Хорунжі ЗСУ

Звання хорунжого у Збройних Силах України введено разом із проголошенням незалежності — Законом «Про Збройні Сили України» 1991 року. Це один із небагатьох випадків, коли молода держава відновила не нейтральну міжнародну, а власну національну назву, укорінену в козацькій традиції XVII–XVIII століть і стрілецьких формуваннях доби УНР та УПА.

У реформованій після 2018 року ієрархії хорунжий посідає місце між підстаршинським та офіцерським складом. Він відповідає приблизно натовському рівню Warrant Officer або нижньому офіцерському ступеню OF-1 залежно від підрозділу. Вище за хорунжого стоїть старший хорунжий. Звання присвоюється переважно за результатами успішного проходження вишколу та мінімального строку служби, а також на підставі командирської рекомендації за бойові відзнаки.

Хорунжий у ЗСУ, як правило, командує чотою (взводом) або обіймає посаду заступника командира роти, може очолювати спеціальний розрахунок — снайперську групу, підрозділ БПЛА, евакуаційну команду. Відмінність від офіцерського складу — не у рівні відповідальності, а у шляху до звання: хорунжі, як правило, виростають із сержантського корпусу, а не з випускників академій.

Саме ця особливість робить хорунжих особливо цінними: вони знають солдатський побут зсередини, мають практичний досвід служби на всіх рівнях і вміють перекладати офіцерські накази на мову реального виконання. У повномасштабній війні, де гнучкість і ініціативність тактичної ланки вирішують долю бою, хорунжий часто є ключовою постаттю між штабним планом і бойовою дійсністю.

Реформа 2018 року чітко прописала шляхи кар’єрного зростання хорунжого: від рядового через сержантський корпус, обов’язковий вишкіл на курсах підготовки молодших офіцерів і складання кваліфікаційного іспиту. Після присвоєння звання хорунжий може претендувати на підвищення до старшого хорунжого, а за наявності профільної вищої освіти — на перехід до офіцерського корпусу. Ця гнучкість кар’єрної траєкторії приваблює досвідчених сержантів, які не хочуть залишати армію, але прагнуть більшої відповідальності.

Коли навесні 2014 року розпочалося збройне протистояння на Донбасі, ЗСУ перебували у вкрай тяжкому стані — роки недофінансування та руйнування армії дали зрозуміти себе. У цих умовах молодші командири, серед яких — хорунжі, опинилися в ролі тих, хто приймає рішення за відсутності чіткого керівництва згори.

Бої за Савур-Могилу, Маріуполь (2014), Дебальцеве показали, що хорунжі ЗСУ здатні тримати оборону й організовувати дії навіть у напівоточенні. У серпні 2014 року під Іловайськом, коли колони намагалися вийти з оточення, саме молодші командири виводили групи, відволікали вогонь на себе та забезпечували евакуацію поранених.

Досвід АТО і операції Об’єднаних сил (ООС) 2018–2021 років сформував нове покоління хорунжих: загартованих, прагматичних, орієнтованих на результат. Саме ці люди стануть кістяком тактичної ланки армії у 2022 році, коли почнеться повномасштабна війна.

Маріуполь 2014 року — перший серйозний іспит. Хорунжі підрозділів, що утримували місто від захоплення, отримали першу нагородну практику і перший бойовий рубець. Деякі з них вісім років потому знову опиняться в тому ж місті — вже в куди страшнішій облозі Азовсталі. Безперервність особистого досвіду від Дебальцевого до Бахмута стала трагічною і водночас невід’ємною рисою покоління хорунжих ЗСУ.

Але АТО дало не лише бойовий досвід — воно дало і педагогічний. Хорунжі, що вийшли з ротацій на схід, ставали інструкторами: навчали нових добровольців, передавали тактичні знахідки, розповідали, як ворог думає і як із ним боротися. Саме завдяки цьому горизонтальному передаванню знань Україна до 2022 року мала набагато краще підготовлену армію, ніж це можна було припустити з офіційних звітів.

24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Ворожі колони рушили на Київ з кількох напрямків: через Чорнобильську зону, Гостомель, Бучу та Ірпінь. Хорунжі підрозділів ЗСУ, Нацгвардії та тероборони опинилися на передньому краї опору вже в перші години.

Під Гостомелем і в боях за Ірпінь і Бучу командири чот — серед яких чимало хорунжих — організовували оборону вулиць, мінування мостів і підходів, евакуацію цивільних під вогнем. Чернігів витримав тривалу облогу: місто оборонялося без постачання, і тут молодші офіцери фактично замінювали старших командирів, які загинули або були поранені в перші дні.

У квітні 2022 року, після відходу ворожих військ із Київщини та Чернігівщини, стало відомо про масові злочини проти цивільних. Хорунжі, що першими ввійшли у звільнені міста, документували злочини, забезпечували безпеку і допомагали слідчим. Це залишило незгладимий слід і надало новий сенс боротьбі.

Бої за Чернігів, що тривали понад місяць в умовах повного оточення, продемонстрували приклад стійкості. Хорунжі місцевого гарнізону і підкріплень координували оборону кварталів, ротацію вогневих позицій і доставку боєприпасів по простріляних маршрутах. Коли місто вистояло, його захисники стали символом того, що ворог не всесильний.

Особливу роль хорунжі відіграли у боях за Гостомель і аеропорт Антонов, де перші години вторгнення визначили долю всієї битви за Київ. Швидке розгортання підрозділів тероборони і ЗСУ, в яких хорунжі командували чотами, не дало ворогу закріпитися і перетворити аеропорт на плацдарм для заходу на столицю. Цей успіх — результат не лише техніки і зброї, а й компетентних командирів у тактичній ланці.

Херсонська наступальна операція восени 2022 року стала однією з найуспішніших операцій ЗСУ. 11 листопада 2022 року українські сили увійшли до Херсона, звільнивши єдиний обласний центр, захоплений росією з початку повномасштабного вторгнення. Хорунжі підрозділів 60-го, 128-го та інших з’єднань були серед тих, хто першими перетнули міську межу.

Після звільнення міста настала не менш небезпечна фаза — стабілізація. Хорунжі командували блокпостами, патрулями, розмінуванням і перевіркою будівель на предмет залишених мін-пасток. Ворог відступив, залишивши тисячі мінних загороджень, і кожен метр звільненої землі потребував ретельного прочісування.

Херсонщина стала символом того, що деокупація можлива. Хорунжі, що брали участь у звільненні, отримали нагороди — ордени та медалі. Деякі з них згодом загинули вже під Бахмутом або в боях за правий берег Дніпра, куди противник неодноразово намагався повернутися.

Херсонська операція стала школою маневреної тактики для всієї армії. Аналітики ЗСУ вивчали, як хорунжі й молодші офіцери управляли рухом колон у темний час доби, уникали засідок і зберігали темп просування попри мінну небезпеку. Цей досвід ліг в основу навчальних програм для нових підрозділів, що формувалися для подальших контрнаступальних дій.

Жителі Херсона, що зустрічали визволителів зі сльозами і квітами, запам’ятали молодих командирів — хорунжих і лейтенантів, — які входили у двори й дбайливо перевіряли будинки на мінні пастки, перш ніж дозволяли людям повернутися до домівок. Ця людяність поруч із бойовою рішучістю стала обличчям ЗСУ для мільйонів глядачів по всьому світу, що спостерігали за деокупацією в прямому ефірі.

Полк «Азов» Нацгвардії України — один із найбільш боєздатних і медійно відомих підрозділів українських сил. Серед захисників Маріуполя і Азовсталі у 2022 році, які трималися 82 дні проти десятків тисяч ворожих вояків, були й хорунжі «Азову». Частина з них вийшла в полон і утримувалася в жахливих умовах, частина загинула в боях або від катувань.

25-та окрема повітряно-десантна бригада ДШВ та 36-та окрема бригада морської піхоти — елітні з’єднання, де хорунжі традиційно складають значну частину командної ланки. Десантники і морські піхотинці діяли на найгостріших ділянках фронту: Маріуполь, Херсон, Вугледар, де морпіхи знищили сотні одиниць ворожої техніки.

У ДШВ хорунжий — це, як правило, командир парашутно-десантного взводу або інструктор зі стрибків і тактики висадки. В умовах позиційної війни ця роль трансформувалася: хорунжі очолюють штурмові групи, що діють у міській забудові, використовуючи гранатомети, ПТРК і БПЛА-камікадзе.

36-та бригада морської піхоти увійшла в історію обороною Маріуполя 2022 року. Хорунжі бригади воювали в умовах повного оточення, без підвезення боєприпасів і евакуації поранених. Частина з них прорвалася до Азовсталі і приєдналася до загального захисту заводу. Після виходу з полону вони повернулися до лав армії — живим доказом того, що навіть у найтяжчих умовах бойовий дух хорунжих ЗСУ залишається незламним.

Серед підрозділів ДШВ особливе місце займає 25-та бригада, що діяла на різних ділянках фронту — від Харківщини до Запоріжжя. Хорунжі-десантники цієї бригади спеціалізуються на стрімких рейдових операціях: увійти, завдати удару і відійти до того, як ворог встигне організувати відповідь. Ця тактика вимагає від командира чоти — хорунжого — блискавичного прийняття рішень і абсолютної довіри між ним і особовим складом.

За бойові подвиги хорунжі ЗСУ отримують весь спектр державних нагород України. Найвища бойова відзнака — орден «Золота Зірка» (Герой України), яку отримали одиниці. Масово вручаються ордени Богдана Хмельницького I, II та III ступенів — традиційно для хорунжих це II або III ступінь за конкретну бойову операцію чи тривалу видатну службу.

Медалі «За мужність» I та II ступенів — найпоширеніша нагорода серед хорунжих за особисту хоробрість у бою. Медаль «Захисник Вітчизни», орден «За мужність», відзнака «Хрест бойових заслуг» — усі вони регулярно присвоюються хорунжим за конкретні операції. Військові частини ведуть власний облік нагороджених.

Посмертні нагороди — особлива і гірка сторінка. Десятки хорунжих отримали ордени та медалі після загибелі. Їхні рідні приймають нагороди на церемоніях у Маріїнському палаці або в обласних адміністраціях, і кожна така церемонія — нагадування про незворотні людські втрати України у цій війні.

Серед найшанованіших нагород — орден «За мужність» I ступеня, яким нагороджують за виняткову особисту хоробрість, що врятувала побратимів або забезпечила успіх операції. Хрест бойових заслуг та медаль «Захисник Вітчизни» відзначають системну бойову роботу. Кожна нагорода — це не просто метал і стрічка, а задокументований опис конкретного вчинку: подробиці фіксуються у наградних листах, які з часом стануть першоджерелами для майбутніх істориків.

Особливою нагородою вважається орден Богдана Хмельницького — символічна ланцюжок між козацьким полководцем XVII ст. і сучасними бійцями. Для хорунжого отримати орден, що носить ім’я гетьмана, — це ще й підтвердження нерозривного зв’язку між козацькою традицією і сучасним захистом України. Такий символізм не є порожньою риторикою: він надає воїну відчуття приналежності до чогось більшого, ніж власна бойова задача.

Жінки у ЗСУ — не нове явище, проте після 2022 року їхня присутність у бойових підрозділах різко зросла. Серед жінок-військовослужбовців є й хорунжі — командири взводів, снайпери, оператори БПЛА, начмеди рот і фельдшери бойових машин. Вони не просять знижок за статтю і не отримують їх.

Жінки-снайпери ЗСУ стали відомі завдяки соцмережам ще у 2014–2015 роках. Після 2022 року серед них з’явилися хорунжі, що несуть службу на передній лінії — від лісосмуг Запорізького фронту до залізобетонних руїн Авдіївки. Їхні позивні відомі у побратимів, але особисті імена часто не розголошуються з міркувань безпеки.

Жінки-медики зі званням хорунжого евакуюють поранених під вогнем — робота, що потребує не лише медичних знань, а й командирських рішень у секунди. Оператори БПЛА-хорунжі ведуть розвідку, коригують вогонь артилерії і скидають боєприпаси на ворожу техніку. Традиція жінок-хорунжих в УПА, що захищали підпільні мережі ще у 1940-х, живе у нових формах.

Суспільне сприйняття жінок-хорунжих у ЗСУ змінилося кардинально після 2022 року. Якщо раніше жіноча участь у бойових діях нерідко зустрічала скептицизм, то сьогодні жінки-хорунжі є органічною частиною армії. Їхні командирські рішення рятують життя, їхня присутність у підрозділі зміцнює дисципліну і підвищує моральний дух. Держава визнала це нарешті законодавчо: жінки отримали рівний доступ до всіх посад і звань, включно з хорунжим.

Імена загиблих хорунжих ЗСУ закарбовуються на меморіальних дошках по всій Україні — у школах, де вони вчилися, у містах, де народилися, у казармах підрозділів, де служили. Стіна пам’яті на Михайлівській площі в Києві, регіональні «Сади пам’яті», іменні вулиці і площі — усе це форми колективної вдячності за принесену жертву.

Зв’язок із козацькою традицією — не декоративний. Коли хорунжий ЗСУ несе бойовий прапор підрозділу або першим входить у звільнений населений пункт, він відтворює функцію козацького хорунжого XVII століття, що ніс корогву полку в бою. Назва звання зберігає цей смисл через три з половиною сторіччя.

Повномасштабна російська агресія змусила Україну по-новому переосмислити власну воєнну традицію. Образи хорунжих УНР, генерал-хорунжого Шухевича і сучасних хорунжих ЗСУ утворюють єдиний ланцюг спадкоємності — від козацьких степів до окопів Донбасу. Ця неперервність є джерелом сили і колективної ідентичності для тих, хто сьогодні носить це стародавнє звання зі зброєю в руках.

У школах по всій Україні відкриваються «іменні класи» загиблих хорунжих: діти дізнаються не лише про те, що герой загинув, а й про те, як він жив, чому воював і що захищав. Це найважливіша форма увічнення — не холодний граніт пам’ятника, а жива пам’ять, вплетена у щоденне життя нового покоління України. Поки це покоління пам’ятатиме, жертва хорунжих ЗСУ не буде марною.

Онлайн-проєкти на кшталт «Книги пам’яті» та регіональних баз даних загиблих фіксують тисячі імен — у тому числі хорунжих, — щоб жодна людина, яка віддала життя за Україну, не залишилася безіменною. Ця колективна робота громадянського суспільства перетворює трагедію на живу пам’ять: не лише про смерть, а про вибір, мужність і любов до своєї землі, що веде за собою наступні покоління хорунжих.

Козацька традиція вмінням брати зброю і ставати у стрій тоді, коли цього вимагає доля нації, живе в сучасних хорунжих ЗСУ так само потужно, як жила у запорожцях XVII ст., стрільцях УНР 1918-го і підпільниках УПА 1943-го. Звання не просто назва — це обітниця, прийнята перед прапором і побратимами, обітниця незламності, яку кожне нове покоління підтверджує власним вибором.

Кожен рік 14 жовтня — у День захисників і захисниць України та свято УПА — хорунжі ЗСУ, що перебувають у ротації чи відпустці, приходять до меморіалів і пам’ятних дошок. Вони запалюють свічки поруч із портретами загиблих побратимів і поруч — поруч! — із портретами хорунжих УПА, що загинули вісімдесят років тому. Для них це не абстрактна «традиція», а особиста розмова через час: ми пам’ятаємо вас, і ми продовжуємо вашу справу.

Майбутнє звання хорунжого у ЗСУ — в руках тих, хто сьогодні обирає армію свідомо: не через примус, а через розуміння, що без захисників не буде ані держави, ані мови, ані культури. Доки знаходяться люди, готові взяти на плечі цей тягар і гідно носити козацьке звання, — хорунжі Збройних Сил України залишатимуться живою силою, а не лише рядком у статутному реєстрі.

Хорунжий ЗСУ сьогодні — це і традиція, і сучасність, і майбутнє. Козацька назва у погонах сучасної армії свідчить: Україна пам’ятає, звідки вона прийшла, і знає, куди прямує.