Географія Української повстанської армії — це не лише карта лісів і гір, де переховувались повстанці. Це відбиток того, де в роки Другої світової та перші повоєнні десятиліття була найсильнішою національна свідомість, найгостріший спротив окупації й найглибшими коріннями вкорінена ідея незалежності. УПА виникла там, де сходились страждання від одразу двох тоталітарних режимів — нацистського і радянського, — і де пам'ять про власну державність була ще живою в серцях людей.
Від 1943 року армія структурувалась за чотирма Генеральними воєнними округами, що відповідали природним і соціально-географічним зонам: УПА-Північ спиралась на поліські болота і волинські ліси, УПА-Захід — на Галичину і Карпати, УПА-Південь — на подільські яри і буковинські узлісся, УПА-Схід намагалась укорінитись у Наддніпрянщині. Кожна ГВО формувала власний стиль боротьби відповідно до місцевості і суспільного середовища.
Цей географічний розподіл не був випадковим: він відображав різні етапи входження українських земель до складу різних держав і відповідно різний ступінь радянізації суспільства. Галичина і Волинь, де радянська влада вперше з'явилась лише 1939 року, стали найпотужнішими осередками спротиву. Центральна і Східна Україна, де понад двадцять років панували більшовицький терор і Голодомор, давали значно менше можливостей для підпільної роботи УПА.
Структура УПА: чотири воєнні округи
Офіційна назва територіальних об'єднань УПА — Генеральні воєнні округи (ГВО). Вони сформувались у 1943 році паралельно зі становленням загальноармійської структури і системи звань. Кожна ГВО мала своє командування, штаб, референтури і підпорядковані округи нижчого рівня. Загальне керівництво здійснювало Головне командування на чолі з Романом Шухевичем.
Поділ на чотири ГВО мав як стратегічне, так і адміністративне значення. Стратегічно — кожна ГВО відповідала за свою зону й мала достатньо автономії, щоб діяти навіть при втраті зв'язку з центром. Адміністративно — такий поділ давав змогу краще координувати постачання, вербування і відносини з місцевим населенням, яке дуже відрізнялось у різних регіонах за мовою, традиціями і ставленням до різних окупантів.
Всередині кожної ГВО діяли воєнні округи (ВО), що складались із тактичних відтинків. Тактичний відтинок об'єднував кілька куренів. Курінь — основна тактична одиниця — складався зі стрілецьких сотень. Така дворівнева ієрархія (ГВО — ВО — відтинок — курінь — сотня) давала гнучкість при збереженні управлінської єдності.
УПА-Північ: Волинь і Полісся
УПА-Північ охоплювала терени сучасних Волинської та Рівненської областей, а також частину Поліського краю — одну з найбільш заболочених і лісистих зон Центральної Європи. Саме ці природні особливості зробили Полісся і Волинь ідеальним середовищем для партизанської боротьби: густі ліси ховали цілі куріні, болотяні масиви унеможливлювали масштабні каральні операції ворога, а десятки малих сіл давали вояків, провідників і продовольство.
Командиром УПА-Північ був Клим Савур — псевдо Дмитра Клячківського, одного з найталановитіших офіцерів підпілля. Саме він у 1942–1943 роках будував збройні формування ОУН на Волині, перетворюючи розрізнені загони самооборони на регулярні підрозділи. За його командування УПА-Північ стала найбільшою і найбойовішою ГВО: в окремі місяці 1943–1944 років вона нараховувала від 20 до 30 тисяч вояків.
Активність УПА-Північ включала напади на нацистські поліцейські пости, залізничні комунікації, каральні каравани. Водночас ця ГВО вела виснажливу боротьбу з польськими підпільними формуваннями АК і радянськими партизанськими загонами Ковпака і Сабурова. Бої в урочищі Гурби у березні 1944 року проти наступаючих радянських сил стали одним із найбільших зіткнень УПА з Червоною армією. Трагічний контекст волинської міжетнічної різанини 1943 року залишається болючою сторінкою в діяльності УПА-Північ, яку досі досліджують і оцінюють вчені обох сторін.
УПА-Захід: Галичина, Буковина і Закарпаття
УПА-Захід — найбільш геополітично різноманітна ГВО — охоплювала землі трьох колишніх державних утворень: Галичину (з 1918 р. — у складі Польщі), Буковину (Румунія до 1940 р.) і Закарпаття (Чехословаччина до 1939 р.). Сучасні Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька і Закарпатська області — ось географічний простір цієї ГВО.
Командир УПА-Захід Василь Сидір (псевдо «Шелест») керував найбільш урбанізованим і водночас найгірш доступним для ворога регіоном. Карпатські хребти і передгірські ліси Галичини давали природне укриття: тисячі криївок, підземних сховищ і схованок у горах дозволяли підрозділам зникати після нападів і уникати оточень. Особливу роль грав Карпатський масив — гори ставали одночасно укриттям і природним коридором для рейдів у Польщу, Словаччину і далі на Захід.
Галичина мала найрозвиненішу мережу ОУН і найвищий рівень організаційної свідомості населення. Тут УПА мала найстійкіший і найдовготривалішій підпільний рух. Збройний спротив на теренах УПА-Захід тривав фактично до кінця 1950-х: окремі вояки залишались у криївках ще на початку 1960-х, після офіційного оголошення амністії 1956 року. Саме тут загинув Головний командир УПА Роман Шухевич — у Білогорщі під Львовом у березні 1950 року.
Закарпатський вимір УПА-Захід мав особливе значення: після проголошення Карпатської України у 1939 році і її окупації Угорщиною молоде покоління закарпатців зберігло національні прагнення, що частково реалізувались у підпільній діяльності вже в роки радянської окупації після 1944 року.
УПА-Південь: Поділля і Буковина
УПА-Південь охоплювала Хмельницьку, Вінницьку, частково Житомирську і Чернівецьку області — простір, що лежав між Карпатами і лівобережними степами. Командир Енеас (псевдо Олега Твердохліба) керував ГВО, яка діяла в значно складніших умовах, ніж УПА-Північ чи УПА-Захід: Поділля менш лісисте, а Вінниччина й Хмельниччина мали щільну мережу радянської агентури, закладену ще до 1941 року.
Незважаючи на несприятливіший терен, УПА-Південь зуміла створити розгалужену підпільну мережу. Яри і перелісся Поділля ставали природними схованками, а буковинські ліси давали укриття на кордоні з Румунією. Через терени УПА-Південь проходили важливі зв'язкові маршрути між ГВО, що робило цей регіон стратегічно важливим для координації між різними частинами армії.
Буковинський відтинок УПА-Південь мав особливість: тут діяло румунсько-українське прикордоння, а частина місцевого населення зберігала зв'язки з діаспорою в Румунії і далі. Після відновлення радянської влади у 1944 році НКВД розгорнув масштабні депортації на Буковині, прагнучи знищити соціальну базу підпілля. Незважаючи на це, окремі осередки зберігали активність до початку 1950-х.
УПА-Схід: спроба поширення на Наддніпрянщину
УПА-Схід — наймолодша і найменш розвинута ГВО — була покликана поширити збройну боротьбу на Центральну і Лівобережну Україну. Теоретично її зона охоплювала Київщину, Полтавщину, Харківщину — землі, де більшість українців мешкала з радянськими документами, пройшла крізь колективізацію і Голодомор і тривалий час жила під найважчим тиском більшовицького режиму.
Саме це соціальне середовище робило розбудову УПА на Сході надзвичайно складною. На відміну від Волині чи Галичини, де мережа ОУН існувала роками і де население мало живу пам'ять про незалежну Україну або польський міжвоєнний досвід, Наддніпрянщина пережила жорстоку радянізацію. Страх доносительства, зруйнована соціальна тканина, відсутність розвинених підпільних мереж унеможливлювали масовий спротив.
Рейдові групи УПА, що проникали на Схід, зустрічали суперечливий прийом: частина населення підтримувала повстанців, але системно організувати підпілля не вдавалось. НКВД швидко локалізував і ліквідував більшість спроб укорінення. Фактично УПА-Схід так і не стала повноцінною бойовою ГВО — вона залишалась скоріше організаційним проектом, що частково реалізувався через короткочасні рейди і окремі агентурні мережі, ніж стійким збройним формуванням.
Рейди та оперативний простір УПА
Географія УПА не обмежувалась чотирма ГВО на теренах власне України. Рейди за межі підконтрольної зони стали важливим інструментом — і бойовим, і пропагандистським. Рейди в Польщу і Словаччину 1945–1946 років мали на меті підтримати зв'язок з українськими громадами за новим кордоном і завдати ударів по польській комуністичній адміністрації.
Найвідомішим є Карпатський рейд 1947 року — похід сотні Хріна через Карпати, Чехословаччину і далі до американської зони окупації в Австрії та Баварії. Мета рейду — не лише бойова, а передусім дипломатична: продемонструвати Заходу, що Україна бореться, і налагодити контакти з українськими еміграційними організаціями та розвідками союзників.
Карпатський рейд відбувся на фоні операції «Вісла»: польська армія у 1947 році примусово виселяла українців із Закерзоння і Лемківщини — етнічних українських земель на захід від Сяну. Паралельне проведення обох операцій підкреслювало, що геополітична боротьба за долю українського населення не завершилась у 1945 році разом із капітуляцією Третього рейху.
Радянські антипартизанські операції
Боротьба з УПА стала для радянської держави однією з найскладніших внутрішньополітичних проблем перших повоєнних років. НКВД — МВД — МДБ розгортали колосальний апарат: прочіски лісів, агентурне проникнення у підпілля, масові арешти та депортації родин вояків, провокатори і «легендовані» агенти, що видавали себе за зв'язківців УПА.
Депортації стали одним із найефективніших інструментів знищення соціальної бази УПА. З Волині, Галичини і Буковини в 1944–1952 роках депортували сотні тисяч людей: родичів вояків, підозрюваних у зв'язках із підпіллям, цілі громади. Без місцевої підтримки — харчів, одягу, інформації, укриття — підпілля повільно задихалось.
Великі прочіски лісів проводились регулярно: сотні і тисячі солдат МВД оточували лісові масиви і прочісували їх квадрат за квадратом. Незважаючи на великі людські втрати з обох боків, УПА з роками скорочувалась: якщо 1945 рік давав ще сотні бойових сутичок на тиждень, то до 1950–1952 років це були поодинокі сутички в місяць. Схід не тільки не приєднався до збройного спротиву, а й активно забезпечував радянські репресивні органи особовим складом для операцій проти УПА.
Підпільна мережа після 1950 року
Загибель Романа Шухевича у 1950 році і поступове скорочення чисельності підпілля не означали миттєвого кінця боротьби. Нові командири — насамперед Василь Кук — продовжували координувати розпорошену мережу криївок. Деякі вояки переховувались у спеціально обладнаних підземних схованках роками, отримуючи підтримку від місцевих родин попри смертельний ризик.
Після захоплення Василя Кука у 1954 році і його заклику скласти зброю кількість активних бійців стрімко скоротилась. Амністія 1956 року дала частині підпільників можливість легалізуватись, хоча реальні репресії для тих, хто здавався, нерідко продовжувались — вироки таборів, заслання, таємний нагляд. Однак і після 1956 року деякі бійці відмовлялись здаватись, ховаючись у карпатських криївках до початку 1960-х.
Особлива постать цього фінального етапу — Василь Кук, якого часто називають «останнім командиром УПА». Захоплений живим, він пройшов через допити і переговори, врешті-решт закликавши до капітуляції. Його доля — тюрма, а потім дожиття в Радянській Україні — відображає трагічну долю цілого покоління, яке боролось за ідею, що за їхнього життя не здійснилась, але не відреклась від неї.