерігачі відзначали зразкову організацію референдуму — без зафіксованих значних порушень. Явка 84,2% і результат 90,32% стали стандартом демократичної легітимності, на який Україна посилається дотепер: її незалежність — не бюрократичне рішення кількох посадовців, а пряма воля народу, висловлена в умовах відносно вільного голосування.
Перший президент і перші інститути
Леонід Кравчук став першим президентом незалежної України — людиною, що уособлювала парадокс пострадянського державотворення: колишній партійний ідеолог, що очолив національну революцію. Його головним завданням на перших порах було забезпечити міжнародне визнання, взяти під контроль армію і ядерну зброю, закласти основи фінансової системи і дипломатичної служби.
Перші місяці незалежності — це одночасне будівництво десятків державних інституцій з нуля. Міністерство закордонних справ, Збройні сили, Служба безпеки, Національний банк — всі вони або не існували у звичайному розумінні, або були радянськими установами, що потребували реорганізації. Кадровий дефіцит і інституційна спадщина СРСР ускладнювали кожен крок.
Попри труднощі, саме в цей період були закладені основи, без яких подальша державність була б неможливою. Україна оголосила позаблоковий статус, розпочала переговори про ядерне роззброєння, встановила дипломатичні відносини з десятками держав і заявила про правонаступництво щодо радянської власності на своїй території.
Одним із перших і найважливіших рішень нового уряду стало питання про ядерну зброю. Радянська армія залишила на українській території близько 4000 тактичних і 1900 стратегічних ядерних боєголовок — більше, ніж у Великої Британії, Франції і Китаю разом. Кравчук прагнув використати це як козир у переговорах про безпеку і міжнародне визнання.
Не менш важливим було питання про Чорноморський флот і Крим. Москва наполягала на своєму праві на базування у Севастополі і відмовлялась визнавати Крим як частину України без застережень. Переговори щодо цих питань тривали впродовж 1990-х — аж до підписання Харківських угод (1997) і Великого договору про дружбу (1997), яким россія визнавала непорушність кордонів України. Як виявилось у 2014 році, ці зобов’язання виявились паперовими.
Міжнародне визнання і розпад СРСР
Першою державою, що визнала незалежність України, стала Канада — 2 грудня 1991 року, наступного дня після референдуму. Роль у цьому зіграла найбільша за межами СРСР українська діаспора: понад мільйон канадських громадян українського походження десятиліттями лобіювали інтереси батьківщини.
7–8 грудня 1991 року лідери України, Росії й Білорусі підписали Біловезькі угоди, що юридично оформили розпад СРСР і створили СНД. 25 грудня Горбачов оголосив про відставку — Радянський Союз офіційно припинив існування. До кінця 1991 року Україну визнали більше 60 держав. Сьогодні незалежність визнають понад 170 держав.
Незалежність України мала важливе значення для всього пострадянського простору: як третя за розміром ядерна держава світу, Україна своїм виходом зі Союзу зробила реінтеграцію під будь-якою іншою назвою практично неможливою. Там, де Росія прагнула зберегти контроль, Київ наполягав на повному суверенітеті.
Позиція США мала вирішальне значення для темпу міжнародного визнання. Адміністрація Буша спочатку зволікала — ще у серпні 1991 року Буш виступив з промовою в Києві, де застерігав від «самогубного націоналізму». Але після результатів референдуму стало зрозуміло: Вашингтон не може ігнорувати волю 90% виборців. 25 грудня 1991 року США офіційно визнали незалежність України.
Паралельно з дипломатичним визнанням починалась масштабна гуманітарна та технічна допомога. США, ЄС і міжнародні фінансові організації надавали кредити, технічну підтримку і консультації щодо ринкових реформ. Ця допомога була суперечливою (частина кредитів породила нові борги), але вона давала Україні відчуття, що вона не сама у своєму важкому переході.
Символи держави — зв’язок із УНР
Незалежна Україна свідомо обрала символи, що поновлювали зв’язок з традицією УНР (1917–1921). Синьо-жовтий прапор, що його використовували і Центральна Рада, і Директорія, і Карпатська Україна, затверджений як державний 28 січня 1992 року. Тризуб — символ київських Рюриковичів, герб УНР — затверджений як малий Державний герб 19 лютого 1992 року.
Гімн «Ще не вмерла України» (слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького) повернувся зі статусу пісні у статус офіційного гімну. Цю пісню забороняла радянська влада, її співали дисиденти в таборах. Повернення символів УНР не було ностальгією — це було ствердження неперервності державної традиції, що її СРСР прагнув стерти.
Цей символічний зв’язок мав величезне значення для легітимності нової держави: Україна 1991 року — не новостворена держава, а відновлена після тривалої окупації. Саме так її ідентифікували міжнародні правники і так само ідентифікує себе вона сама. Переміни в топонімах — міста й вулиці поверталися до дорадянських назв — відновлювали знищену пам’ять.
Перші роки незалежності: Будапештський меморандум і Конституція
Перші роки незалежності пройшли під знаком двох великих викликів: економічного колапсу і питання ядерної зброї. Гіперінфляція 1992–1994 років знецінила заощадження громадян, підприємства зупинялись, і суспільство болісно переживало розрив із радянською системою соціальних гарантій. Одночасно тривали складні переговори щодо ядерного арсеналу, успадкованого від СРСР.
5 грудня 1994 року Україна підписала Будапештський меморандум: передала ядерний арсенал (1900 стратегічних боєголовок і тисячі тактичних) в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії і россії. Це рішення, сприйняте тоді як прагматичне, виявилось катастрофічним — россія порушила всі зобов’язання вже у 2014 році.
28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Конституцію України — після тривалих і гострих дискусій про форму правління, мову, відносини з церквою і права регіонів. Основний закон закріпив президентсько-парламентську республіку, унітарний устрій і принцип верховенства права. Ухвалення Конституції замкнуло перший етап державотворення і дало Україні повноцінну правову основу.
Спадщина — відповідь на всі жертви
Незалежність 1991 року стала відповіддю на всі жертви — від козаків Полтавської битви до стрільців Крут, від бійців Карпатської Січі до в’язнів Пермі-36. Кожне покоління, що не дочекалось своєї держави, передавало наступному не лише пам’ять про поразки, а й волю продовжувати боротьбу. Ця естафета тривала через Гетьманщину, УНР, підпілля ОУН, дисидентський рух — і завершилась тим ранком 24 серпня.
Але незалежність — не кінець історії, а початок нового її розділу. Помаранчева революція 2004 року, Революція гідності 2013–2014 рр., повномасштабна війна з россією з 2022 року — кожна з цих подій ставила під сумнів, чи вистоїть українська державність. І кожного разу суспільство давало відповідь: вистоїть. Сила цієї відповіді прямо пропорційна глибині жертв, принесених на шляху до неї.
Незалежна Україна — найпотужніший аргумент проти тих, хто стверджував, що «ніякої окремої України немає» і «ніколи не було». Вона є. Вона відновила символи УНР і пам’ять про всіх, хто боровся до неї. Вона захищає своє право на існування зі зброєю в руках. І поки є люди, що готові за неї стояти — вона буде.
Повномасштабна агресія россії у 2022 році, попри всі жахіття, підтвердила головне: Україна — реальна і жива нація, з власною ідентичністю, власною волею і власним майбутнім, яке вона сама будує і сама захищає. Це підтвердили і мільйони громадян, що стали до лав Збройних сил України, і десятки мільйонів, що залишились і тримають тил. 24 серпня 1991 року — день, коли Україна сказала «ми є». Кожен наступний день — день, коли вона це доводить.
Неперервність державної традиції
Правнича концепція відновленої, а не нової держави є принципово важливою для розуміння природи сучасної України. Верховна Рада у Декларації про суверенітет і в Акті незалежності свідомо апелювала до традиції УНР і Центральної Ради. Синьо-жовтий прапор і тризуб — це не просто красиві символи, а юридична заява про спадкоємність.
Ця спадкоємність простежується і в персональних долях: багато хто з тих, хто проголошував незалежність у 1991 році, особисто або через сімейну пам’ять були пов’язані з подіями 1917–1921 рр., з Карпатською Україною, з підпіллям ОУН–УПА, з дисидентством. Незалежність 1991 року не впала з неба — вона визріла в суспільній свідомості через десятиліття прихованого і відкритого спротиву.
Неперервність також виявляється у формуванні нових інститутів: Служба безпеки України стала правонаступником радянського КДБ формально, але одночасно спирається на традицію Генерального штабу УГВР і розвідки УПА. Збройні Сили України успадкували структуру радянських збройних сил, але ціннісно орієнтуються на традицію Армії УНР і UPA. Ця двоїстість спадщини відображає складність самого процесу народження держави з надр тоталітарної системи.